21 січня о 18:30 у книгарні «Є» (Київ, вул. Лисенка, 3) відбудеться церемонія нагородження переможців книжкового рейтингу «ЛітАкцент року — 2019». Пропонуємо для ознайомлення відгуки журі номінації «Поезія» на книжки, що ввійшли до короткого списку.
Калитко Катерина. Ніхто нас тут не знає, і ми нікого
Богдана Романцова:
Катерина Калитко, можливо, єдина серед усіх цьогорічних поетів/ок короткого списку, написала дуже рівну, нерозхристану, цілісну збірку. «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого» – тексти про зростання і проростання, про бажання породити нове (вагітна віолончель, ключ, що мріє на весну прорости залізницею, свіжозашита рана на животі, вочевидь, після народження, перешийкова пуповина моря, дитинні пухнасті листочки). Народжується навіть слово, саму мову варто дописувати, визволяти з лещат старих словників, стріляти з неї, як зі зброї. Потреба постійно винаходити новий інструмент для говоріння про світ поєднує збірку Калитко з «Першою сторінкою зими» Ківі. Тоді як з Лаюковою «Трояндою» книжку зближує образ недоброго Лісового Царя, від якого рятуєш дітей.
У «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого», як і в прозовій «Землі загублених», відчитуються східні мотиви. Горличка «ковзає над осяйною річкою – тінь малої печалі» – таке цілком міг написати Басьо. Арабеска стає образом абсолютної гармонійної довершеності (недарма у Калитко арабесками названо сніжинки, приклад досконало витвореної форми). Інші важливі мотиви – червоточина, дрібна зіпсутість, що з’їдає тіло зсередини; фронт, який непомітно просувається над головою; війна, яка припливом підгризає берег; циганська голка, що її ти випадково проковтнула. Втрата, віднімання, відрізання – сумна доля і півонії, що губить пелюстки, і поета, який відпускає вірш, – а значить, рядок, попри твоє бажання, завмирає, набуває остаточної форми, перетворюється на застиглий ембріон у череві віолончелі. Наприкінці лишається тільки основа: риба, старе дерево, яблуко і родимки – найточніша ознака закоханості.
Роксоляна Свято:
Той рідкісний випадок, коли найсуттєвіше про збірку сказано вже в анотації: ця книжка і справді «дуже суцільна» і читається як єдина історія. Історія густа і часом до сліз щемка, в якій багато всього намішано і де перегуки між текстами творяться не лише на рівні сюжетів, а й окремих образів, які іноді ніби перетікають із вірша у вірш.
Це історія про втримування власного простору в час, коли в нього брутально втручаються інші. Про переступ чужими твоїх кордонів – метафоричних і цілком конкретних. Про біль від втрати дому фізичного і любов, яка сама стає домом (бо «людина завжди трохи дім, / особливо для когось»). Про спроби з’єднати те, що здавалося назавжди роз’єднаним, і пошуки напозір – або й справді – навіки втраченого.
В обрисах війни, яка тут не раз проступає, пронизливо відчитується і наша сучасність. А ще іноді прозирають верхівки кримських мінаретів і досвіди цілком конкретної депортації чи повернення в старий-не-свій-дім. Але поезія Катерини Калитко ніколи не буває одно- чи навіть двошаровою, і кожен із цих текстів – завжди про більше, ніж здається під час першого прочитання.
Ростислав Семків:
Поезія Катерини Калитко традиційно сильна у метафориці та багатошаровій образності. Це своєрідний постсюрреалізм, коли дивні версії людей та предметів уже нікого не дивують: він просто отакий є, цей світ, красивий у своїй сумній химерності, світ «космосу затісних осель, малих настільки, що від ударів серця тут здригаються стіни». Калитко пише серед великого болю, який випирається з усіх шпарин довкола, бо вона пише в часі після великих потрясінь, катастроф, що, поза тим, ніяк не завершаться – так, це поезія-під-час-помирання-що-триває. З одного боку, вже «ходила смерть у трьох разках діамантового намиста», а з іншого, – «місто частково ціле, люди частково живі». Гостра туга від першої до останньої сторінки – ось що робить книжку Катерини Калитко такою цілісною. Можна читати, щоби побачити покинутий світ, який стає все менш залюдненим, бо людина прагне сховатися від болю, навіть бодай ціною власного колапсу, перетворитися на «змалілий, заплющений, скорчений ембріон у череві вагітної віолончелі». Хто ж таки залишається, нагадує «розбиті або бодай надщерблені, кришталеві келихи, вцілілі по землетрусі». Утім, людське, надто людське все ще існує, проте й воно позначене тугою, можливо, трохи світлішою, коли «лоскітно проповзає по горлу тривожна линва любові». Це майстерна поезія, це страшна книжка.
