21 січня о 18:30 у книгарні «Є» (Київ, вул. Лисенка, 3) відбудеться церемонія нагородження переможців книжкового рейтингу «ЛітАкцент року — 2019». Пропонуємо для ознайомлення відгуки журі номінації «Проза» на книжки, що ввійшли до короткого списку.
Горіха Зерня Тамара. Доця
Богдана Романцова:
Не перший рік ми чекаємо на головний роман про війну. Ні, навіть не так. Ми чекаємо на Головний Роман про Війну – тобто сподівання величезні, вимоги високі і виправдати їх годі. Мені здавалося, що має з’явитися добре зроблений сюжетний текст, натомість маємо книжку-емоцію, книжку-свідчення про жінку на війні. Останнє – важливо: саме жінка у романі «Доця» Тамари Горіха Зерні втримує світ власними тендітними руками від остаточного розпаду.
Її ніяк не звати (оповідь взагалі максимально універсалізована, аби кожен міг приміряти на себе ці шати), вона приїхала з Рівного і знайшла у Донецьку новий дім. Тепер зі своїми товаришами виробляє вітражі і люстри з розписаного скла – конденсовану крихку красу, живе світло. І це – дуже хороший символ, антонім знищенню, яке нестиме навала зі сходу. Коли місто охопить війна, головна героїня назветься Ельфом і почне свій волонтерський хрестовий похід. Ні, історія не про покірливу жертовність і Via Dolorosa – тут жінка приходить із жагою помсти, із вогнем очищення і ящиком овочів, які везе на фронт.
«Доця» – це історія про неможливість побудувати стосунки у часи війни, дружні, любовні, будь-які інші. Бо щойно ти намацаєш тонку нитку між вами, хтось із двох обов’язково помре. «Доця» – про ірраціональність і хаос, про спробу маленької жінки принести бодай якийсь лад у світ, що розламується, ось чому Ельф так хворобливо перераховує все, що передає на фронт. Нанизування слів, списки – це лад, ілюзія контролю, можливість поєднати уламки, ніби скло у вітражі спайками. Якщо ж брати базові сюжети, то «Доця» – звісно, про самогубство бога, але із тією заувагою, що тут богиня має вижити, аби світ і далі існував. Попри величезну спокусу не виживати там, де з неба падають тіла і уламки літаків. Вижити, бо жінка у «Доці» змушена виконувати танок Шиви: зупинишся – і все зникне.
Чи стала все ж «Доця» головним романом про війну, на який ми так чекали? У мене немає відповіді на це запитання. Все у тексті добре на рівні символів та ідей, але все ж письменницької виписаності мені іноді бракувало. Сподіваюся, ми стали свідками, як прориває греблю, і далі – буде більше. Зокрема – і від Тамари Горіха Зерні.
Роксоляна Свято:
«Доцю» легко уявити на екрані: яскраві персонажі, чіткі сюжетні лінії, саспенс у потрібних місцях, міцний мікс із відваги, самопожертви й любові. І головна героїня, за якою цікаво спостерігати і рухатися. Одне слово, якісний зразок жанрової літератури, яку читаєш за один вечір – не тому, що книжка тоненька (якраз ні), а тому що справді затягує.
Другий важливий момент: це роман про початки нинішньої війни з Росією. Не про аутсайдерів чи «тиловиків». Не про тих, хто ухиляється або не помічає. А власне, про тих, хто опинилися в її епіцентрі: в Донецьку 2013 – 2014 років.
У суспільстві (принаймні його частині) є великий запит на літературу, яка б розповідала про те, «як усе було насправді», не ховаючись за різні маски і фільтри. І на нього «Доця» теж відповідає, ще й із жіночої перспективи. Без надміру натуралістичних деталей (хай там як, а це не література факту, і було б дивно ставити до неї такі вимоги), але доволі детально тут описано, що саме відбувалося в місті, як мінялася атмосфера, як і коли прийшли «зайди»; нарешті, що відбулося після «години нуль», коли всі, хто лишилися, остаточно розділилися на «своїх» і «чужих».
Цей роман цілком заслуговує тієї уваги, яку вже отримав. Як і більших накладів і, скажімо, якісної екранізації. А ще, звісно, значно кращої редактури.
