Якщо спробувати в кількох реченнях переповісти, про що ця книжка, то боюся, прозвучить це далеко не так цікаво, як є насправді. Тому почну натомість із кінця: цей доволі компактний літературний репортаж, який став переможцем Конкурсу художнього репортажу «Самовидець» 2020-го, — одне з моїх торішніх читацьких відкриттів.
Причин цьому є щонайменше декілька. Але одну з них я почасти озвучила вже в першому реченні: авторка зуміла написати так, що доволі вузька і, будьмо відверті, цікава хіба невеликому колу дослідників тема (чернігівський період життя Левка Лук’яненка, українського дисидента й одного з символів української Незалежності), раптом заграла геть несподіваними барвами. І не лише тому, що молодій журналістці Вірі Курико вдається зацікавити тим, чим зацікавилася вона (хоч і це, звісно, багато важить). Та не меншу роль грає і те, що через одну окрему історію, і то справді локальну, яка не містить навіть узагальнень про все життя Лук’яненка, нас виводять на значно ширше поле для роздумів — й історичних, і цілком актуальних нині. До того ж авторка робить це без дидактичних висновків, акцентування на власній позиції, а тільки через розмову про безпосередній предмет свого дослідження. Власне, насамперед через спілкування зі своїми персонажами. Саме так, як це буває в добрих літературних репортажах.
Отож ким є ці персонажі? Це чернігівці, так чи так пов’язані з двома роками життя Левка Лук’яненка в місті (1976—1977). Як знаємо вже з нинішньої перспективи, це були також неповні два роки відносної свободи поміж двома тривалими ув’язненнями. Що відбувалося в той час? Яким було життя колишнього — і майбутнього — політв’язня в маленькому радянському містечку, де «всі про всіх знали» або принаймні здогадувалися, але вдавали, що ні; де від нього чекали зразкової поведінки, яка свідчила би про «перевиховання», але водночас на кожному кроці виказували недовіру й контроль (через погано приховуване прослуховування квартири; стеження за пересуванням; доноси сусідів і знайомих; проблеми з працевлаштуванням тощо).
Читайте також. Віра Курико. Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка. (УРИВОК)
Через понад сорок років Віра Курико вивчає чернігівську справу Лук’яненка, розкопує імена тих сусідів і знайомих, або бодай їхніх родичів, знаходить останнього живого слідчого в його справі й намагається з’ясувати, що ж, власне, сталося. Зокрема, чи були сусідські доноси, скарги «колег» по місцю праці (а влаштуватися Лук’яненко, юрист за фахом, зміг лише в обласну дитячу лікарню… електриком) або інша поміч органам із боку «свідомих» співгромадян вирішальними для нового вироку і нового тюремного терміну. Чи був визначальним підлшатований день народження, на якому вчорашнього в’язня зумисно підштовхували до слизьких тем? А може, скарга лікарняного начальства, що Левко Григорович, мовляв, не підписує петицій про «мир во всем мире», не долучається до суспільно корисної праці, не їздить на суботники, апелюючи до того, що йдеться про формально добровільну, а не обов’язкову діяльність?
Простіше кажучи, чи «мале зло» стало врешті причиною «зла великого» (адже всі, хто дожили до нині, щиро вважають себе непричетними до його другого ув’язнення). Авторка недаремно в передмові кілька разів згадує про «банальне зло» Ганни Арендт: власне, це головне відсилання книжки.
Окремою сюжетною лінію стає історія Надії Никонівни — першої дружини, яка дочекалася чоловіка з першого ув’язнення, щоб через два роки знову його втратити (подружжя прожило більше часу окремо, аніж разом, а після другого терміну вирішило врешті розлучитися). Попри те, що кілька людей попереджають журналістку про закритість і нібито непривітність колишньої Лук’яненкової дружини, з тієї єдиної розмови, яка врешті стається, отримуємо насправді зовсім інше враження і чуємо також кілька дуже приватних зізнань, які обережно натякають нам на випробування, що випали на долю цієї жінки. Можна хіба додати, що тема дружин політв’язнів загалом надто мало в нас досліджена, хоча могла би багато додати до розуміння нашого ХХ століття. У цьому ж випадку свідчення стало ще й дуже вчасним: невдовзі після виходу книжки, в листопаді 2020 року, Надія Бугаєвська (таким було її дівоче прізвище) відійшла на 89-му році життя.
