Народилася АС Байат (саме так літературознавці пишуть це прізвище!) 24 серпня 1936 в Шеффілде. Справжнє прізвище письменниці — Дреббл. У 1957 Антонія Байат закінчила Ньюнем-коледж Кембриджського університету з дипломом бакалавра мистецтв. У Брінморському коледжі (США, штат Пенсільванія, 1957–1958 рр.) і Самервіл-коледжі Оксфордського університету (1958–1959 рр.) працювала над докторською дисертацією, присвяченій англійській літературі XVII століття. До 1972 року читала лекції в Лондонському університеті і Центральній школі мистецтв і ремесел (Лондон). Після публікації літературознавчого дослідження «Вордсворт, Колрідж та їх епоха» (1970), із причин, пов’язаних із трагедією в особистому житті, настає довга творча пауза, перервана лише 1978 року виходом роману «Діва в саду».
2001 року було опубліковано роман «Історія життя біографа» («Biographer’s Tale») — своєрідний сплав інтелектуальної гри і детективної історії, а також збірку есеїв «Про історії справжні і вигадані» («On Histories and Stories»). Ці твори одразу ж розійшлися по Європі мільйонними накладами.
Спеціально для читачів неперевершена Антонія Байат погодилася дати «ювілейне» інтерв’ю.
— Шановна пані Байат, чому ви вирішили обрати письменницький шлях? Як ви підійшли до дверей, що ведуть у світ літератури?
— Мені здається, я можу твердо сказати, що завше хотіла бути письменницею, але я тримала це в таємниці. Адже найкращі студенти на спеціальності «література» також прагнуть бути письменниками, але не всім це вдається. Я обожнювала оповідання, коли була ще дитиною. Навчилась читати дуже швидко. Мені здається природним, що моє інтенсивне задоволення читанням посприяло тому, щоб я стала письменницею. Я почала писати ще в дитинстві, написала і спалила два романи, як була у школі. Я не пам’ятаю миті, щоб я не писала, навіть на рівні ідей. Можна зустріти дітей, які мають вроджений хист до музики або малярства — але важко пояснити дитині, що в неї хист до письменства, адже слово — це провідник, це наша повсякденна комунікація. Ми звикли до слів. Але ж література — це особлива мова. Я пишу, тому що насолоджуюсь мовою, тим, як вона працює в оповіданнях.
— Чи потребує інформаційне суспільство мистецтва? Технології вже змінюють наше уявлення про світ, про нашу реальність. Чи вдасться інформаційній глобалізаційній мережі «вбити» книжку, приборкати літературу?
— Це дуже цікаве запитання. Я наразі працюю над рецензією на книжку Віктора Пєлєвіна «The Helmet of Horror», у якій йдеться про дуже давній міф про Тезея і Мінотавра. Подано паралель між сучасною інтернет-реальністю і чатами. Пєлєвін починає книжку з цитати Скота Фіцжеральда, що ми весь час ідемо в минуле… і він обговорює міф прогресу і те, що наша свідомість — комп’ютеризована, і міфи — це її вбудовані автоматичні програми. Він написав книгу цікаву, сповнену інтриги. Це форма комунікації, що дає можливості авторові і читачеві зустрітися разом у вимірі слова та ідеї. Також можливо зустріти іншу свідомість в інтернеті, як показує Пєлєвін. Але ця зустріч відрізняється від зустрічі читача і автора у книжці, адже книжку можна читати в ліжку, перечитувати її неодноразово, перегортати сторінки. Я думаю, що процес читання та сприйняття в нашому суспільстві змінився через інформаційні технології. Мені здається, молодь багато часу приділяє саме комп’ютерам, аніж книжкам, вони більше спілкуються через мобільні телефони, аніж вживу. Про це йдеться у книжці Пєлєвіна, що змушує нас якісно переосмислити навколишню ситуацію із книжками. Діти, які виростають в інформаційному середовищі, вважають, що екрани можуть дати набагато більше, ніж книжки. Було багато думок із приводу того, що фотографія вб’є живопис. Вона перебрала на себе багато властивостей малярства, але живопис як різновид людської діяльності органічно спричинився до фотографії. Кожного разу, коли я подорожую в Європі або у Сполучених Штатах, є бачу велику кількість пристрасних читачів – усіх вікових категорій. Крім того, інтернет зробив можливим для мене говорити про книги з людьми інших країн у новий спосіб. Я знаю одного дуже інтелектуального кореспондента в Кореї. Маю аспіранта, який надсилає мені мудрі запитання, поради і коментарі з Шанхаю.
— Пані Байат, ваші романи «Possession» і «The Shadow of the Sun» дуже відомі європейському читачу. В чому їх успіх? Коли твір стає відомим?
— Напевно, я не зможу відповісти на запитання про те, як і чому роман стає популярним. Багато авторів пробують відшукати формулу бестселерів – цей процес набагато легше описати на прикладі з детективами, бойовиками або романтичними романами, ніж із художньою літературою. Мій роман «Possession» («Одержимість») дуже цікавий у цьому контексті. В ньому — перетин двох моделей: сучасна постмодерна література і література ХІХ сторіччя доби Вікторіанських поетів. Видавці спочатку не визнали це як можливий популярний роман. У ньому багато поетичності (я написала поезію для персонажів доби ХІХ сторіччя). Є не такі вже й легкі академічні ідеї про фемінізм та інші речі. Мені відмовили кілька американських видавців, і навіть мої англійські – з якими я працювала багато років, – їх не влаштовували поезії, просили мене прибрати їх. Американські видавці повідомили, що я маю зняти весь вікторіанський матеріал. Я ж була переконана, що цей роман може бути популярною книгою, позаяк я використала елементи детективної розповіді і романтичних історичних романів.
