Книжка Марини Гримич «Клавка» у 2019-му сколихнула літературний світ, оповідаючи про досить непопулярні нині часи – 40-ві роки, письменницьке життя зсередини, сумнозвісний Пленум, на котрому було розгромлено Рильського, Яновського й Сенченка, повоєнний Київ, Євбаз та «кохання і пристрасті по-ролітівськи».
– Чому вас зацікавили саме 40-ві, якщо в тренді досі 20-ті?
– Для письменника важливо знайти «свою тему», «свою нішу», і бажано, щоб у цій ніші було поменше конкурентів. ))) Жартую, звісно. А якщо чесно, то я цієї ніші не шукала, вона сама мене знайшла. Цілком випадково. Просто я в архіві, шукаючи матеріали про інше, натрапила на дуже драматичну ситуацію в історії письменницької спільноти 1940-х років. І зрозуміла, що це може бути розкішний хід.
– А чому ви обради саме такий кут спостереження за письменницькою спільнотою? Чому з погляду молодої секретарки Клавки?
– Персонаж Клавки дуже стратегічний. Мені хотілося розповісти про те, що відбувалося в 1940-х роках у Спілці письменників, але не очима самих письменників, бо, по-перше, вони були на різних позиціях; по-друге, я не можу брати на себе відповідальність говорити устами Рильського чи Тичини; а по-третє, хотілося, щоб це була людина не пафосна, але водночас любила літературу і була в курсі справ. І от уявіть собі позицію секретарки в Спілці письменників. Вона сидить у приймальні, носить чай голові, знає всі новини, підшиває архіви – не лише ті протоколи, що їх веде сама, але й за минулі роки. Усі приходять до неї за новинами. До того ж під час сумнозвісного Пленуму вона керує цілою групою машиністок і стенографісток. Це дало мені можливість вводити великі цитати з тих стенограм. Також мені треба було ввести Клавку в будинок РОЛІТу (робітники літератури), а там вона – секретарка – жити не могла. Тому їй довелося підробляти друкаркою в дитячої письменниці. Мені здається, що Клавчин погляд може бути професійним: вона в курсі всіх справ і чуток. Ясно, що вона не все поширює на загал, бо, як дитина ворогів народу, вона обережна з поширенням інформації, але через її думки ми про все можемо дізнатися.
– Клавці – 26. Як, на ваш погляд, її будуть сприймати теперішні однолітки, покоління 90-х із уже пострадянським дитинством?
– Ну, вони, напевно, дивуватимуться певним відголоскам патріархального укладу 1940-х у наших мамів-бабусь. Тобто сучасна людина інакше ставиться до інтимних стосунків, любові, ідеологічних моментів. Теперішній молоді важко уявити, що можна жити в світі без свободи слова, бо все-таки, попри всі наші проблеми, ми зараз живемо у вільному суспільстві, якщо порівняти з тим, що було в 1940-х. Це все покладається на їхній розсуд. Сподіваюся, мені вдалося передати той стан людей, які бояться, переживають за своє життя, за кар’єру й за родину. Якщо молодь долучить трішки емпатії й зможе побачити образ тієї людини, можливо, їй буде цікаво уявити себе на місці Клавки.
Читайте також: Аліна Акуленко. Три долі в радянській неволі: чи можна було б переписати долю Клавки?
– Як думаєте, чи сподобалась би ваша книжка самим письменникам 40-х, скажімо, Рильському чи Яновському?
– Думаю, що Рильському – так. Яновському, можливо, не дуже. У процесі роботи над своєю кою я читала «Живу воду» Яновського, аби зрозуміти, чому його розбили на Пленумі. Думаю, Яновський, коли брався писати цей роман, підійшов до нього, скажімо, як інженер, як «майстер корабля». Він продумав ідеальний твір у стилі соцреалізму. Значить, він має порушити такі-то проблеми, мають бути такі-то персонажі, ось такі позитивні герої, а такі – негативні. Тобто все, що відбувалося тоді в країні, слід було прописати в такому лаконічному й майже беземоційному стилі. Власне, тому Яновський і дивувався. Він же працював за тими вимогами, що були поставлені до соціалістичного твору, так? І книжку спершу схвалили – то чому ж його потім розкритикували? Мені здається, що холоднокровно взявши до уваги всі ці речі, напевно, серцем він не дуже був схильний цей твір писати, він його не любив. І тому книжка вийшла, скажімо так, при всіх формальних рисах соцреалізму, все одно проти тієї дійсності. Вона викликає депресивний стан після прочитання. Немає життєрадісності, яку Сталін вимагав від соціалістичної революції, немає позитивних і оптимістичних штампів. Тож, можливо Яновський міг би й сердитися на мене за таку думку, але я намагалася бути об’єктивною, бо справді не побачила буржуазного націоналізму в тому романі, але побачила дуже депресивну країну. Написано без любові до того, що хочеться написати. Так мені здалося. Але це я вклала в уста Клавки, тобто подала як суб’єктивну думку, а не літературознавчий твір. Принаймні я намагалася бути чесною, зокрема й у роботі з історичними фактами.
