«Експрес до Ґаліції» — новий детективний роман Богдана Коломійчука, в якому на читача чекають заплутані справи та небезпечні розслідування. Весна 1906 року. Під час відпустки у Швейцарії комісар львівської поліції Адам Вістович несподівано втягується у небезпечну шпигунську гру, в якій на карту поставлено не лише людські життя, але й долі імперій. Розшифрувавши секретний документ, Вістович дізнається занадто багато, як на звичайного детектива з далекого австрійського Львова. У цей же час з клініки в курортному Бадені зникає дивний російський пацієнт, якого розшукують розвідки одразу кількох країн, а у Венеції стається вбивство непримітного перекладача з німецької. Вістовичу доведеться з’ясувати, як пов’язані ці події і чому сліди, здавалося б, непов’язаних справ ведуть до Львова.
11–13 квітня 1906 року
Вістович завчасно дістався на Бернський двірець. Потяг з Венеції мав прибути лише за годину, ще стільки ж часу він стоятиме тут, доки висадить пасажирів і прийме наступних. Тих, що вирушать до Страсбурга, Праги, Відня або, як і він, до самого Лемберга.
Комісар за звичкою вкотре перевірив документи, які тримав у внутрішній кишені маринарки з теплого гарусу. Маринарку він купив сьогодні вранці у крамниці поруч готелю. В ній зручно буде подорожувати й не шкода, якщо до неї випадково вчепиться вагонний чи вокзальний бруд, оскільки коштувала вона якихось два франки. Під маринаркою Вістович мав свіжу накрохмалену сорочку, яку вчора забрав з готельної пральні, пристебнутий чистий комірець, що приємно лоскотав шию, і тонку краватку. У лівій руці тримав плаща, оскільки в полудень у Берні потепліло і він мусив його зняти, у правій — свою невелику валізу.
Документи передбачувано виявилися у тій самій кишені, куди він їх поклав, розрахувашись за готельний номер. Паспорт, поліційне посвідчення, банківський контракт, складений учетверо й захований між сторінками нотатника. В іншій кишені лежав портсигар і єдиний сувенір із Швейцарії — бензинова запальничка «Ronson».
У двірцевій почекальні виявився більш-менш пристойний ресторан, де комісар вирішив пообідати перед дорогою. Замовив печеню з гуски і бокал червоного ельзаського вина. Очікуючи на замовлення, закурив, з цікавістю вуличного хлопчака підпаливши край своєї львівської цигарки американською запальничкою. Вогонь вистрибнув з неї і зашкварчав, лизнувши тютюн і делікатний цигарковий папір.
Тонке клацання на короткий момент привернуло до Вістовича увагу інших відвідувачів. Кілька чоловіків одночасно подивилося в його бік, чи то оцінюючи ще не надто поширене бензинове кресало, чи то самого курця.
Одним із них виявився полковник Редль, якого комісар, зайшовши до ресторації, не помітив. Схоже, він також вирішив прибути завчасно і, як на злість, обрав те саме місце, щоб пообідати. Понад усе комісару не хотілося, аби той зараз підвівся й підійшов до його столика. І байдуже, щоб лише привітатись чи потеревенити. Але полковник, мовби відчуваючи нехіть спілкування з боку Вістовича, тільки кивнув йому й знову занурився поглядом у газету.
Утім, самої присутності його вистачило, щоб отруїти цей простір. До того ж принесена гуска виявилася недопеченою, а вино кислим, мовби Редль якимось чином зумів проникнути на кухню і втрутитися у роботу кухаря, а потім підступно долити в ельзаське, яке Вістовичу завжди смакувало, добрячу порцію оцту.
За якісь чверть години комісар підвівся, заплатив і вийшов, не залишився ані сантима чайових. Він досі не знав, що робити з таємницею, яку дізнався про полковника. Як порадити собі з власним сумлінням, знаючи, що разом з ним до Лемберга от-от вирушить імовірний російський шпигун. Так само не знав, як бути з тим, що він сам залежить від цього імовірного шпигуна. Адже бісовий Пульманн, з яким Вістович підписував контракт, — його друг. А отже, розповість Редлю все, що той забажає.
