Габріель Гарсіа Маркес – геній родом із Макондо

Великий Габо

Французький романіст Жуль Ренар колись сказав: «Слава – це безперервне зусилля». Ці слова спадають на думку, коли ми говоримо про творчість Габріеля Гарсіа Маркеса – письменника, який відчув аромат слави вже в юності та повністю наситився її смаком у зрілі роки. Маркес не шукав визнання та прихильності: він просто йшов дорогою, яку для нього було призначено ще тоді, коли маленьким хлопчиком бавився в дідовому будинку в Аракатаці, слухав фантастичні оповідки бабусі Транкіліни й навіть не уявляв, який скарб даровано йому.

Уперше Маркес спробував свої творчі сили в газеті «Хувентуд» єзуїтської школи Сан-Хосе в містечку Барранкілья, де він навчався у 1940-1942 роках. Але по-справжньому його захоплення літературою набрало обертів у національному коледжі в Сипакірі, де хлопець зустрівся з представниками течії «П’єдра і с’єло» («Камінь і небо»). Це були перші контакти Маркеса з літературним середовищем, серйознішим, аніж звичайні аматорські гуртки. Молоді колумбійські поети-бунтарі, що з’явилися на арені літературного життя Колумбії в кінці 1930-х років, рішуче виступали проти поетики іспано-американського модернізму, проти застарілих штампів, риторичності, манірності.

Габріель Гарсія Маркес. Фото GammaEast News

Взірцями для них були Гарсіа Лорка, Поль Валері, Хуан Рамон Хименес, Пабло Неруда. Юного Маркеса захопили ідеї «п’єдрас’єлістів», і в їхньому стилі він почав писати драму й поезію. Пізніше митець говорив, що якби не ця течія, він навряд чи став би письменником. До того ж саме завдяки одному з їхніх лідерів – Едуардо Каррансі – перше оповідання («Третє відречення») 17-річного Габріеля побачило світ на сторінках газети «Ель Еспектадор».
1947 року Маркес закінчив школу і вступив на юридичний факультет Національного університету в Боготі. Під час навчання на першому курсі молодий літератор написав ще два оповідання, які теж було опубліковано в «Ель Еспектадорі». Проте студентське життя Маркеса тривало недовго: вже через рік у Колумбії розпочалася жахлива віоленсія, набагато жорстокіша, ніж усі попередні громадянські війни. Маркес був змушений кидати університет і переїжджати – спочатку в містечко Картахена-де-лас-Індіас, а потім – в Барранкілью. У Барранкільї він набував журналістського досвіду в газеті «Ель Еральдо» та щотижневику «Кроніка». Саме там він зрозумів, що юриспруденція – не для нього, і з головою поринув у журналістську роботу.

У «Кроніці» молоді письменники, серед них і Маркес, публікували свої перші проби пера поряд із творами видатних майстрів прози. Спільною рисою, яка об’єднувала всіх авторів щотижневика, були фантастичні літературні форми та «параболічні» сюжети. Маркес, який писав під псевдонімом «Септімус» (ім’я одного з героїв роману «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф), одразу зарекомендував себе як самостійний та оригінальний літератор. Гумористично налаштований, енергійний, сміливий у своїх висловлюваннях, Габріель писав на різні теми: від місцевих новин до літературних пародій, – але скрізь залишав часточку свого світосприйняття.

Маркес – журналіст

Ранню творчість Маркеса можна умовно поділити на дві частини: твори, що продовжували цикл перших коротких оповідань, та нариси до роману, який доволі рано з’явився в творчих планах письменника.

Загальну тему оповідань – смерть, вмирання – Маркес відтворив у фантастично-умовній формі, часто – від особи вмираючого чи вже навіть померлого. Пізніше, коли Маркес став уже знаменитим, вони були видані без відома автора окремою збіркою «Очі блакитного пса». Маркес був дуже незадоволений з цього приводу і бажав, щоб книги, які передували романові «Сто років самотності», залишилися поза межами його творчості.

Задум створити роман з’явився у письменника ще в 1945-47 роках. 1950 року в газеті «Ель Еральдо» Маркес опублікував три невеликі тексти з підзаголовками «Нариси до роману» («Дочка полковника», «Син полковника», «Будинок Буендіа»). Критика тексти сприйняла добре, але сам автор відчув, що надто недосвідчений для роботи над такою серйозною книгою. Тому він узявся за написання «легшого» роману «Опале листя», який вирішив подати у видавництво Буенос-Айреса. Проте книгу повернули з негативним відгуком (критик – Гільєрмо де ла Торре – вказав на деякі позитивні моменти роману, але зауважив, що молодому авторові варто присвятити своє життя чомусь іншому).

Маркес – Нобелівський лауреат

Та це не відштовхнуло Маркеса від літературної діяльності. Написавши нотатку «Самокритика», в якій він повідомляв про провал «Опалого листя» та про рішення повернутися до написання роману «Будинок» (перша назва твору «Сто років самотності»), письменник відчував себе не ображеним, а повним сил та натхнення. Адже, за словами Семюеля Джонсона, «авторові вигідно, щоб його книгу не тільки хвалили, а й лаяли – слава як м’яч, котрий перекидають через сітку; щоб м’яч не впав на землю, треба бити по ньому з обох боків». До того ж книга «Опале листя» все ж вийшла друком через п’ять років.

Наступною сходинкою Маркеса на шляху до слави стала повість «Полковнику ніхто не пише», створена в Парижі, куди письменник переїхав після занять на режисерських курсах в Експериментальному кінематографічному центрі Риму. Намагаючись досягнути в повісті досконалої художньої та психологічної переконливості, Маркес переписував її аж одинадцять разів! 1961 року, коли книга нарешті вийшла окремим виданням, письменник уже закінчив роботу над наступним романом – «Лихий час». Основна тема цих творів – фатальний зв’язок насильства та самотності – ніби переслідувала Маркеса, і його думки вже незабаром (1962 року) вилилися в збірку оповідань «Похорон Великої Мами».

Гарсія Маркес із Фіделем Кастро. 1980-ті роки

Саме в цій книзі вперше виникає розгорнута панорама Макондо, образ якого з’являвся в попередніх творах, але був висвітлений набагато тьмяніше. До речі, вигадане місто Макондо є не чим іншим, як віддзеркаленням Аракатаки – містечка, в якому минуло дитинство Маркеса.

Після невеликої перерви в літературній творчості, під час якої письменник пробував реалізувати себе в кінематографії, до Маркеса раптом прийшло дивне відчуття. Та книга, відблиски якої з’явилися в його уяві ще в юні роки, нарешті готова була «народитися». На 18 місяців письменник відгородився від світу, після чого 1967 року в Буенос-Айресі вийшов друком роман «Сто років самотності», до якого автор ішов двадцять років. Книга стала сенсацією, відкриттям нового стилю – «магічного реалізму», темою для обговорення на сторінках багатьох літературознавчих праць. Уже згодом, 1972 року, Маркеса нагородили міжнародною премією ім. Ромуло Гальєгоса, а 1982 року письменник став Нобелівським лауреатом.

Маркес не шукав слави, проте вона сама його знайшла. Адже люди, які не тільки наділені незвичайним талантом, а й уміють чекати, терпіти, підводитися, коли життя кидає їх у пилюку, і знову прямувати до мети, приваблюють Її Величність Славу своєю особливістю та непереможним духом.