– Кінцівка «Клавки» вийшла просто шокуючою. Готуєшся до закінчення книжки любовною лінією, а тут тобі «самовари». На якому етапі написання виникла ідея саме такого фіналу?
– Знаєте, чудове запитання. Бо й сама досі не знаю, як так сталося. Я написала, як Клавка виходить із Пленуму й розпачає: що тут відбулося, з письменників попадали німби, як із ними тепер жити-працювати? Зустрічає одного єврейського письменника, котрий пожартував, що скучний роман – це контрреволюція в літературі, а в нас на Пленумі було по-всякому, але точно не скучно. Тепер має бути якась кінцівка. Від початку, коли я писала роман, то не планувала її такою. Але мені потрібно було щось подати на контрасті, тому якщо більшість роману я писала крізь раціо, то тут спрацювало ірраціональне відчуття, що я маю закінчити роман саме так.
– У «Клавку», зокрема в діалоги, вписано досить багато літературокритичних моментів. Хотілося спитати, що особисто вам до душі: мовне хуліганство Малишка, чи кришталева правильність Рильського?
– У різний час по-різному. Власне, тим і хороша тогочасна література, що в ній є все: і вишуканий інтелігентний Рильський, взірцевий та відшліфований, і такі письменники, як Малишко. Є сурогатна література, є кондовий соцреалізм і є твори, які досі тривожать нашу душу. Тому важко сказати.
– Що вам важливіше: хороший відгук від звичайного читача чи визнання в літературних колах?
– І те, й інше. Любов читачів – це те, що тебе мотивує. Власне, ти пишеш для них, а не для критиків. Але якщо є відгук критиків – це вже професійна оцінка твоєї праці, вона для твого досьє. І що їх більше, то краще для твоєї професійної біографії. І навіть якщо відгук критичний, і навіть якщо він несправедливий – це все одно велика річ: бо найгірше – коли не пишуть критики: значить книга не варта бути поміченою.
– Ви захистили дисертацію в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології. Не думаєте про написання фантастичної книжки, де могли б використати свій фольклорний багаж?
– У мене є один досвід використання досвіду наукової професії для написання художнього твору. Це невеличкий роман «Острів Біло Сови», він дуже симпатичний, і я там балансую на фольклорно-антропологічних темах, нерідко в гумористичному ключі. Навіть епіграф такий: «Фольклористи всіх країн, єднайтеся». Але фантастичну річ, про яку ви кажете, я таки мрію написати. Щось у стилі знаменитого фільму «Казка казок».
– Чи очікували ви, що «Клавка» потрапить у списки премій ВВС і ЛітАкцент року? І як узагалі ставитесь до конкурсів і нагород? Любите перемагати чи не дуже переймаєтесь відзнаками?
– Чесно кажучи, очікувала. Мені не дуже щастило з нагородами в моєму житті, маю кілька прикрих випадків. Хоча радію з того, що була в мене перша премія «Коронації слова». Коли програю – реагую по-різному. Коли програю гідно, то не переживаю, бо я людина незаздрісна. Але коли програю несправедливо, довго не можу забути. Наприклад, я подалася на наукову премію імені Івана Франка Національної академії наук. Вона надається в галузі етнології. У мене була наукова монографія на 750 сторінок дрібним шрифтом про українців Бразилії. Перша фундаментальна наукова робота на цю тему. Я сама зібрала матеріал в експедиціях, сама розшифрувала 250 годин інтерв’ю, опрацювала 5000 фото, класифікувала унікальний і досі невідомий матеріал (багато чого в табличках), опрацювала всі публікації, які так чи сяк стосувалися моєї теми, включно з португаломовними, опрацювала публікації газети «Праця», докладно виписала історію й культуру українців Бразилії. Я не люблю хвалитися, але це просто титанічна праця, до того ж абсолютно новаторська, невідомий матеріал і зроблений well-done. Коли я не отримала цю премію – поцікавилася, хто ж виграв? Як ви думаєте? Брошурка про Івана Франка з назвою, що годиться для шкільного твору. Зате як було приємно й абсолютно неочікувано отримати цього року премію Дмитра Нитченка від Ліги меценатів України за весь мій доробок!
– Ви відчуваєте, що вже реалізувалися як письменниця, чи найкраща ваша книжка ще попереду?
– Звичайно, я вірю, що в мене все ще попереду!
Розмовляла Катерина Орловська