Але найгірше те, що в комісара можуть бути неприємності з імперською фінансовою владою. Лишалося тільки сподіватися, що вони з полковником мовчатимуть навзаєм. Редль не заважатиме йому користуватися грішми на швейцарському конто, тримати їх на старість, отримувати відсотки через Банк Австрії, якщо він дозволить Редлю шпигувати з поміччю таких покидьків, як Грумм.
Комісар згадав про лист, який він змушений був віддати полковнику. І що зміст листа переписано в нотатник. Прикметно, що саме там, у записнику, зберігався й банківський контракт. Потайки навіть від самого себе Вістович сподівався, що в тому листі не було нічого важливого. Або щось, що, навпаки, не шкодить, а слугує інтересам Австро-Угорщини. Це означало би, що Редль не порушив військової присяги. І це звільнило би Вістовича від докорів сумління. Треба тільки розшифрувати написане. Найпевніше — доведеться зробити це самому. Адже довіритись якому-небудь криптографу в цій справі він не міг.
З такими думками Вістович спостерігав, як до перону поволі прибуває поїзд. Чорний локомотив з велетенською трубою, чахкаючи й скрегочучи своїм масивним сталевим тілом, підтягував до перону десяток сіро-брудних вагонів, серед яких було два, приналежних до першого класу, — один слугував ресторацією, а решта мали на собі маркування другого класу.
Завдяки полковнику Вістович отримав одномісне купе у вагоні номер два, що на своєму сталевому боці мав бронзові літери «KkStB»*. Дочекавшись, коли кондуктор, вусатий італієць у темно-зеленому однострої, запросить ламаною німецькою заходити досередини, комісар піднявся кількома вагонними сходинками і, пройшовши трохи тіснуватим коридором, зупинився біля дверей з написом «XII». Згідно запису в квитку, тут він проведе найближчі два з половиною дні, доки експрес не прибуде до Лемберга.
Впевнено смикнувши двері купе, Вістович зайшов досередини і одразу ж завмер, а на обличчі в нього з’явились одночасно подив і відраза. На оксамитовій канапі з півкруглою спинкою і дерев’яним різьбленим обідком спав якийсь чоловік. Цей тип мав лису голову, яку вмостив на подушку з вишитою емблемою Австрійської залізниці. Своє громіздке тіло він укрив ковдрою з таким же візерунком. З-під ковдри стирчали дві чималі ступні у темно-синіх шкарпетках і могутня п’ятірня з напівзігнутими пальцями, мовби сплячий тримав у ній невидиму склянку або м’яч для гри в теніс. На столику, вкритому світлим обрусом (з тією всюдисущою емблемою посередині), поруч із маленьким вагонним світильником лежав стосик італійських газет і попільничка з горою недопалків. Незнайомець сопів напіврозкритим чималим ротом і трохи скривленим носом та, здавалося, видихав уже весь кисень, від чого повітря всередині було важке й смердюче.
Комісар зачинив двері й рушив до кондуктора. Той привітно усміхнувся назустріч пасажиру.
— Я маю місце в купе під номером дванадцять, — сказав Вістович, показуючи йому квитка.
— О, так! Дванацать, дванацать, — кивнув той, — прошу сахотити…
— Я б охоче, але там хтось спить, — пояснив комісар.
— Спит? О, неторозумінна, неторозумінна… Mi scusi, mi scusi, mi scusi…
З цими словами італієць кинувся до купе, з якого щойно вийшов комісар. Вістович рушив слідом і побачив, як той, однією рукою затиснувши носа, другою почав обережно торсати сплячого. Виглядало це доволі кумедно, й комісар не стримав сміху.
— Я не можю його росбутити, — з образою і безсиллям у голосі промовив кондуктор.
— Дозвольте мені, — сказав Вістович і підійшов до незнайомця.
Львів’янин з силою термоснув того за велетенське, мов гора, плече. Сплячим тріпнуло, як у лихоманці, а його лиса голова лунко вдарилася об стінку.
— Mamma mia! — вирвалося у перестрашеного кондуктора.
Такий несподіваний струс, утім, розбудив сплячого. Він розплющив очі й одразу схопився на ноги, ставши навпроти Вістовича в довгій до колін спальній сорочці й кальсонах.
— Що це, в біса, означає? — запитав він німецькою, і його сонний голос подібний був на звіриний рик.
Здавалося, тільки те, що комісар виявився однакового з ним зросту і такої ж міцної статури, стримало його від удару у відповідь. Хоч, може, насправді незнайомець просто не збагнув зі сну, що сталося.
