Якби існувало ідеальне місце, де легко зависнути між часом і простором, то ним був би нідерландський аеропорт Схіпгол. Між рейсами тут ненудно: є кав’ярні, салони краси, крамниці, маленький філіал музею… Ну і книгарні, звісно, в яких цікаво роззиратися, дивитися на викладку рекомендованої літератури й бестселерів, гортати, порівнювати, прицінюватися. Мені справді не вистачає цього в Борисполі: можливості купити книжку; це було би за ціною обіду тут-таки в аеропорту.
Та й не тільки в Борисполі.
Sally Rooney. Normal People
Кілька місяців тому я купила у згаданому Схіпголі роман ірландської письменниці Саллі Руні. По-перше, він стояв у топі продажів англомовних видань, і стало цікаво. По-друге, на обкладинці в консервній банці обіймалися люди-шпроти.
По-третє, я справді хотіла нарешті почитати книжку цієї суперпопулярної авторки, яку критики називають Селінджером покоління снепчату.
Сюжет роману на позір такий же простий, як і назва. Маріанна — розумна, із заможної родини, у школі її зневажають. Коннелл — популярний класний хлопець, настільки, щоб приховувати регулярний секс із Маріанною від однокласників; мати народила його рано, виховує сама, а на життя собі й синові заробляє прибиранням у домі Маріанниної родини. Коннелл має опанувати хорошу прибуткову професію: наприклад, стати юристом. Маріанна може дозволити собі будь-який факультет — навіть гуманітарний.
Маріанну й Коннелла тримає разом невидима сила: їм добре разом попри всі болі та приниження, яких вони завдають одне одному роками, спершу в школі, далі в коледжі, попри те, що обоє зустрічають «нормальних» партнерів, які для тривалих стосунків підходять кожному з них значно більше.
Власне, це й усе. На додачу роман написано так легко, що спершу він здається аж занадто звичайним, як і його герої. З незвички можна здивуватися: оце й усе? І засоромитися одразу ж: бо мистецький твір не має бити навідліг. Це адресат має його прочитати і знайти повідомлення для себе. Ми відвикли, але так буває.
Цей роман про юність, самотність і пошуки себе — від любові до вибору професії — незабаром буде видано українською. Хай би йому пощастило зі звучанням цієї мови; і хай би його тут підхопили читачі так само, як і в усьому світі.
В’ячеслав Брюховецький. Віктор Петров: верхи долі — верхи і долі
У передчутті нового роману Софії Андрухович «Амадока» треба пригадати біографію В. Домонтовича. Ким був професор Петров, який підписував свої художні твори псевдонімом В. Домонтович? Що він іще встиг зробити, окрім як у вільний час створити тексти, які вже після його смерті змінили уявлення про «джунглі вишневих садків» української літератури? То був він шпигуном чи ні, а якщо так, то на яку розвідку працював — а чи може, одразу на дві? Чи любив він Софію Зерову — і чи взаємно? Із ким дружив і чим захоплювався? Чому його так цінував (і захищав) Юрій Шевельов, який до кінця заперечував версію про Петрова-зрадника?
До Віктора Петрова справді більше питань, аніж відповідей. В’ячеслав Брюховецький у книжці, яка доповнює виданий «Темпорою» тритомник статей професора Петрова, робить, здається, найповнішу на сьогодні реконструкцію життєпису та інтелектуальної біографії цього непересічного персонажа історії української культури ХХ століття. Він використовує усі доступні матеріали: мемуари сучасників, свідчення очевидців, коментарі критиків, архівні документи — і на частину поставлених запитань відповіді таки знаходить.
В. Домонтович. Мовчуще божество
У передчутті «Амадоки» варто читати не лише про Віктора Петрова, але й твори самого В. Домонтовича. Бажано з коментарями: ці тексти справді орієнтовані на підготовленого читача, тут багато незалапкованих цитат, посилань на праці чи мистецькі твори, які самому авторові виглядають очевидними. Я ж перечитала «…божество» з нагоди виходу вибраних творів письменниці під загальною назвою «Емансипантка», прикрашених на додачу передмовою Віри Агеєвої та післямовою Катерини Бабкіної (комбінація незвичайна, однак вдала).
Белетризована біографія Марка Вовчка для Віктора Петрова стала відгалуженням його наукової розвідки про Пантелеймона Куліша. Однойменний уривок із «Романів Куліша», де йшлося, відповідно, про приватне життя класиків, було опубліковано в 1930 році — на що зрегував Микола Хвильовий статтею «Кричуще божество». Хвильовий критикував переважно не Петрова, однак надто вже привабливою для саркастичного парафразу виглядала назва твору В. Домонтовича.
Згодом Петров працював над окремим текстом про Марка Вовчка. Незавершений рукопис «Мовчущого божества» залишився на столі в кабінеті мюнхенської квартири Віктора Петрова 18 квітня 1949 року, коли письменник таємниче зник — і виринув уже як археолог у Радянському Союзі.
Попри те, що В. Домонтович не встиг дорозповісти цю історію, на неї треба звернути увагу бодай щоб ухопити те, що він усе ж устиг розкрити. Зрештою, це стосується усього створеного професором Петровим.
Три книжки: від роману «Звичайні» (себто, перепрошую, «Нормальні люди») до реконструйованих біографій непересічних особистостей — це якраз ті, які варто радити різним типам читачів. Є люди, які люблять читати про таких, якими самі є; є ті, хто любить читати про кращих за себе; і є ті, хто просто любить добре розказані історії.
Добре розказаною історією є кожна з цих книжок. Навіть більше: про кожну з них можна розказати захопливу історію.
