Скролячи фейсбук, я спіткнулася об твердження, що книжка – це передусім емоційна покупка. Тому така важлива аура, яку створюють розмови з авторами, презентації і, звісно, критичні репліки й огляди. Тому таку увагу приділяють підготовці консультантів у книгарнях, а на книжкових ярмарках про асортимент стенду видавництва найкраще розповідають співробітники, а не волонтери чи найняті на кілька днів спеціально до події продавці. Читання, отже, є наступною фазою процесу, до якої покупець чи збирач приватної бібліотеки може й не перейти.
Не впевнена, наскільки пристойно зізнаватися в кількості придбаних онлайн за весну-літо книжок. Багато з них досі громадяться нерозпакованими у моїй оселі. Однак масштабні книжкові закупи. Тоді – кілька разів на рік, зараз – розтягнуто в часі, залежно від акцій інтернет-крамниць. Але це точно книжки, які я колись прочитаю. Для настрою, відпочиваючи від онлайну, у зв’язку з роботою.
Селесте Інг. Несказане
У березні чи то наприкінці лютого, тобто в іншому житті, мені заманулося придбати книжки, відзначені цьогоріч Шевченківською премією. За півдня я обійшла центральні київські книгарні. Азарт переповнював, я заходила в торгові точки різних мереж, спілкувалася з консультантами, касирами й адміністраторами, вони нічого не знали ні про ці книжки, ані про оголошення результатів роботи журі Національної премії. Про письменників теж не дуже. Було весело – спілкуватися з чемними людьми завжди приємно, хай навіть і безрезультатно. (Чи знали ви, до речі, скільки книгарень у комплексі «Gulliver»?.. Треба перевірити, чи всі вони вижили).
Дебютний роман Селесте Інг я придбала на додачу до премійованої книжки Тараса Прохаська у гуліверівській книгарні «Є»: бо хотіла зробити приємне комунікабельній консультантці. Ім’я перекладачки я не знала, тож гарантії якості не було, але була знижка на видання – і емоція.
Через півроку знайшла цю книжку на полиці і прочитала. Просто так, щоб згаяти вечір. Переклад виявився непоганим, сам роман – теж. За час, який минув із весни, багато йшлося про права людей різного кольору шкіри в США. У «Несказаному» йдеться про жовтий. Біла дівчина з традиційної родини виходить заміж за хлопця китайського походження, і далі проходить кола пекла, про які її попереджали: їхня родина не має друзів, чоловікові важко складається кар’єра, дітей дражнять у школі через зовнішність. І додаткове коло пекла Америки 1970-х, про яке не говорили: обмеження для жінки, навіть якщо вона має відповідне походження і колір шкіри. Неможливість завершити освіту, якщо ти вагітна. Потреба виховувати дітей і вести господарство попри обдарування й амбіції. Неможливість зберегти себе, навіть маючи доброго чоловіка. Вона не може влаштуватися працювати, бо чоловік боїться додаткових насмішок: мовляв, він, китаєць, не може забезпечити родину. Що робить дискримінований чоловік ближче до фіналу? Так, заводить коханку. Таку, як і сам, котра готує китайську їжу – її пиріжки пахнуть стравами його мами. Що робить біла жінка, яка отримала сім’ю замість кар’єри? Так, після всіх перипетій, депресій і сварок приймає чоловіка до хати. І якось живуть.
Джером Селінджер. Ловець у житі
Того дня третьою придбаною книжкою став класичний роман Селінджера. Здається, однією з причин емоційних закупів стає безвихідь: немає того, по що прийшла, то куплю бодай щось. Я давно хотіла мати вдома український переклад «Ловця у житі», навіть не щоб перечитувати чи користуватися. Знаєте, трапляються книжки, власний примірник яких хочеться тримати на полиці й не ділитися. Так само я планую придбати якомога більше Агати Крісті в перекладах Віктора Шовкуна. Або, наприклад, «Щиголь» Донни Тарт в українському варіанті чекав свого часу на етажерці кілька років – уже після того, як я прочитала його іншою мовою.
І от нарешті я занурилася в текст Селінджера, який у старших класах школи чинив страшенний опір і так, здається, й не піддався тоді. Очевидно, що кожне покоління потребує оновлення перекладів класичних видань. (Щодо «Ловця…», то наше покоління впоралося, здається, лише з критикою перекладу Логвиненка, не дійшовши навіть до редагування його роботи). Чи може підліток вживати слова на кшталт «каналія»? Навряд. Чи може перекладач стилізувати мовний потік так, щоб він виглядав реалістичним навіть попри такі нюанси? Виявляється, так. Ритм цього тексту, його структура створюють ефект реальності. Можна порівнювати переклад «Ловця у житі» з оригіналом, удосконалювати його і навіть виконати з нуля. Але Олексі Логвиненку безперечно вдалося відтворити те, що зміг зробити Джером Селінджер: цьому тексту довіряєш, тому що тут ідеться про психологію підлітка без фальшивих нот.
Сергій Жадан. Хлібне перемир’я. П’єса
Ще одна книжка, після прочитання якої хочеться пригадати теорію мімезису й пошукати свіжі статті з цього приводу. І до карантину це не має жодного стосунку. П’єсу Сергія Жадана я придбала і прочитала з професійної потреби, без особливих надій і сентиментів на те, що цей текст, скажімо, переверне мою свідомість, зворушить до сліз чи кине в безодню важких розмислів. Але, безперечно, було цікаво, як письменник пробує себе в різних жанрах; у драматургії не вперше, але вперше видає свою п’єсу окремою книжкою, так заявляючи, що твір цей – не лише для сцени, а і для прочитання з паперу. «Сіра зона», двоє братів, мертва мама, яку треба легалізувати перш ніж хоронити – ну, щоб довести природність її смерті, отримати спадок і матеріальну допомогу, сусіди, друзі дитинства, всі встигли наробити дурниць й заплутатися, де чия правда; здається, тут кожен навіть свою правду погубив. Замальовка з ситуації етичної безвиході – здається, так можна охарактеризувати «Хлібне перемир’я».
Ідеологічно ми з цим твором не дуже зійшлися; естетично, імовірно теж. Жадан не експериментує з жанром, не пробує оновити обличчя вітчизняної драматургії, він лише стверджує власну універсальність як митця. Але що точно вдалося: у цьому тексті хочеться бути. Мова персонажів, їхні штампи, жарти, суржик і діалектизми настільки відбивають … мову певної соціальної групи? Я не впевнена, що робочий клас та дрібні бізнесмени розмовляють саме так. Але саме так вони розмовляють в моїй голові. Це і є міметичність, ефект реальності. Сергій Жадан вмикає їм мікрофони настільки легко й невимушено, що одним махом закриває потреби масової літератури, серіалів та фільмів. Пригадуєте, як колись перекладачі використовували суржик і галицьку говірку для передачі арго й кокні? Сподіваймося, що цей прийом уже став історією.
