Анотація:
Загублений острів — це збірка репортажів з окупованого Криму, куди відома журналістка Наталя Гуменюк їздила упродовж 2014–2019 рр. У книжці — справжні історії і трагедії людей, життя яких кардинально змінилося після 2014 року, бо відтоді хтось із кримчан живе в окупації, а хтось — просто в іншій країні. То ж яка їхня неприхована правда? Підприємці та пенсіонери, кримські татари, студенти й громадські активісти, правозахисники та військові, люди з різними політичними та ідеологічними поглядами відверто розповідають свої історії: одні діляться тихим, глухим болем, інші — просто втомилися мовчати й боятися.
Ця книжка є голосом анексованого Криму, його багатоголоссям, в якому окремі розповіді творять єдину спільну історію, яка ще не завершилася.
Уривок:
ШОК
березень 2014
Бахчисарай – Севастополь – Балаклава – Бельбек – Ялта – Сімферополь
Так звані «козаки» перевіряють документи в пасажирів, що прямують до Криму. Джанкой — перша зупинка на півострові. Я — на верхній полиці в купе. Удаю, що геть сонна. Заледве підводячи з подушки голову, протягую паспорт. В мене «чистий» телефон — немає жодного фото з Майдану.
У наше купе зазирає чоловік. Паспорт як слід не розгорнули, отже до Криму в’їхати вдалося. 16 березня 2014-го. Сьогодні має відбутися так званий «референдум» щодо автономії Криму. Потяг їде до Севастополя, але я сходжу в Бахчисараї.
У головному кримськотатарському місті значно менше послідовників «русскої весни» і більше її відкритих опонентів. Потяг запізнюється на 20–25 хв. Виявилося, що козаки таки були на станції за розкладом, але, не дочекавшись поїзда, пішли геть.
Насправді Крим уже захоплено, уже окуповано. Найгірше вже відбулося. Людей, що намагалися протистояти захопленню, активістів, що стрімили, викриваючи «зелених чоловічків», — російських військових, — били і затримували. Армія РФ насправді вже контролює територію півострова, хай над кількома військовими частинами ще лишився український прапор — злам відбувся.
Але в день так званого «голосування за незалежність Криму» ми ще відмовляємося це усвідомлювати і сподіваємося, що ситуація не є невідворотною.
Над найвідомішим кримськотатарським кафе «Мусафір» — кримськотатарський прапор. Заклад розташований трохи вище дороги. Знімаю на телефон, як проїздить військова автівка. Російська. Хочу вірити, що знятий кадр буде доказом присутності іноземних військ.
У «Мусафірі» з лептопами працює кілька міжнародних журналістів. Я маю прикриття. Удаю, що я чи то місцева перекладачка, чи дівчина естонського журналіста. Мій приятель — в минулому наймолодший депутат естонського парламенту. Він був тим єдиним політиком ЄС, що жив у наметовому містечку на Майдані під час Помаранчевої революції. Нині — просто журналіст-фрілансер. Я робитиму історії для Громадського, маю контакти героїв, він — спостерігає за всім, що бачить і чує, поки ми працюємо разом, і так пише тексти для естонських ЗМІ.
Майдан щойно закінчився, а Громадське надто на слуху. Фото одного з колег показували на мітингах сепаратистів, мов мішень. В цю хвилину в Криму вже не до стрімів. Моє завдання — не так привертати увагу, як з’ясувати, що відбувається насправді. Мій колега приїхав на кілька днів раніше і встиг познімати разом з естонськими телебаченням, яке вже має залишити Крим. Тож побував у Перевальному, де зафіксував на відео російських військових без нашивок, і віддав нам ці матеріали. Озброєні чоловіки з прихованими обличчями просто мовчали, а місцеві, з георгіївськими стрічками, все ж не дуже хотіли зв’язуватися з громадянами Євросоюзу. Також він побачив останній великий проукраїнський мітинг напередодні так званого «референдуму» перед пам’ятником Тарасу Шевченку в Сімферополі: вся площа тоді була у жовто-блакитних прапорах.
Перед тим, як піти на «виборчу дільницю», дізнаюся, що підтримати анексію Криму прибув одіозний проросійський активіст у Фінляндії Йохан Бекман[1], який системно заперечує існування незалежної Естонії, оголошений там персоною нон ґрата, і якому давно заборонено викладати у фінських вишах. Тоді ми тільки вчилися розбиратися в амбасадорах «русского міра».
«12 дня, уже 461 людина проголосувала. Усі дуже активні! Багато молоді. Я — член дільничної комісії, вже не вперше. Зазвичай думають, що молодь аполітична, але було п’ятірко молодих, що вперше голосують», — розповідає мені жінка на місці голосування у самому центрі Бахчисарая. Стару одноповерхову будівлю, що переважно зачинена, облаштували спеціальнодо події. Учасниця комісії не так нарікає, як виправдовується, що часу для підготовки голосування було мало, тож реєстр недосконалий. Тому всім, кого немає у списках, дають можливість «проголосувати». Спостерігаємо за процедурою.
— Ось надійшла заява від Іонової Надії Володимирівни про включення у списки. Голосуємо? Проголосували?
— А от тепер проходьте, беріть бюлетень. Голосуйте, — каже організаторка жінці.