Я думала, що сюжет-інтрига приверне увагу читачів попри всі поеми. Коли роман було опубліковано, то він мав величезний успіх – отримав Буккерівську премію. Його було перекладено 26 мовами, і я здивована… і вдячна за винахідливу працю перекладачам із багатьох країнах. Зараз цей роман вивчають в університетах по всьому світу, знаю про безліч дисертацій у Голландії, Японії, Данії та Італії саме через ті вікторіанські записи, які мене так просили прибрати. Цей роман — одразу і історія, і романтика, і містерія. Сюжет дуже зворушливий.
— Знаю, що багато читачів вважають ваші твори дуже інтелектуальними, а інші навпаки — емоційними, зокрема роман «Одержимість». Що важливіше — інтелектуальність чи емоційність твору? Як вам вдається поєднувати ці дві стихії?
— Я вірю, що люди — це творчі істоти з могутніми емоціями і кмітливим розумом. Невеликі оповіді починаються з емоцій, великі ж романи прагнуть описати весь світ, у якому людина думає і відчуває. Толстой, Достоєвський, Пруст, Джордж Еліот, Бальзак, Томас Манн — це ті автори, які вміли думати глобально і які змогли відшукати людину, яка вміє і хоче думати. Я написала книгу нарисів, що має заголовок «Пристрасті Розуму» («Passions of the Mind»). Є люди, які сильно відчувають те, про що думають, і витончено думають про те, що відчувають…
— У чому секрет та специфіка вашого роману «Розповідь біографа»?
— Біографія – особливо літературна біографія – є дуже популярною англійською формою літературної творчості. Біографії мають більше оглядового простору, ніж романи, і я часто думаю, що англійське суспільство читає біографії замість творів авторів, які вивчають навіть у школах. Протягом років я виношувала ідею для комедійної історії під назвою «Біографія біографа» («The Biography of a Biographer») – героєм має бути хто-небудь, чиє життя було пережито в писанні про інших померлих людей – таким чином, все життя буде, так би мовити, «повторюване». Розумієте, людина, чиє життя витрачено в бібліотеці, життя у крамниці старих речей… Я також зацікавлена в ускладненні людських стосунків між біографом і його, або її, «суб’єктом», або «об’єктом», або «другим Я». Хотіла зробити мого біографа розчарованим у літературі теоретиком. Згадайте, літературні теоретики також грають у потужні ігри з автором (як Роланд Барт!), оголошуючи автора «мертвим».
Я спробувала, щоб герой був великим біографом. Були три незакінчені біографічні нариси – один про Ліннея, про Ібсена і ще один про сера Франциска Ґалтона (Francis Galton), двоюрідного брата Дарвіна, який був статистом і євгеніком. Все ці документи містять багато обманів, вигадок і правд водночас. Я прагнула сформувати новий артистичний зразок.
— Ви не тільки блискучий письменник, а й талановитий літературний критик! Як вдається поєднати в одній свідомості критика та літератора?
— Я прагну не думати про власну творчість безпосередньо як критик. Пишу критику для того, щоб дізнатися більше про самі процеси написання і думання, а не для того, щоб створити критичну теорію або розробити феміністичні або політичні привила прочитання Я любитель, аматор, як ті ранні поети ХХ сторіччя і романісти, які писали есеї. Я викладала в університеті протягом 11 років, але я не вважаю себе академіком. Мета всієї моєї критики — допомогти мені зрозуміти, як і чому твір було написано. Я найбільше насолоджуюся писанням про книги, які до кінця не розумію. Пєлєвін — такий приклад.
— Що надихає вас у творчості?
— Я думаю, найцікавіші автори — це ті, які зацікавлені в речах поза межами літератури – як Колрідж, Бальзак, Джордж Еліот. Також є певні поетичні ритми, які проходять через мене весь час. І, хоча це звучить очевидним і банальним, я не була б тим, ким я є, якби Шекспір ніколи не написав ані рядка…
— Ні, це не є кінцевою стадією. Люди винаходять нові форми весь час. Я насолоджуюся сучасним постмодерном, допоки це не прагне переконати мене, що є новим світобаченням, що замінює все інше. Найсучасніший постмодерн набагато простіший і не такий яскравий (ідейно), як, наприклад, Шекспір. Мені не подобається доґматизм. А, як це не дивно, багато постмодерністів занадто вже доґматичні у своєму адоґматизмі!
— Чи хотіли б ви щось змінити у своєму житті?
— Ви знаєте, іноді мені здається, що я хочу бути ентомологом. Мене зачаровують комахи. І я вважаю, я могла б малювати і малювати, але я не можу. Інколи я думаю, що мені також подобається займатися науковою діяльністю.
Розмовляв Дмитро Дроздовський
За підготовку матеріалу автор вдячний Патріку Герґедону (Patrick
Hargadon)
Всі фото з родинного архіву, автор – Michael Trevillion
Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.