Ростислав Семків:
Надзвичайно емоційний та сугестивно сильний роман, хоча виклад наголошено повсякденний: просто війна, просто загиблі, просто «наші» та «чужі». Безперечно, це текст, який надовго залишиться в літературі, до якого повертатимуться і перечитуватимуть – перший значний текст про ситуацію на Сході після «Інтернату» С. Жадана. Тим більш цінний, бо прописано жіночий досвід сприйняття тих трагічних реалій.
Це історія поступового перетворення раніше мирного донецького терену на страшне місце, в якому найганебніші злочини проти людини вже стали звичною практикою; це достовірна хроніка подій епохального зламу, котрий розділив колишніх сусідів кривавими ранами, які тепер годі загоїти. І це історія «дорослішання» героїні, бо подорослішати можна навіть, якщо ти вже цілком доросла. Література, в якій досі ще не відома авторка цілком зненацька може запропонувати такий сильний текст, точно перебуває на рівні високої зрілості та повноти. Можна лише побажати авторці дальших, не менш потужних текстів.
Ярослава Стріха:
Художниця-вітражистка з Донецька, та сама Доця з назви, має успішний бізнес: робить лампи для місцевого криміналітету й вітражі для церков московського патріархату. Інакше кажучи, створює мистецтво, щось красиве, корисне і цілісне з подрібнених скалок — і в цьому опис вітражу в цілому збігається з описом того, що вона робитиме після початку війни, але ми забігаємо наперед. На початку ж роману вона, завдяки специфіці ведення бізнесу на Донбасі, обростає, з одного боку, цілою строкатою супергеройською командою (від охорони з барвистою і кривавою біографією до технолога по металу в інвалідному візку) й навиками (від екстремального водіння до володіння всіма видами зброї), що життєво необхідно для подальшої партизанки. Після початку ж війни ця команда підтримує українську армію, вивозить з Донецька вразливих осіб, влипає в погоні, рятує своїх людей всупереч усім імовірностям, провалюється у дружбу і кохання, жертвує собою — загалом, усе, як і належить у доброму бойовику. Тексти про різні долі й ролі жінок на війні (від цивільних жертв до бійців), як і про те, що тримає людей на своїй землі («своя земля — це там, де свої мертві підпирають знизу»), в українській літературі зазвичай набирають форми репортажу або особистої есеїстики. Тому тим паче втішно, що тепер маємо і приклад гостросюжетного тексту про ці мотиви — який, попри динамічну фабулу, не втрачає ані на глибині, ані на пронизливості.
Тетяна Трофименко:
Цю книжку можна назвати безпрецедентним явищем сучукрліту за декілька останніх років, що блискуче доводить важливу річ: аби створити знаковий текст, не потрібно належати до письменницької тусовки, мати сертифікат з літературної освіти та селфі з зірками. Першочергове – мати сміливість озвучити важливі для читацької аудиторії речі та наполегливість реалізувати творчий порив. Саме це робить Тамара Горіха Зерня у романі про маленьку месницю жорсткому окупанту – і одвічний меседж праведності боротьби за справедливість у сучасних українських реаліях викликає негайний резонанс. Звісно, не у всіх: комусь неоромантичний пафос «Доці» видасться стандартним маслітівським набором кліше. Але для України, що воює, книжка Тамари Горіха Зерня, безперечно, є книжкою року.
Луцишина Оксана. Іван і Феба
Богдана Романцова:
Є любовні історії, а є історії некохання. І пишучи, що немає печальнішої оповіді за ту, в якій гинуть закохані, Шекспір жорстоко помилявся. Нема печальнішої історії за ту, в якій двоє живуть у нелюбові багато років. «Іван і Феба» Оксани Луцишиної – з таких. І всіх шкода, і нема винуватих, і жоден не викликає глибокого співчуття – ніби антична трагедія, в якій актори випадково надягли чужі маски.
Іван – сполоханий переслідуваннями студент, що після Революції на граніті тікає у затишний, однак патріархальний і дуже провінційний Ужгород, аби прихилити голову до матусі Маргіти. Маргіта, типова сильна українська жінка поруч із кволим чоловіком, гладить Івана по голові, промовляючи щось близьке до «м’ятежний сину мій». Вона воліє не віддавати юнака іншим, а перерізати пуповину сам він не має снаги. Його (не)кохана, фігура, що мусить замістити матір, – юна поетка Марічка, яка зве себе Фебою (так, саме Фебою, але будьте поблажливі, люди, йдеться про початок 90-х). Іван брав участь у жовтневих протестах на Майдані, Феба писала вірші, і поодинці кожен мав свої законні 15 хвилин тріумфу і повноти. Разом же все складається у маленьке побутове нещастя. Іван – це образ вічного Ахіллеса у двобої з черепахою. Він постійно намагається втекти: з небезпечного Львова, зі власного весілля, від визначеної наперед долі – але щоразу опиняється там, звідки починав. Феба ж – така собі недомуза, яку до когорти не взяли, і це її мучить.