За кілька годин на цій же дільниці зустрічаємо знайому журналістку, яка має російський паспорт і розказує, що щойно проголосувала на іншій дільниці в Бахчисараї.
— Ви вважаєте, що для вас не Європа, а Росія є прикладом? — питає естонський колега в молодої родини, що прийшла на дільницю.
— Звісно, в Росії все добре, стабільно. ЄС — ну точно не приклад. І тим паче не Латвія.
— Ми з Естонії.
— Естонія? Також приклад не дуже. Що там хорошого? Люди там гірше живуть. Ми от в Сербії були, то шоковані люди тікають звідти.
— У Сербії? Але Сербія не в Євросоюзі.
— Не ЄС, але вони підписали євроінтеграцію, тож в них щороку країна дедалі більше занепадає. А друзі мої в Ризі теж не дуже раді: підвищують комунальні і пенсійний вік, зарплата зменшується. Заганяють народ у жахіття.
Дільнична наполягає, що приходять і кримські татари. Меджліс ухвалив рішення про бойкот «референдуму». Це підтверджує і Ахтем Чийгоз — заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу і на той час депутат Бахчисарайської Районної ради. Малесенький офіс у якихось ста метрах від так званої дільниці відкривається вже по обіді, коли російські медіа звітують про успіхи голосування. Чийгоз говорить впевнено і переконливо: «Це провокації та фарс, в яких ми не збиралися брати участь. Тут, у Бахчисарайському районі і низці компактних місць проживання кримських татар, не були учасниками формування виборчих комісій. Ми багато років долучаємося до проведення виборів у Криму. Про заявлені цифри годі й говорити — явка низька. За тими даними, які ми отримали з нашого регіону, з понад 25 000 кримських татар, що тут проживають — прийшли одиниці. Ми одностайні в своїй думці — батьківщині загрожує небезпека. Це почуття у кожного в серці — і у тих, хто пережив депортацію, і в дітей, що лягають спати. Завтра ми прокинемося і далі будемо боротися за свої права. А характер боротьби буде залежати від проблеми. Але ми, кримські татари — громадяни України».
Одна з найбільших дільниць у селі Тургенівка. Середнього віку чоловік в картузі, шкіряній куртці, усміхається і представляється як «дядя Толя». Він «звісно, голосував».
— А за що голосували?
— Та не знаю, як там все воно пройшло.
— Так за що? За приєднання до Росії?
— А куди це відео піде?
— На Київ.
— О, ні! Тоді не треба! Ви таке точно не пропустите.
— Чому ж ні?
— Я нічого не скажу. Я от проголосував, але зараз не знаю, йду собі і думаю, що там до чого, — знизує плечима.
— А що завтра станеться?
— Завтра тяжкий день буде, але люди дізнаються, що всі в Криму хочуть до Росії.
Дядя Толя не сумнівається, що кримські татари на референдум не ходили:
— Їхній Чубаров не хоче, заборонив. От вони сидять по хатах, і ніде їх не видно в Бахчисараї. Це факт. Подивіться, ви хоч би побачили одного татарина — ні! Не хочуть до Росії. Татари, може, і правильно бояться. Росія їх, звісно, притисне. України вони не бояться, в Україні — хаос, а вони сидять на базарі, торгують, працюють на себе, державі нічого не платять, але пенсію отримують. А пенсія — з Донецька, де заводи. Росія ж скаже — треба працювати, а не на базарі сидіти, — пояснює він. І ніби сам до себе продовжує міркувати про те, що ж його не влаштовує в Україні:
— Ми хочемо жити нормально. А в нас із Криму стільки забирають… Гроші від приїжджих — знову на Київ, а нам нічого не дістається. Якщо у вас, в Києві, мінімальна 2500 грн, а в нас — це 1000 грн. І ніде не влаштуєшся за такі гроші. Ми телебачення дивимося і бачимо, що там, у Києві, бувають і зарплати по 8000 грн, по 10 000 грн. Звісно, вони там за Україну! А пожили б вони в нас. От обрали Януковича. Голосували за цього засранця. Так, голосували за нього, бо не було за кого більше. Але хіба ми знали, що він такий? Нахапався для себе.
— А що, в Росії, думаєте, корупції немає?
— Не знаю, але Путін кожен тиждень в різних областях знімає цих корумпованих губернаторів-шахраїв. У нас коли Юля була, то світло давали по дві години на добу, газу не було, автобуси не ходили. А тепер вона героїня? А ви бачили, які там триповерхові котеджі набудували? Ми ж тут, на краєчку, як в лайні жили, так і будемо далі в лайні жити.
У Києві видається, що Крим підтримував Януковича. Це ж бастіон «Партії Регіонів», що загравала з питаннями мови, НАТО. Тож нам здається, що кримчани не до кінця знають, наскільки корумпований експрезидент, котрого переміг саме Майдан. Але, видається, вже на кілька кроків спізнилися: російський меседж у Криму — «Всі українські політики — як Янукович. Тільки Путін — інший». Це підтвердить місцевий активіст: «Розумієш, люди вважають, що корумповані донецькі захопили Крим, а в Росії такого не буде».
________________________________________
[1] З липня 2014 року Бекман називатиме себе офіційним представником
«ДНР» у Фінляндії (тут і далі — примітки авторки).
Більше інформації про книжку – на сайті Видавництва Старого Лева.
Улюблений сайт літературної критики
