Коли працюєш у видавництві, тобто в найбезпосереднішому дотику до літературної сфери як такої, кількість книжок, прочитаних «для себе», дещо парадоксально, але вже точно драматично ‒ зменшується. Почасти через брак часу, почасти через перенасиченість життя текстами. Тому коли випадає нагода нарешті почитати кілька місяців (а то й більше) відкладувані книжки, хапаєшся за неї, наче за соломинку. Щоправда, іноді поява цієї соломинки не з приємних ‒ наприклад, вона може раптом штрикнути в око чи проколоти ступню. Моя, коли настав її час, вгатила мені просто в горло, ще й непогано так шкрябнула імунну систему. І опинився я посеред спекотного серпня (чому б не згадати його посеред листопада) в інфекційному відділенні однієї з лікарень. Тож книжки, про які я хотів би сьогодні розповісти, не дуже об’єднані спільної ідеєю чи темою ‒ лише місцем, у якому доля звела мене з ними разом, а відтак стало і спільним знаменником їхнього сприйняття.
Ерік-Емманюель Шмітт. Мадам Пилінська і таємниця Шопена
Коли мене забирала швидка з температурою під 40, в мене були без перебільшення лічені секунди для того, аби вирішити, які книжки ‒ бодай дві ‒ захопити на перший час. І якщо з однією (про неї трохи далі) все було зрозуміло, то з другою довелось трохи напружити й без того перегрітий мозок. І мозку (його в цьому стані цілком можна зрозуміти) дуже захотілося чогось вкрай життєствердного і світлого. А в цій категорії в моєму рейтингу немає рівних простим текстам Шмітта. Свого часу до нього майже підібрався Фредрік Бакман, але згодом його тексти стали відчутно похмуріші. Тож Шмітт лишився на згаданій вершині беззаперечним володарем. Тому я без вагань запхав у наплічник останню наразі видану в Україні його книжку. На щастя, вона ще й виявилася доволі тоненькою, що згодом дозволило комфортно тримати її однією рукою, поки в іншу через крапельницю заливали якийсь черговий лікувальний розчин (з іншими двома такий фокус не пройшов). На додачу, я ще й трохи розважив себе, вигадавши образ крапельниці зі слів, що водночас із лікувальною наповнює з іншого боку мій організм текстами.
Проза і драматургія Еріка-Емманюеля Шмітта завжди лишала враження, ніби читаєш сучасні казки, точніше, їхню суміш із чимось, схожим за духом на тексти Екзюпері. Твори Шмітта побудовані часто на притчевості та персонажах-образах, персонажах-символах, якими ти при читанні однаково якимось чином переймаєшся настільки, що відчуваєш непідробну тугу, коли з ними щось стається.
Так, ці книжки можна назвати казками. Але ці казки навряд із тих, які можна було би читати дітям на ніч. Мабуть, їх доцільно було би порівняти із нецензурованими версіями збірки братів Ґрімм. Ну, знаєте, тих, де сестри Попелюшки обтинають собі п’ятки й пальці на ногах, аби лиш влізти у заповітну туфельку. Щоправда, замість тілесних жахастиків і хтонічних потвор тут хвороби, смерть, нерозуміння і банальна людська дурість. Згоден, звучить не надто життєствердно і світло. Але є одне «але». Точніше, два.
По-перше, не всі тексти Шмітта мають у собі цей темний бік. (Як-от, той, про який я все ніяк не почну писати безпосередньо.)
По-друге, уявіть собі, скажімо, п’єсу для фортепіано. Вона може бути наснажена наскільки завгодно трагічними й сумними подіями, але якщо її написано достатньо віртуозно, то в якийсь момент ти просто починаєш насолоджуватися красою самої мелодії, яка посідає щонайменш рівне місце у сприйнятті тексту із сюжетом і порушеними в ньому проблемами. (І от цей пункт уже має безпосередній стосунок до книжки, про яку я от-от почну писати.)