Хоча роман Луцишиної – про 90-ті, насправді це текст про недобудованість країни, що її ми гостро відчуваємо і зараз, історія про брак спільного бачення і консолідації. Як батьки молодят все не можуть закінчити для пари житло, бо щоразу виявляється, що треба ще арматуру кудись довезти, так покоління Івана та Феби не можуть добудувати країну. Ніби й вибороли, але страх нікуди не подівся. Ніби й емансипувалися, а насправді лишилися залежними і принесли у майбутнє давні травми і практики. Це трагедія браку великого чину, коли час для нього настав. Імовірно, тому Іванів батько випадково ранить сина ножем перед весіллям того із Фебою. Така собі пародія на жертвопринесення Авраамом Ісаака: аби нову домовленість було укладено, слід принести жертву або принаймні бути готовим до неї. Ані старше, ні молодше покоління не готові.
Що у підсумку? «Іван і Феба» – перший роман про Революцію на граніті, сильний і добре написаний. Авторка росте, і за цим цікаво спостерігати.
Роксоляна Свято:
Прочитувати цей роман можна на кількох рівнях, та особисто мені найцікавіше дивитися на нього як на роман про покоління – власне, тих, кому нині між сорок і п’ятдесят і хто робив Революцію на граніті (бо «Іван і Феба» зокрема про це). У такому контексті твір Луцишиної стає також цікавою реплікою в знову актуальній дискусії про те, що їм (і нам) не вдалося в першій – і кожній із наступних – революцій. І чому. Психологічно доволі докладно прописаний досвід Івана, фікційного учасника студентського голодування 1990-го, який, утім, діє поруч із упізнаваними «реальними» персонажами, пропонує щонайменше кілька важливих спостережень у цьому напрямку.
А ще це роман про невдалий шлюб у звично патріархальних умовах Закарпаття зразка 1990-х. Показово, що голос Івана тут є вагомішим: саме він, а не Марія – поетка, що амбітно величає себе Фебою, – є центральною фігурою. Ця кількісна диспропорція в тексті цілком відповідає і диспропорції в житті, де Фебі випадає ще другорядніша роль. Двоє молодих, але вже розчарованих життям людей, які підкоряються тиску обставин і, не маючи майже нічого спільного, створюють сім’ю, примножуючи спільні нещастя.
Третій і найсильніший на сьогодні роман авторки.
Ростислав Семків:
Феноменально розтягнута на кількасот сторінок історія чоловіка (Іван), котрий шукає і не знаходить себе в інтер’єрі 90-их. Антураж епохи прописаний нерівномірно: з одного боку, в романі доволі жваво й детально розгорнуто події Революції на граніті та студентського голодування (я не знаю тексту, в якому це було б зроблено краще), з іншого боку, мислення персонажів доволі далеке від тогочасних уявлень – вони думають більш сучасно. А на рівні речей та запахів 90-ті майже не відтворені.
Думаю, найбільша проблема тексту – Іванова фокалізація, тобто погляд на події, хоча й у 3 особі, прив’язаний до гіпотетичних уявлень молодого чоловіка, який не так давно закінчив навчання, одружився і будує, так би мовити, своє професійне життя. Іван не переконує. Це не Іван думає, це авторка думає, що гіпотетичний Іван так думає. Краще б події були описані з погляду Феби, яка, як і інші жінки, попри гучні свої протести, залишається у тексті доволі об’єктивованою.
Ярослава Стріха:
Найновіша українська історія виявилася такою щедрою на великі потрясіння, що не всі з них здобулися на художню рефлексію: не встигає суспільство осмислити попередню революцію, як із-за рогу історії прозирають нові поворотні моменти. Унаслідок цього Революція на граніті стала, певною мірою, «втраченою революцією» — мало присутня у популярній пам’яті (настільки, що зазвичай навіть випадає з переліків наших майданів) і майже відсутня в літературі. «Іван і Феба» почасти заповнює цю прогалину — а заодно розглядає різні моделі спротиву.