Ярослава Стріха:
Ця маленька і дуже цілісна збірка — чи не найстрашніша книжка за минулий рік, хоча українська література ніколи не скупилася на жахи (реальність, на жаль, їй у цьому сприяє). У ній не буде заспокійливих мантр, якими втішаємося в останні роки: «Але ж буває так: / герої умерли, а вороги залишилися жити, / а люди, просто люди, не ті й не ті, / низали і розсипали намиста радостей — / святкування любові, чиєсь народження … поки ви фарширували пиріг землі / собою». Не буде і втішних історій про силу спільноти і єднання — навпаки, раз у раз зринають інституційні структури, які регламентують виключення, недопуск, неналежність, окреслюють чужинців — безпечні гавані в цьому непевному світі, можливо, й існують, але на кордоні явно зупинять митники, попросять «розгорнути торбу з горою дзвінких уламків, / а що ж це розбилося — не змогти пояснити. / Витекли всі слова / у протяжну зимову пісню». Недопуск до саду — власне, фінальний акорд збірки: «Спитали у пасифлори паспорта просто на в ході в сад, / а в неї нема. / Колюче і вузлувате стебло печалі — є, / і квітка з повним набором страстей — цвяхи у ранах, / терновий вінець, / а паспорта не було й нема». Адже що таке буттєвий досвід, якщо його не підтверджено відповідними інституціями, і що таке право на життя, якщо його не обстояти силою. Утім, не без оптимістичніших образів: в одному з перших віршів збірки загублений «ключ, пірнувши в сніги, / мріє, що на весну проросте залізницею» — тобто те, що створене, аби відділяти (але й оберігати), мріє перетворитися на те, що зшиває простір докупи.
Тетяна Трофименко:
Дивовижні ландшафти і країни, які все-таки постійно нагадують українські, – нова збірка віршів Катерини Калитко не зраджує високих стандартів слова і відвертого виповідання емоцій. Якісь дрібниці – «колюче нічне бродіння вина у бутлях», «прогрівання зібраних в дощ волоських горіхів», «тверда й шорстка айва», «кораблики із фольги» – наповнюють цей ілюзорний і дуже реальний світ. Здається, лише вони і є справжніми, тоді як і дитинство, і любов, і війна, і смерть – розмиті філософські категорії, що не мають однозначного тлумачення. Калитко змушує читача переживати актуальне як вічне, абстрактне через конкретне, робить загальне особистим. Чогось такого ми зазвичай очікуємо від справжньої поезії.
Ківа Ія. Перша сторінка зими
Богдана Романцова:
«Перша сторінка зими» Ії Ківи – книжка великих змін. По-перше, в ній зібрано україномовні поезії авторки, яка раніше писала здебільшого російською. За словами самої Ії, це – новий шлях, яким раніше ходити не доводилося. Образ нової дороги, незачовганого взуття – дуже важливі для розуміння цих текстів: зміна мовного коду (а значить, і картини світу) дозволяє пережити одивнення, відчути деавтоматизацію лексики, мати fresh eye, відійти, нарешті, від звичної манери письма.
І хоча поезія – майже завжди про пошук нової мови, Ківа пересотворює світ через слово не лише для читача, а й для себе самої: пишучи про чужі міста, цвинтарі, Азовське море, вона ніби бачить їх уперше. Міфологізує простір навколо і водночас – оголює попередні ідеологічні нашарування (саме тому зірки в одному з віршів падають долу червоні від сорому). Поетка мала хорошу стартову точку, адже так кожна дія у вірші набуває статусу великого чину, кожен рух змінює історію: «Робиш собі хворобливо коротку зачіску», – і світ уже ніколи не буде таким безпечним, як учора. Це тексти про сильну жінку, про тих, кому до снаги «нести чоловіка до моря», вдивлятися у бліде обличчя хвороби і зрізати волосся, готуючись до чогось неназваного і страшного. Пам’ятаєте жінок «з тілами повними риб» Андієвської? Така жінка живе і тут. І кров в неї – риб’яча. І луску вона носить на собі, як обладунки.