Власне, «Мадам Пилінська і таємниця Шопена» незле проливає світло на музичну природу Шміттового письма. У центрі сюжету ‒ сам автор у його юнацькі та студентські роки. Коли він, почувши одного разу проникливу гру своєї тітоньки, захоплюється фортепіано, роблячи що далі, то більші успіхи в опануванні інструменту. Композитори та їхні твори по черзі підкоряються хлопцю. За винятком одного (спойлер ‒ у назві). Але саме заради цього одного юний Ерік колись і сів за ці клавіші ‒ бо саме його тоді виконувала тітонька, саме він приніс музику в життя хлопця. Але Шопен лишається непоступливим. Уже в студентські роки він за рекомендаціями знаходить викладачку, яка, подейкують, найкраще знає, як навчити грати і ‒ головне ‒ розуміти Шопена. Щоправда, методи, якими вона послуговується, спочатку видаються максималістськи й позірно раціонально налаштованому хлопцю чимось геть абсурдним. Погодьтеся, коли очікуєш, що тобі розкажуть якісь секрети техніки, нюанси переходів, дадуть вправи для вправності пальців, а тобі радять провести день у парку, спостерігаючи за падінням листя й шелестом вітру, чи запам’ятати емоцію, яку відчуваєш, коли дивишся в очі своїй дівчині, кохаючись із нею, ‒ відчуваєш певний дисонанс між очікуваннями та реальністю. Однак, ясна річ, такий підхід спрацьовує, і Шопен ‒ можливо, і сам дещо здивований таким методам, ‒ звісно, скоряється.
Просто? Так. Але Шмітт ‒ це не про сюжетні повороти, це про мелодію, яка ллється, залишаючись лункими смисловими переливами в голові навіть після свого завершення. І оце пост-лунання зливається із лунанням світу, змушуючи бодай ненадовго дивитися, бачити, відчувати його інакше. І коли ти лежиш у лікарні (звісно, коли не потрапляєш туди із чимось надсерйозним), так чи інакше отримуєш простір (так, розумію, що у випадку закритого відділення це дещо іронічно звучить) для спостереження за речами, на які бракує часу і, будьмо чесні, потреби в повсякденному житті. Вигадлива химерність тріщини на стелі, ритмічне й майже звучне блимання лампи в коридорі, драми з життя голубів, що топчуться за вікном по карнизу, ховаючись від пекучого сонця і сподіваючись на крихти якогось печива від пацієнтів. Як у дитинстві ‒ коли важила й була цікавою кожна дрібничка. Це дуже прості думки та емоції. Але часом (часто) ми з роками забуваємо про цю простоту. А відтак книжки (та й загалом будь-які тексти чи взагалі приводи), які про неї нагадують, цінуються особливо.
Джон Фанте. Спитай у пилу
Оце й була та анонсована вище друга книжка. Точніше, перша ‒ щодо якої в мене не було сумнівів. І це була саме та книжка, яку я відкладав найактивніше до чарівного моменту під назвою «от випаде вільний час ‒ першою її прочитаю». Щоправда, доля трохи зіронізувала, тому в лікарні я її взявся читати другою. Власне, безапеляційність планів на цей роман з’явилась із того дивного збігу обставин, за яким люди часом, самі того не відаючи, вносять суттєві корективи в читацькі чи глядацькі плани інших. Сталося так, що одна людина, з якою ми хоч і знайомі дуже поверхово але смакам якої (принаймні тим, які можна відслідкувати за публікаціями) доволі довіряю, написала пост про роман Джона Фанте. Ішлося про те, що це не особлива знана в наших краях американська класика до-бітницької літератури, ‒ і цього, направду, теж би вистачило для зацікавлення. Однак один момент у тому дописі зачепив мене настільки, що я купив книжку буквально в той-таки день, ‒ твердження, що цей текст потужніший за роман «У дорозі» Керуака, читання якого було найсильнішим для мене читацьким досвідом за останні кілька років (цьому сприяв, мабуть, не тільки і не стільки сам текст, скільки його певна суголосність із моїми життєвими подіями і думками на час прочитання). Але, менше з тим, я проковтнув цей гачок, який, судячи з усього, навіть не призначався для риболовлі.
«Спитай у пилу» розповідає початок історії Артуро Бандіні (насправді є ціла трилогія про цього хлопця), молодого письменника-початківця, який у часи Великої депресії намагається виживати в Лос-Анджелесі. Він пишається оповіданням, що після публікації принесло йому перші гроші й тимчасову популярність, однак усе ніяк не може написати щось іще. Бандіні переконаний у власній геніальності, він певен, що завиграшки стане відомим, варто лише написати потрібний текст. І він намагається перетворити на текст усе своє життя. Звучить як цілком модерністська установка, але Артуро робить це не концептуально, не відштовхуючись від якихось філософських чи літературних напрямків ‒ він робить це навпомацки і якось відчайдушно, чи що. Адже для того, щоб свідомо перетворити життя на текст, йому бракує чи не найголовнішого ‒ вміння жити саме життя. Молодий наївний максималізм, укупі з незнанням і нерозумінням основ взаємин між людьми, створюють трагікомічний образ, який водночас викликає співчуття і добряче роздратування. Він закохується в офіціантку в одному з барів, куди вчащає. І ми бачимо його емоції, ми бачимо нерв, який зачіпає це почуття. Навіть попри те, що сам герой подає це не в найпривабливішій формі. Але ми відчуваємо Артуро Бандіні цілком міг би стати в один ряд із такими архетипними персонажами американської літератури як Гекльберрі Фінн, Джей Ґетсбі, Голден Колфілд, Рендел Патрік МакМерфі тощо. Але йому постійно не щастить ‒ і у книжці, і за її межами.
