11 квітня 1921 року Валер’ян Поліщук (23 роки) записав у щоденнику:
11 квітня. Приїхала Таня з Харькова. Був у Ронці. Вона сама перша зробила кроки до замирення. Коли прийшов, навіть перша лагідно почала цілувать. Ну, я й, звичайно, знову розм’як, бо все-таки вона мені ближча, ніж хто инший, хоч і далека. Написав образ її віршем під заголовком «Вона» — і подобається мені. А Голубовичеві подав змію. Цілую Таню, бо вона мені подобається. Вчора казала, що вбачає в мені «якусь особливу чистоту». Тепер можливо, бо я відчуваю себе частиною космосу, а космос чистий і радісний, тому і я зараз самий щасливий, навіть тим, що живу.
Косинка називає мене генералом ще за часу «Грона». Скинули мене з генеральства або, як Микола Терещенко каже, з диктатури, а самі нічого не можуть зробити.
Таня — Тетяна Михайлівна Кардиналовська (1899–1993). На той момент дружина Всеволода Голубовича. З Поліщуком познайомилася 1919 року в Кам’янці-Подільському. Пізніше Поліщук сприяв стосункам Кардиналовської з її другим чоловіком, письменником Сергієм Пилипенком. Авторка мемуарів «Невідступне минуле», у яких згадує про Поліщука: Валер’ян був дуже вродливий і постійно в когось закоханий».
Ронця — Вероніка Олександрівна Черняхівська (1900–1938). У кінці 1920 — на початку 1921-го пара переживала бурхливий роман.
Вірш «Вона» — очевидно, зі збірки «Книга повстань. Вірші 1919–1921 років» (Х.: Всеукрлітком, 1921). Див. після приміток повністю.
Голубович Всеволод Олександрович (185–1939) — громадсько-політичний і державний діяч. Голова Ради народних міністрів і міністр закордонних справ УНР.
Косинка Григорій Михайлович (справж. Стрілець; 1899–1934) — український прозаїк і перекладач. Учасник групи «Гроно» (Київ, 1920).
Терещенко Микола Іванович (1898–1966) — український поет і перекладач.
Валер’ян Поліщук
ВОНА
Немов телиця йде
І коливає звільна пругким задом,
Ступаючи чуть більшими, ніж треба для грації, ногами.
А сила м’яс на стегнах
Таїть теплінь і мнякіть,
Що аж просяться: візьми, впірни —
Потонеш і геть усе забудеш.
Подивиться вузенькими мігдалами очей —
І заблищать, немов черемхи чорні в маслі,
І аж утопляться в пухкім лиці,
Де щелепи розвинуті сховалися у підборідді
На ділі ширшім за вузького лоба.
А тонкий ніс посередині
Воскового нагадує у манекена
Або у суздальських ікон,
Мальованих анфас.
Здається, образ непринадний,
І все-таки не раз
До тонких і червоних уст
Я замираючи уста свої прикладав,
Немов би зрушував одвічну таємницю,
І заглядав з солодкою цікавістю
У проріз блюзки на грудях,
Де перса білою рощиною униз спадають,
І пригортав до свого тіла
Її все тіло так, щоб ціле відчувати
Од голови до ніг.
І руки Тиціянових мадон,
Немов би клаптики флянелі,
Намочені у теплім молоці,
Так ніжно притулялись до моїх ланит,
Що я ставав сосудом радости,
Готовим розіллятись,
Бо частку своєй душі передав до неї.
Мій пол хотів знайти у ній майбутнє звено
До ланцюга в глибінь віків
Із мене й предків —
Тому її люблю.