Роксоляна Свято:
Зима тут – не пора лапатого снігу чи святкового затишку, а радше час особливої вразливості, коли навіть «дерева віддають листя на камуфляж // і стоять голомозі й беззахисні як онкохворі». Зима приходить не тихо, а «гатить у твої вікна // поки шахту пам’яті заповнюють // отруйні води місцевих ґрунтів». І, звісно, це час змін, але не вимріяних, а радше вимушених, які врешті вкинуть тебе в чужий простір, де доведеться починати все з початку. В час, коли старе добігає кінця, іноді доводиться люто бити «в барабани біди» й майже кричати, хоча голос, звиклий до тихого промовляння, часом і збиватиметься на фальцет. Та, попри оголену публіцистичність окремих віршів, загалом ця поезія є доволі камерною, і напруга тут твориться не голосом чи інтонаціями, а на рівні окремих образів і метафор.
«Перша сторінки зими» – це і перша україномовна збірка Ії Ківи, яка перебралася з Донецька до Києва з початком війни і десь відтоді почала послідовно писати й українською. Не перекладаючи себе з рідної російської, а радше намацуючи нові для себе – хоч і не зовсім чужі – мову й культуру. Десь це відбувається свідомими зусиллями, коли, тримаючи «у роті голку мовчання», буквально зшиваєш «слова білими нитками» і намагаєшся «церувати придатні до вжитку речі». Але десь – дуже природно, ба навіть невимушено-пронизливо. Так, що відчуваєш: усі ці спроби не є марними.
Ростислав Семків:
Нема сумніву, що Ія Ківа бачить світ поетично – помічає довкола речі, невидимі іншим, проте варті того, аби їх побачити. Метафорика, кров поезії, яка дає їй можливість рухатися, плинути між свідомостями, промовляючи до них, у текстах Ківи вистрілює часом зі значною силою, «коли дерева віддають листя на камуфляж» чи «поки між ними стелиться мертва залізниця мовчання», чи там де «на бік повалені терикони б’ють хвостами тривогу як великориби». Тут бачимо низку проникликих життєвих замальовок, які розгортаються у меншого чи більшого обрису драми чи й трагедії; тут сумно та згіркло – словом, зима. Й то лише перша її сторінка.
Проблема цієї книжки лише в тому, що її авторка, пишучи, думає. Так, власне, намагається вести до якоїсь логіки, можливо, на чомусь наполягати чи й навіть трохи проповідувати. Дещо тут надто промовисто-відверто сказано, а поезія так не має. Поезія існує поміж слів, де символи залишаються не до кінця проясне¬ними, в неї немає завдань, хіба боронити «щоб іржавий цвях сонця не пробив склепіння церкви небесної». У більшості текстів Ії Ківи поезія таки є.
Ярослава Стріха:
Українська поезія останніх кількох років послідовно досліджує функціонування мови й художнього висловлювання під час війни. Автори обирають різні стратегії, від переосмислення класичних (зокрема біблійних) сюжетів у новому антуражі до фрагментації мови для відображення фрагментації територій і фрагментації досвіду під тиском травм. Збірка Ії Ківи «Перша сторінка зими», що об’єднує вірші 2015-19 рр., належить до цієї магістральної течії — і цей досвід у ній досліджено значною мірою через омоніми (або нашарування нових значень, доки цей надмір значень не унеможливлює побутування слів). Подекуди це зроблено декларативно — словникові значення обжитої мови витісняються й відмирають під тиском мертвотних ідеологічних кліше («життя добігає кінця … коли слово «весна» йде із загального вжитку / російська весна мати твою вічна весна мати твою»). Подекуди — різкими переходами між омонімами (як із словом «рота» у цих рядках і видозмінами запитань залежно від графіки: «можна стояти осторонь / відкривати рота … закривати рота / рота підйом кричать / прокидайся чуєш ну / ну і що що вбили / що? вбили? / що вбили?»). Ці омонімічні ігри вибивають у читача з-під ніг ґрунт надійних знань. У ситуації, коли цілком буквальну загрозу підкреслює загроза неможливості розуміння, актуалізується наша повсюдна, втішна і заспокійлива віра в захисну функцію поетичного висловлювання («час співати псалмів і козацьких пісень …. оборона завжди на часі … час вчитися нових молитов / час складати поеми й балади / слово завжди на часі»). Але, попри майстерні колажування «знайденої поезії» — витискання максимуму нових сенсів з текстів, які нас усіх оточують, від кліше розмовної мови до біблійних фрагментів — закінчується збірка віршем про знищення висловлювань: «перша сторінка зими / вчися читати сніг / в небесній бібліотеці / ще довго палитимуть книжки / нам на голову». Читати попіл книжок і відчитувати цілісну історію з уламків і надгробних каменів — необхідний навик виживання в навколишньому буттєвому й текстовому безумі.