— Ви зайняли моє місце, добродію, — Вістович відповів з усією лагідністю, на яку тільки був здатний.
— Що ви верзете? — рикнув той. — Йдіть під три чорти!
— Будьте ласкаві, покажіть ваш квиток, — попросив комісар.
Незнайомець відвернувся до гардеробу, відчинив дверцята й витягнув з кишені плаща складену картку.
— Ось! — тицьнув він її Вістовичу.
Той, не розгортаючи, передав папір кондуктору.
— Тринацать! У вас тринацать, сеньйоре Салтіні! — вигукнув італієць. — Це насупне купе! Насупне!
Пасажир у кальсонах сердито скрипнув зубами.
— Це ваша помилка, — гримнув він тепер вже на кондуктора. — Вчора у Венеції ви мали б помітити, що я розмістився не на своєму місці.
— Неторозумінна, — розвів той руками, — mi scusi…
— Дайте мені чверть години, я одягнуся, а тоді перейду, — звернувся Салтіні до Вістовича, — не йти ж мені в спідньому.
— Куди прямує цей пасажир? — запитав Вістович у кондуктора.
— Лемберґ, — зазирнувши у квиток, прочитав італієць.
— Нехай залишається тут, — промовив комісар, — я просто займу його місце.
Не чекаючи відповіді, львів’янин вийшов у коридор і відчинив сусідні двері. У тринадцятому, також одномісному купе було чисто, на полиці для одягу виднівся комплект свіжої постільної білизни, на столі чекала порожня попільниця. Вістович з полегшенням умостився на канапі. Поїзд вирушить лише за годину, отже, можна вийти й прогулятися пероном, але йому не хотілося. Краще посидіти в тиші.
Ввечері поїзд зупинився в Базелі, де простояв знову годину. Після цього попрямував до німецького кордону.
Знаючи, як довго триває прикордонна перевірка, Вістович вирішив повечеряти ще у Швейцарії. Як виявилося, така ідея спала на гадку не тільки йому, і в ресторації було людно. Точніше, вільним залишився тільки один столик, який комісар поспіхом зайняв. Кельнер нагодився за мить і вручив меню в цупкій картонній оправі. Не відпускаючи його, Вістович замовив м’ясний салат і чарку горілки.
— Чи можна мені звернутись до вас із проханням? — раптом сказав офіціант.
Комісар здивовано поглянув на нього.
— Про що мова? — перепитав він.
— Усі окремі столики зайняті, і одному добродію ніде повечеряти. Чи дозволите йому приєднатися до вас?
— Звісно, що цей пан дозволить, — почулося в кельнера за спиною.
Той відхилився вбік, і Вістович побачив перед собою пасажира, якого будив у полудень.
— Якщо вже я вторгся в його купе, то вторгнення за стіл він мені точно пробачить, — у голосі Салтіні відчувалася примирлива наполегливість.
Чоловік впевнено відсунув стілець і сів навпроти комісара.
— Мені те саме, що замовив пан Вістович, — недбало кинув він офіціанту.
— Не полінувалися дізнатися моє прізвище? — промовив львів’янин, коли кельнер пішов.
— Щоб перевірити реєстр пасажирів, немає нічого складного, — сказав прибулий і, простягнувши руку співрозмовникові, представився: — Мене звати Доменіко Салтіні.
— Як на італійця, у вас добра німецька, — зауважив комісар, відповідаючи потиском.
— Я швейцарець. Мав справи у Венеції, а тепер знову у справах їду до Лемберга.
Вістович кивнув, але водночас придивився до співрозмовника уважніше. Звісна річ, тепер на ньому вже був зовсім інший одяг, ніж при їхній першій зустрічі: добре скроєний гарнітур з двобортним піджаком і золотою шпилькою в петлиці, шовкова сорочка та високий комір з елеґантним краватом, зав’язаним, щоправда, дещо недбало. Обличчя мав старанно поголене, й усміхався з усією приязністю, яку тільки міг із себе витиснути.
— Ви підприємець? — комісар допитувався радше за звичкою, аніж з цікавості.
— Скажімо, деякий ґешефт я таки проваджу, — трохи подумавши, відповів той. — Наразі займаюсь паперами. Рукописами, якщо точніше.
Вістович не стримав посмішки.
Більше про книжку – тут.
Улюблений сайт літературної критики