А ще там є місто. Лос-Анджелес присутній не просто тлом, а певним живим організмом. Ніби ви вирішили поставити п’єсу на човні серед океану: неможливо не враховувати й не відчувати хвиль. Так само працює на сторінках роману Фанте Лос-Анджелес. Це ще не те місто, яким майже повністю править Голлівуд, але коли читаєш, то розумієш, що десь уже зароджується та кінематографічність, що розтікається містом, ніби ранковий туман, що розчиняється, насичуючи собою повітря. Чарлз Буковські у передмові до цього роману недаремно писав, що «Спитай у пилу», на його думку, ‒ один із найбільш міських текстів в американській літературі. І думаю, що якби я був залучений в американську культуру на рівні місцевого мешканця, міг би сміливо погодитись із цим твердженням, адже той Лос-Анджелес геть не експортний, він дуже для своїх.
Загалом же «Спитай у пилу» видається чимось надзвичайно самобутнім, чому притаманна якась така недосконалість, постійно відчутна шорохуватість, але саме вона додає йому шарму.
Зрештою, хоч Фанте й не вдалося наблизитися до того досвіду, що його я пережив, читаючи Керуака, однак додав до моєї колекції досвідів не тільки себе самого, а й оце порівнювання, яким я, щоправда, нікому не радив би займатися, лишаючи кожен досвід унікальним. День очевидних думок, так.
Сол Беллоу. Дар Гумбольдта
Після такого короткого занурення в американську культуру мій апетит розігрався (тим паче, що лежати в лікарні лишалося ще кілька днів) і мені захотілося занурення вже значно глибшого і, можливо, в іншу епоху. Тож на думку мені спала книжка, яка останній чи не рік просто часто траплялася на очі, причому до того в мене жодних планів на неї не було. Однак відгуки про неї, її обсяг (720 сторінок) і Пулітцерівська премія переконали мене придивитися неї уважніше. А, і ще, звісно, 60-70-ті ‒ моя улюблена з точки зору культурної рефлексії американська епоха. Тож я попрохав друзів якимось чином мені її передати.
Зізнаюся, що згаданий в якості переваги обсяг книжки ‒ це не жарт: хороші великі (в усіх сенсах) книжки завжди викликали в мене додатковий пієтет. Можливо, частково річ у тому, що беручись читати таку книжку, ти ніби переносишся ідейно в часи, коли книжки були головною розвагою для людей, яку можна було розтягувати на довгі тижні, а то й місяці. І «Дар Гумбольдта» в цьому аспекті не розчарував.
У романі йдеться передусім про роль мистецтва в людському житті, про місію і цінності митця в такому до болю раціоналізованому американському просторі. Сучасний (на момент основних подій роману) драматург Чарлз Сітрин думками і самим своїм життям провадить неозвучену світоглядну полеміку зі своїм покійним на той момент другом і свого роду вчителем, поетом Гумбольдтом фон Флейшером. Дивні трагікомічні ситуації, філософські відступи, зіткнення високого і низького світів ‒ цей роман надто багато в себе вміщує, щоб переказувати його бодай трохи детальніше. Головне ‒ це атмосфера повного занурення в епоху, в думки, в життя героя і ментальне тіло Америки, яке вибудовується в дивний лабіринт зі слів, рядків, сторінок і смислів поміж ними.
І коли я казав про те, що такі книжки можна розтягувати на місяці, то абсолютно не лукавив: я вийшов з лікарні, не дочитавши «Дар Гумбольдта», не дочитав я його й досі, час від часу, долаючи по пару десятків сторінок. Адже є щось магічне в тому, щоб отримувати таке задоволення дозовано ‒ наче чекаєш на нову серію хорошого драматичного серіалу. І розв’язки не прагнеш хоча б тому, що надто вже подобається сам процес.