І Іван, і Феба відстоюють своє право існувати: Іван — політично (був охоронцем табору під час Революції на граніті, тільки ані тоді його захист не знадобився, ані згодом у житті він не буде захисником — радше агресором), Феба — позірно в меншому масштабі (обстоює право бути собою й бути поеткою у дуже патріархальній спільноті). Хтозна, чий спротив урешті важчий. Роман уникає очевидних ходів і простих моделей героїзації; значно цікавішою виявляється доля маленької людини, яка насправді не вершила історії, лише, можливо, пройшла поруч з історією й розминулася.
Тетяна Трофименко:
Роман «Іван і Феба» Оксани Луцишиної – добре знайома нестерпна у своїй одноманітності історія занепаду й поразок українців. Ось Іван, якого від стандартних героїв сучукрліту відрізняє тільки те, що він – учасник революції на граніті, єдиного яскравого моменту його біографії. А далі – безпросвітне життя в провінції, авторитарна мама, незрозуміло для чого укладений шлюб, проблеми з роботою, друзями, сенсом життя, алкоголем. Ось Феба – у мріях вона поетка, а насправді – Марічка, жертва домашнього насильства, авторитарної мами й далі за списком. Ось дідо, який навчає стояти за Україну, але він помирає… Мораль виснувати не складно, бо всі ідеї Луцишиної абсолютно зрозумілі та настільки ж банально й нецікаво втілені. Утім, якщо вважати 2019 роком занепаду й поразок, то це, поза сумнівом, книжка року.
Шиян Гаська. За спиною
Богдана Романцова:
Марті 27, вона – ейчарка у львівській ІТ-компанії. Марта – міленіалка, але не тих, що переймаються глобальними проблемами, а з тих, що воліють не замислюватися: у вільний від роботи час дівчина вештається гіпстерськими барами, веселиться з друзями й своїм хлопцем, насолоджується всіма перевагами зарплати в доларах і віддаленістю міста від точки нуль. Але одного дня її коханий, помічник судді, відправляється у той, інший світ, про який волієш не думати у теплі нового симпатичного ресторанчика. На фронт. Втім, не на передову, а на базу під Києвом, однак і цього досить, аби Мартин картковий будинок розсипався на безліч непривабливих уламків.
Спочатку дівчина випробовує освячену піснями про «війноньку» стратегію: чекати на коханого, плакати, забезпечувати тил, тобто брати участь у волонтерських ініціативах. Їздити у його частину, аби побути поруч кілька незручних, некомфортних для обох годин. Однак метод не спрацьовує, а лишатися за спиною сильного чоловіка Марті не хочеться. Ні, вона не діва-войовниця, яка поведе за собою натовп, але й не Маруся, з якою вірний наречений прощається на кладовищі, аби там її і знайти. Все складно, бо зізнаватися у такому в країні, охопленій війною, зась: Марта просто хоче жити звично, тобто з якнайбільшим комфортом, компенсуючи все, чого бракувало у дитинстві. Та й Мартина тілесність є не інструментом спротиву чи виклику, а просто ще одним джерелом насолод. Однак так безтурботно, як раніше, вже не виходить, бо зсередини персонажку гризуть черви сумніву, провини, образа через вимушену закоріненість у ці час та територію. Марта – з тих людей без властивостей, яким доводиться ці властивості набувати.
Попри те, що текст деяким рецензентам видався суцільною бездуховною бездуховністю (властивою, звісно, сучасній молоді), насправді «За спиною» – досить консервативний фікшн, якщо проаналізувати його ідейний фундамент: симулякри легко руйнуються, від історії не втекти, бездумне споживання не завжди приносить щастя, свобода – це не про безвіз. Та й бунт проти всюдисущого патріархату тут зразка минулого століття. Втім, варто віддати Шиян належне: текст збурює уми, як показала низка відгуків, лишених настрашеними Вірджинією Вулф. «За спиною» – безумовно, прекрасно написаний роман (давно я не отримувала такого задоволення від процесу читання), який ще не один рік дратуватиме читачів, звиклих до геть іншого типу письма.
Роксоляна Свято:
Цей роман особливо цікавий своєю симптоматичністю. Для суспільства, в якому, попри війну, що триває вже скоро сьомий рік, більшості вдається жити так, ніби насправді нічого не відбувається.
Але 27-літній львів’янці Марті якраз не дали такого шансу (хоч вона би й не проти): після того, як її хлопець вирішує іти в армію, світ незворотньо втрачає свою первинну безтурботність. І хоч у її способі життя насправді мало що змінюється, гніт суспільних очікувань (а що має робити молода забезпечена жінка, чий наречений «пішов у АТО»? вже напевно не далі весело витрачати гроші) краде в неї легкість і впевненість – ті, які вона дбайливо плекала, відмовляючись ангажуватися в усе, що відбувається в країні.
