Брати Гонкур |
Заповіт, оприлюднений після смерті братів Ґонкур, неприємно здивував їхніх нащадків. Виявилося, що всі свої гроші (а їх, вочевидь, було чимало) вони заповіли на створення літературного товариства й заснування щорічної літературної премії у розмірі 5000 франків (на той час – гроші добрячі). Почалися судові позови, й тривали вони не багато, не мало, а сім років (знайома ситуація для наших співвітчизників). Як наслідок, родичі Ґонкурів зазнали повного фіаско, а світ літератури 1903 року отримав довгоочікувану літературну премію, яка донині залишається найавторитетнішою нагородою у франкомовному світі.
Минуло трохи більше двадцяти років, і от у день оголошення чергового лауреата, в колі зморених журналістів, котрі вже вкрай потомилися чекати на вирок журі, пролунала альтернативна ідея, висловлена літератором Жоржем Шаренсолем: «А чи не створити і нам свою літературну премію?». Сказано – зроблено. Наступного ж року (1926) паралельно вручалося вже дві нагороди!
До речі, про паралельність. Особливість премії Ренодо (так на честь лікаря Теофраста Ренодо, історіографа, журналіста і видавця першої тижневої французької газети «Gazette», що проіснувала з 1631 до 1915 року (!), було названо анти-гонкурівський приз), полягає у дотриманні ледь чи не таких самих організаційних моментів, що й у практиці премії Ґонкурів.
Перш за все, стабільно ідентичною є кількість дійових осіб, тобто членів журі. Свого часу саме ґонкурівський комітет уособлював альтирнативу Французькій академії, яка багатьом уявлялася бюрократичним апаратом, підпорядкованим держзамовленню. Тепер же опозицію десяти фаховим членам ґонкурівського журі, в чиїй об’єктивності почасти сумнівається громадськість, складають десять членів журі Ренодо, до складу якого входять винятково журналісти й літературні критики.
Засідання конкурентних комітетів відбуваються в один і той самий час. Їх представники зустрічаються першого вівторка щомісяця для обговорення кандидатур номінантів і останніх літературних цікавинок. Навіть результати обох конкурсів проголошуються дого ж дня, а саме першого вівторка листопада, з різницею лише в кілька хвилин: Ренодо після Гонкура. Для того, щоб обидві премії випадково не потрапили в одні руки (який жах!), представники журі Ренодо змушені голосувати за двох авторів заразом, щоб, крий Боже, не підпасти під ґонкурівський вплив, і в разі небажаного збігу можуть швидко скорегувати результати.
Стіл членів Гонкурівської Академії |
До того ж спільним залишається і місце дії. Це паризький ресторан «Друан», за яким уже давно закріпилася неабияка літературна слава. Два табори обіймають різні поверхи: ґонкурівці зверху, у спеціальній залі з промовистою назвою «Ґонкурівський салон», а представники демократичнішої партії Ренодо – поверхом нижче.
Що ж до самих премій, то тут на декого може чекати розчарування. За час, трохи більший від ста років, Ґонкурівський капітал серйозно зменшився як унаслідок регулярних виплат переможцям, так і через інфляцію, девальвацію, глобалізацію і ще низку причин. Тож нині все, на що може претендувати новоспечений лауреат, це скромна сума в… 10 євро. Проте автори не поспішають до ощадної каси за цією непретензійною виплатою (жодних алюзій на вітчизняну ситуацію!) і зовсім не засмучуються, адже тиражі їхніх творів одразу ж зростають і приносять реальні прибутки. Так, якщо твір-переможець здається видавцям не надто привабливим у комерційному плані, то наклад складає лише 200 тисяч екземплярів, а коли смаки читачів збігаються з вибором журі, тоді видруковують до 600 тисяч примірників (для порівняння: «Андріївський узвіз» в Діброви та «БЖД» О.Ушкалова вийшли накладом по 2 тисячі екземплярів, «Таємниця» Андруховича – 5 тисяч, «Майже ніколи не навпаки» Матіос – 10 тисяч!). Таким чином, враховуючи авторські права, права на переклад та екранізацію, письменник-переможець отримує від 200 тисяч до 1 мільйона євро. Один із ґонкурівських лауреатів, М. Турньє, влучно назвав цю премію «золотим дощем», який падає вам на голову напрочуд вчасно.
В історії ж премії Ренодо від самого початку не існувало ні банківського рахунку, ні золотого фонду. Втім, і її лауреата аж ніяк не назвеш голодним (як у прямому, так і в переносному сенсі). Звичайно, його книги теж набувають популярності, за ними теж вишиковуються в черги у книжкових крамницях, бо в повітрі ширяє присмак скандалу і здорової конкуренції, прокидається бажання на власному читацькому досвіді пересвідчитися: чи справді Ґонкурівське журі було справедливим цього разу, чи, може, вже повністю ангажоване й роздає нагороди абияк, тоді як ліберальний комітет Ренодо вкотре вдало реабілітує несправедливо недооціненого літературного генія.
Та повернімося до кулінарної теми, бо вона безпосередньо стосується переможця, адже приз полягає у можливості повечеряти в тому-таки ресторані «Друан»… наступного року, коли оголошуватимуть нового лауреата.
Марсель Пруст |
Хто ж, зрештою, може, номінуватися на ту чи іншу премію? Все досить просто: раніше формальною вимогою для Ґонкура був молодий вік автора, перспективність його творчості та, звісно, французька мова твору. Втім, згодом вік звівся нанівець, перспективність же – поняття напрочуд відносне, тож основним залишилася лише мова, незалежно від національної приналежності автора. Для Ренодо принциповими є опозиційна альтернативність щодо Ґонкура, а також авторські талант і оригінальність.
Серед славетних переможців Ґонкурівської премії можна назвати А. Шатобріана, А. Барбюса, М. Пруста, А. Мальро, Р. Ґарі, М. Дюрас… Місця у списках лауреатів премії Ренодо натомість посідали не менш відомі автори: Л.-Ф. Селін, Л. Арагон, М. Бютор, Ж. Перек… Наразі слід згадати і про слов’янський компонент, виражений, зокрема, через представниць прекрасної статі, в лавах шанованих тріумфаторів. Першою жінкою, яка отримала Ґонкура 1944 року, була сестра Лілі Брік – Ельза Тріоле (ну майже родичка В. Маяковського). А от відносно нещодавньою лауреаткою премії Ренодо (2004 р.) стала кілька років тому Ірен Неміровські (відзначено її роман «Французька сюїта»), українка за походженням, котра емігрувала до Франції. Втім, про свою перемогу авторка не довідалася, бо ще 1942 року загинула в концтаборі Аушвіц. Рукопис же її роману дивом зберігся і відразу ж після публікації (понад шістдесят років після написання!) підкорив вибагливе журі, створивши перший прецедент вручення премії уже покійному автору. Тож краще пізно, ніж ніколи. Пам’ятаймо…
Народилася 1985 рок в місті Києві. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Редакторка видавництва «Смолоскип»