Тетяна Трофименко:
Попри позірно нейтральну назву, книжку Ії Ківи можна назвати поетичним документом доби – і навіть не надто перебільшити з пафосом. Вірші цієї авторки наразі покликані чинити головне – «бити в барабани біди», бо для неї історія про те, як «прапори в твоєму місті припиняють проявляти дві смужки коли твій сусід показує “прибічникам федералізації” тобто окупантам і грьобаним сепарам як краще вбити з будинку навпроти громадян України» є автобіографічним досвідом, рефлексувати який доведеться ще довго. Однак не менш особистими для ліричної героїні Ківи стають досвіди минулих епох – Голокосту чи мертвотної радянщини. Її поетична манера коливається від соціальної сатири до біблійної ритміки й народних дум. Цей голос звучить в українській поезії вперше, але очевидно, що авторка може сказати багато важливого.
Лаюк Мирослав. Троянда
Богдана Романцова:
Поет (цього разу поет, а не прозаїк) Мирослав Лаюк презентував нову книжку поезій «Троянда». І це той випадок, коли на тлі багатьох інших цьогорічних поетичних збірок «Троянда» виглядає досить впевнено, хоча й, ніде правди діти, нерівно.
Як і в попередніх текстах Мирослава, тут на всіх рівнях прочитується його персональний канон: Турньє, Селін, Еліот, втім, Турньє – насамперед. Кілька образів зшивають книжку, з’являючись тут і там: Вільшаний король, зірвана квітка, стара жінка-провидиця, курка – птаха, що висиджувала світ, а тепер вона мертва. Єдиний спосіб порятувати все від остаточної загибелі – писати, адже тільки так куряча лапка має шанс прорости. Центральним антагоністом стає Вільшаний король, що забиває, з’їдає, розлучає закоханих; йому протистоїть Троянда, яка рятує, затуляє лакуни втраченими пелюстками. Чергова інтерпретація міфу про самопожертву (пелюстка як крапля крові на Via Dolorosa).
«Троянда» – збірка, яку також можна назвати політично заангажованою, зануреною у сьогодення. Алюзії легко відчитати: не випадає сумніватися, хто той жорстокий Вільшаний король, що жере території і запиває «лимонадом Ясинувата», забирає із собою людей і лишає своїм наступником пляму. Однак завдяки поверненню до архетипових образів (є і кров, і любов, але, на щастя, не в сусідніх рядках) «Троянда» має шанс не втратити актуальності і коли наша буремна епоха стане історією. Цікава книжка і тим, що вона є автокоментарем до творчості Лаюка: на це вказують не лише покликання на його ранню поезію, а й постійне повернення до теми, що таке поезія для автора і яка її місія сьогодні.
Для мене, відверто кажучи, «Троянда» так і не сягнула рівня першої поетової збірки «Осоте!», хоча й не стала невдалою. Найкраща Лаюкова книжка, я певна, попереду.
Роксоляна Свято:
Називати так збірку – відважність і навіть певне зухвальство (звісно, свідоме). Мабуть, немає в літературі – та й культурі загалом – квітки, обтяженої довшим шлейфом смислів і конотацій (навіть якщо говорити лише в діапазоні від раннього християнства до Рільке). Символ пристрасті й байдужості, чистоти й спокуси, вишуканої довершеності й солодкавої манірності, мудрості й ілюзії тощо. І, звісно, Любові й Смерті (саме так, із великих літер, як і в Мирослава Лаюка, хоч і без пафосу). А ще троянда – це досконалість форми, якою можна просто милуватися, безвідносно до «змісту».
І ця «Троянда» – все вище перелічене: вона витончена, сповнена внутрішніх рим та інтертекстуальних перегуків, доцільна (за логікою розгортання) і дуже цілісна, ба майже симетрична. Насолоджуватися тим, як її зроблено, не менш приємно, аніж вчитуватися в самі вірші. Хоч саме в окремих текстах можна часом відчути подув свіжого вітру і згадати, що іноді троянда – це просто квітка.
Мирослав Лаюк – поет, безумовно, не лише талановитий, а й дуже працьовитий і самокритичний. Читаючи цю лаконічну збірку, неважко уявити, як прискіпливо автор відбирав до неї вірші, безжально відмовляючись від «зайвого» і уважно допасовуючи окремі тексти до загального задуму. Не так плекаючи строкатий розарій, як думаючи про архітектуру всього саду.