Належить згадати і про журналістський хист Віри Курико. Маю на увазі не лише її вміння розговорити навіть не надто говірких співрозмовників, а й делікатність, із якою авторка переповідає ці розмови нам. Власне, така делікатність — ще одна ознака доброго репортажу — є також зворотнім проявом уміння слухати. І часом, якщо бути терплячими і відкритими, люди з власної волі кажуть про себе значно більше, аніж усвідомлюють. А іноді не тільки про себе: «І що злого сталося з тих дрібниць? Як я знаю, то в Лук’яненка потім, коли він відсидів, у житті все склалося. Я досі бачу його по телевізору, про нього пишуть у газетах. Он принесли дві в скриньку — й у двох на першій сторінці про нього, що помер і тепер мають його вшанувати. Бачите, у нього все склалося, нічого злого не сталося. Молодість і дана нам для помилок, але в усіх вони різні. Посадили тоді його, мо’, й не чесно, зате зараз що? Тільки про Лук’яненка всі й розпитують. Приходять журналісти й цікавляться: “Що ви знаєте про свого відомого сусіда?” А про нас усі забули».
Читайте також. П’ять причин взяти участь у 9-му «Самовидці»
І тут, мабуть, сам час повернутися до зачину цієї історії, не менш красномовного, аніж головна сюжетна лінія. 2018 року, після того, як помирає Левко Лук’яненко, виникає ідея назвати на його честь вулицю в Чернігові. Здавалося б, які можуть бути несподіванки в такому суто бюрократичному питанні, тим паче, ініціатива ішла згори, а Лук’яненко був не першим українським дисидентом, який здобувся на «свою» вулицю? Але виявилося, що двісті сім мешканців міста (точніше, однієї вулиці — тієї, на якій він жив і яку, логічно, і пропонували перейменувати) зібрали підписи проти такої ініціативи. І ні, це не були старі комуністи зразка симоненківської КПУ. Як і не ті, хто дорікали Левкові Григоровичу, скажімо, причетністю уже в 2000-х до діяльності такої неоднозначної установи, як МАУП. Усе було, сказати б, значно банальніше й водночас дуже показово. Люди — та й міська влада — загалом не були проти вшанування його пам’яті. Інша річ, що політики не хотіли дражнити «чутливих» старших виборців, до яких іще прийдуть по голоси, а мешканці були проти, щоби перейменували саме «їхню» вулицю. І тому що вони так звикли; і тому що вулиця нині центральна і всім відома, а Лук’яненко — тільки якийсь «невідомий сусід». До того ж Рокоссовський (саме на нього «замахнувся» покійний Левко Григорович) для молодшого населення — уже не так герой Радянського Союзу, як радше офіційна назва «Рокосухи» — району, де «зароджувалася чернігівська хіп-хоп культура» й відбувалися масові бійки район на район. Або й символ «ковбасної революції 1990 року» (тут уже не спойлеритиму). Але не менш реалістичним контрапунктом звучать і слова однієї з мешканок будинку: «Він, — літня жінка показує в бік сходів із шостого на п’ятий поверх, — боровся за незалежну Україну. А той другий, Рокоссовський, командував фронтом, звільняв Чернігів від фашистів — саме завдяки йому ми отримали все: і дім, і роботу, і їжу, і медицину. А потім інший виборов собі незалежну Україну. А що нам дала незалежна Україна?».
Не хотілося б закінчувати рецензію на цій запитальній ноті, яка спонукає до роздумів — різних, і, зізнаюся, переважно не надто веселих. Тому закінчу натомість іншим риторичним запитанням і не менш двозначною відповіддю. Чи слушно врешті казати, що саме дрібне і «банальне зло» було вирішальним для другого терміну ув’язнення Левка Лук’яненка? І так, і ні. Надто вже виклично, як на ті обставини, він поводився: постійно висловлював незгоду з офіційною ідеологією і не намагався підлаштуватися; не приховував, що його метою є самостійна Україна; не уникав суперечок на політичні теми навіть із випадковими знайомими; переховував удома заборонені папери й вів небезпечну переписку; врешті долучився до заснування Української Гельсінської Групи, чудово усвідомлюючи наслідки. Тож, найімовірніше, його посадили б, навіть якби всі сусіди по будинку на Рокоссовського несподівано виявили людську солідарність. Так, як садили більшість інших дисидентів — з інших міст, інших вулиць і в різні роки. Коли репресивна машина вже десятиліттями працює доволі злагоджено (хай і з перервами), а люди звикли коритися і не запитувати, індивідуальний фактор і справді стає дедалі менш суттєвим. Аж до того часу, коли стається вибух.
Інша річ, що «банальність зла» — насправді не про це. Вона не так про відповідальність інших, а радше запитання, звернене до самого себе. І як до окремого індивіда, а в цьому випадку і як частини суспільства — вже не тодішнього, а нинішнього. Бо здається, що ми досі не відповіли собі на багато дуже принципових запитань.