Марта – не антигероїня, а радше цілком звичайна молода жінка (хіба що фінансово трохи захищеніша за решту), яка уявляє себе самостійною європейкою, але при цьому нікуди не може втекти від тутешньої дійсності. І галицької, яку тут прописано місцями кумедно, а десь і похмуро, і загальноукраїнської. Попри періодичне зісковзування в публіцистичність (а деякі задовгі пасажі про специфіку нашого буття ніби зумисне написано для іноземців), роман читається жваво. Ба більше, авторка відверто – і переконливо – описує всі переживання своєї персонажки, в тому числі, й еротичні. Нарешті ще однією «родзинкою» стає несподівана фінальна частина, яка не лише додає розв’язці свіжої неочікуваності, а й виводить усі ці рефлексії на глобальніший рівень.
Ростислав Семків:
Це цікавий та проникливий монолог молодої жінки, котра спершу чекає свого хлопця з АТО, а потім вже не чекає на нього. Якщо робити наголос на першому, то маємо цілу низку вкрай точних і вдало прописаних спостережень за сучасними реаліями, серед яких і офісні будні, і волонтерська робота, і фітнес-центри і фуд-блогерство. Галичани та французи схарактеризована якнайкраще. І таке знання життя (а інакше й не скажеш) веде до цілком незлецьких, навіть мудрих, житейських правд – тут сильно прописаний жіночий досвід, який навіть може когось чомусь якось навчити (включно з сексуальністю, яка стає об’єктом змалювання та рефлексії мало не в кожному розділі). Якщо ж говорити про хлопця і АТО, то сентенції роману стають ризикованіші: в політичній ситуації героїня чомусь не проявляє характерної для себе про¬никливості. Це дещо оштучнює персонаж, хоча й не критично.
Для публіки, котра регулярно читає, здатна і звикла вчитуватися в текст і надалі – мислити, саме цей роман здатен подарувати два-три корисних вечори, сповнених екзистенціалістськими шуканнями, самоаналізом і, що ще важливіше, самоіронією. Важливо, що у нас з’явився такий роман.
Ярослава Стріха:
Головна героїня роману, Марта, — успішна 27-річна ейчарка з усіма атрибутами успіху, властивими середньому класу. На жаль, її виборене-вистраждане ідеальне життя йде шкереберть, коли її хлопець вирішує таки йти в армію, а не відмазуватися, отримавши повістку.
«За спиною» — роман про неочевидні втрати будь-якої війни: не буквальних загиблих, а про загибель певної культурної моделі — грайливої, мобільної, індивідуалістичної, зрештою, безпечної (заснованої на припущенні, умовно кажучи, що в ямі в гаражі чекає «жіночка у сукні в сердечка … яка знає усе про вінтажі останніх років», а не «місця для тортур, знущань і ув’язнень»). Однак протестуючи проти нових ролей, які війна нав’язує не тільки тим, хто на війні, а й тим, хто в глибокому тилу, головна героїня аж до травматичного фіналу не помічає, що в наш неспокійний час навіть у західноєвропейських країнах безтурботне життя без коріння й надриву — це короткозорість, а не реалістична оцінка ситуації.
Тетяна Трофименко:
Роман Гаськи Шиян найближчий до того, що можна назвати якісною сучасною психологічною прозою. Прочитавши «За спиною», видихаєш: оk, це в нас є! Жива людська мова, а не вимучене культивування синонімічних рядів з 11-томного СУМ; цікаве письмо, а не вправляння в наведенні інтертекстуальних паралелей; справжні персонажі, а не картонні втілення ідей. Історія Пенелопи, яка не схильна чекати Одіссея з війська, багато кого роздратувала, але це зайвий аргумент на користь книжки, де немає однозначно білого й чорного, «наших» і «ваших», хороших і поганих. Нараторка відверта до епатажу, і часом заганяється, але, здається, це тому, що сама не знає, як «правильно». Шиян не нав’язує читачеві певної версії, а пише про реальне українське суспільство яке суворо ковбасить у всій непривабливості й захопливості соціальних процесів. І в сенсі форми, і в сенсі змісту «За спиною» однозначно видається книжкою року.
Улюблений сайт літературної критики