Ростислав Семків:
«Троянда» не є книгою віршів – це поетичне дійство, так – містерія, так – з карнавальними інтермедіями; це зшиток ритуальних заклинань, требник карпатського шамана (чи учня шамана), збірня магічних фраз, про яку не знаєш, що з тобою трапиться, коли дочитаєш її до кінця. Тому й драматургія тут така напружена: у кожному тексті не до кінця зрозумілі пристрасті, епічний патос, повита млою тривога і трагедії в одному рядку («тремтів як осиковий листок»), і епіфанії рвучкими натяками («права нога – Всесвіт, ліва – Дожену, шия – Вщент, голова – Корона»). Тут настільки інший світ, що все звичне (люди, речі, сюжети) майже миттєво перетворюється на тотально дивне; точніше, не перетворюється, а вже є отаким – зміненим в його, Мирославовій голові: «такий потоп, що вже навіть не горе, що вже навіть не вода». Босхіансько-магритівська троянда, від якої чекаємо відповіді чи навіть порятунку. Символ, який вже не символ, а всесвіт. Семіотичний вибух між двох палітурок.
Сюди таки варто повертатися. Багато питань, які тут виникають, справді цікаві: «То для чого дерева? Ну для чого дерева?» Відповідей нема, але прозріння можуть вразити, бо «…що таке користь, як не одне з дерев біля шосе? Що таке дерево, як не страх перед відсутністю дерева? І любов – страх перед відсутністю любові. І поезія – чи не страх перед відсутністю поезії?» І хоч поезія врешті «ненадійне божество», але вона тут таки поезія
Ярослава Стріха:
Діти — один із наскрізних мотивів, що поєднують збірку «Троянда» радше в один цілісний твір, аніж у довільну добірку окремих віршів. У книжці, що раз у раз звертається до природи творчості (від переказу міфу про Пігмаліона й Галатею до констатації вразливості мовця перед промовленим: «ти ж розумієш? — табула раса знає, / де твоя ахіллесова п’ята, — / отакі от мовні ігри, / мій ти нікчемненький поетику»), маска дитинного дає змогу витворити первісний світ, де називання тотожне зі створенням: «Я написав на холодильнику «птах» — / і він вилетів у вікно: ого! … написав «поезія» на хлібові й скатертині — / і мав книжку віршів». Поза тим, ігри й казки, казкові (тобто внутрішньо логічні, нехай навіть нереалістичні) пояснення цілковито ірраціональних, але від того не менш реальних жахів — це можливість приручення страшного через проживання жахів на ніби («усіх веде в темний ліс — місце розгортання казки: / замість БМ-21 «Град» — з неба град», і т.д.). Водночас призма дитячого виправдовує цілковиту серйозність, де не виглядають неорганічними абстрактні поняття з великих літер, і принципово неіронічне сприйняття реальності в дусі Нової щирості. Адже дитинство — час першковідкривання світу, а «[п]ершовідкривачі часто приречені на те, / щоб виглядати недолугими, щоб бути недосконалими: / у них немає фактів, крім фактів власних очей і чуттів», але цю щирість сприйняття не варто критикувати, «[б]о тоді все життя, весь світ доведеться називати / великою помилкою, / а не першим коханням.» При цьому у різних віршах скоромовкою, списком символів різного віку, проговорено проминання часу («Блудодійство», «Хованки», «Зріст»), і всі неминучі при дорослішанні втрати і зміни спонукають до пошуку нового способу говорити. Можливо, саме тому центральні моменти так часто підкреслено довгими ампліфікаціями, спробами наближення до предмета через різні формулювання, часто з запереченням (наприклад, «Троянда — не є цифрою три … не є любов, розлюбов, не є корона, не є зміст молитви … Троянда — це те, / що було в руці, / і більше не є»).
Тетяна Трофименко:
Загалом небайдужий до рослинно-деревної символіки Мирослав Лаюк цьогоріч забажав стати трубадуром троянди, відтак його нова збірка вийшла досить цікавою стилізацією готики з домішком сучасних реалій. Автор пише красиві й недобрі верлібри, у яких місцем розгортання казки є темний ліс, де стріляють «Буки» і «Гради», «Зелені Дівки подорожникові коктейлі сьорбають», дівчинка грається у вавилонську блудницю, чарівна квітка виконує бажання, а хтось дуже зловісний і надто впізнаваний над валізкою з червоною кнопочкою «говорить, говорить, говорить сволота: «Я— жах цього світу…, кого захочу—з’їм, цілу країну гам-гам, цілий народ ням-ням-ням»… Разом із тим окремі вірші видаються випадковими, а вже коли трапляється рима, казка різко закінчується, перетворюючись на пародію: «усе це життя—коротке, як без гарячої води миття, довге, як собаче виття» чи там «з гілки зірвалася сова— і здалося, що сильнішого за це нема, ще хіба людська голова, повна ума» тощо. Утім, оскільки поетичний сад сучукрліту цьогоріч не буяв, «Троянда» виросла в потрібний час і в потрібному місці.
Улюблений сайт літературної критики
