«Українські вчені відтворили за ДНК неандертальця. Знаю, це звучить неймовірно і трохи дивно. Не те дивно, що за ДНК. І не те навіть, що неандертальця. А те дивно, що іменно українські вчені. Ну, але так вийшло. Щас розкажу…».
Із перших рядків «Дивні люди» чіпляють читача нехитрим, навіть класичним, а все ж безвідмовним прийомом очуднення. Підготовлений читач уже розуміє: зараз ми подивимося на себе, «сапієнсів», поглядом Іншого, побачимо всі свої вади, винесемо важливі уроки і так далі і тому подібне. Так і стається, причому сама ця напозір химерно-умовна ситуація з неандертальцем ще й дає чимало простору для гумору: головний герой, Степан, він же оповідач цієї історії, у чомусь такий схожий на багатьох із нас, але в чомусь – геть інакший; у нього є свої особливості (він дуже добрий, не зносить агресії, чомусь боїться телевізора, розуміє все буквально тощо). Не допомагає йому й те, що він виріс у секретному дослідницькому інституті, а отже, про життя знає дуже мало, через що більшості людей поза межами закладу здається таким собі дурником. Додає комічності Степанів суржик – він, звісно, стверджує, що старається говорити чистіше, але, «по понятним причинам», дається це йому важко.
І ось приблизно по повноліттю героя його, самотнього неандертальця в світі сапієнсів, випускають на всі чотири сторони – інституту урізають фінансування (взагалі, в романі не раз майстерно обстьобується українська бюрократія, від контакту з якою часто почуваєшся не те що печерною людиною, а взагалі інопланетянином). Стьопа Вовк іде пізнавати світ – і тут виявляється, що все в ньому дуже дивно, і люди в ньому, звичайно, теж дивні: їхні вчинки суперечать їхнім же словам, вони засуджують інших і виправдовують себе, інколи вони займаються цілком безглуздими, на сторонній погляд, речами (приміром, циркові різноробочі, які у вільний від роботи час віддаються радощам конкурування всередині своєї компанії – іншими словами, міряються пенісами). Однак по-справжньому в сапієнсах неандертальця дивує інше: поступово він помічає, що люди бувають нещасні, невдоволені собою та своїм життям і навіть жорстокі зі слабшими від себе: чотирнадцятилітня дресирувальниця хльоскає свинку, щоб та стрибала на задніх ратицях, старого немічного поні лупцюють за те, що він, власне, старий і немічний; а найгірше, що є люди, які піднімають руку на своїх дітей, своїх «заручників», та ще й «з гіпертрофованим стокгольмським синдромом», – і в цьому, усвідомлює Степан, який потроху набирається життєвої мудрості, а також учиться курити коноплю, вони схожі на свого Бога, який вимагає від людей вдячності за сотворення і прагне контролювати їх в усьому, «як погані батьки», при цьому твердячи про свою «безумовну» любов.
Якщо досі вам здається, що потенційно фантасмагорична історія неандертальця завертає до занадто реалістичних обставин, – не переймайтесь: після цирку в житті Степана починається якась химерна літературщина за бахтінськими канонами. На роботу його запрошує Богдан-порнограф – ну, зрозуміло, на яку роботу; однак Богдан – ще й людина мистецтва, тому продукт у нього виходить оригінальний, ролики починаються з обговорення книжок із книжкової шафи, що стоїть у кадрі… І тут уже в автора з’являється нагода поговорити про цілий комплекс бід і нещасть українського митця – від невизнання й неприйняття до банального безгрошів’я. Теж жиза – але тепер із геть інакшого боку.
Закінчується все, як і має закінчитися казка: весіллям (і це не спойлер, адже одна з п’яти частин так і називається – «РАГС»). Однак це весілля без зайвого пафосу: радше нагода озирнутися на всіх тих друзів, яких Степан устиг завести за цей час, і показати, що і в неандертальців усе може бути гаразд.
Чи ні? Адже весілля – це фальшива кінцівка, обманка: насправді ж «Дивні люди», а це, за авторським визначенням, поема-рондель, завершуються відповідно до своєї форми – поверненням додому, до витоків. І хоча неандертальці нібито не витісняють ніяких спогадів і все-все пам’ятають, Стьопа отримує можливість по-новому глянути на своє походження – а разом з ним і читач, якому нарешті пропонують задовільне раціональне пояснення зворушливих дивацтв героя та його непримиренного ставлення до людської жорстокості. А для самого Степана вся ця велика розповідь стає в першу чергу спробою розібратися в собі та подолати старі травми. Чи вдається це героєві? Однозначної відповіді тут немає. З одного боку, йому вдається примиритися з минулим, пробачити непрощенне; з іншого – навряд чи можна сказати, що він приймає всю правду про самого себе, і я наважуся припустити, що це на краще – адже серед усіх цих дивних сапієнсів саме Степан із його складною історією справляє враження «психологічно здорової людини», і незрозуміло, чи це всупереч, а чи завдяки його «неандертальству». Зрештою, Чапай чесно розкладає перед читачем усі карти, а там уже нехай кожен сам вирішує, у що вірити.
Ось так те, що на початку здавалося просто дотепною байкою, виявляється глибокою притчею на серйозні теми. Ця динаміка поглиблення бездоганно відображена в самій мові роману, адже «іскромьотний», добродушний суржик поступово переростає в лексично правильний і багатий на цитати, навіть поетичний текст, причому це перетворення майже непомітне, безшовне. Читачам Артема Чапая у Фейсбуці відомо, що письменник до питання суржика підходить професійно і з любов’ю – не лише всі його «вмєсто», «іменно» і «тоїсть» підслухані в реальності, а й схоплено саму, так би мовити, соціолінгвістичну суть цієї «сакральної мови» (ідеться, передусім, про степову Україну): «Сначала с тобой, чужаком, заговаривают на русском, но потом, по мірі збліженія, постєпєнно переходють на суржик, а отже, ти вже трохи свій». Це надзвичайно важливий аспект: мова – і справді ключовий фактор для проведення демаркаційної лінії «свій-чужий», але це не та вичищена, виплекана мова, яка в деяких контекстах хоч-не-хоч звучить нещиро, а та, що «живе своїм живим життям». Звичайно, тут немає зайвих ілюзій: суржик – усе-таки найнижчий щабель мовного розвитку, і саме тому еволюція героя супроводжується еволюцією його володіння мовою. Однак тут немає місця снобізму: десь на периферії сюжету виникає й протилежний образ – постать поета, який із «чистішої від сльози» української переходить на простонародний суржик, свідомо йде на це опрощення у прагненні чи то епатувати своїх колишніх прихильників, чи то стати на захист «зневажених і зневажуваних» бур’янів у доглянутому саду класика. Шкода, що всю цю розмаїту красу, мабуть, неможливо перекласти будь-якою іншою мовою, не втративши всіх конотацій.
Зате реалії, присутні на цих сторінках, точно знайдуть відгук у серці багатьох українських читачів. Ті з них, що радують і в житті, зворушать, менш приємні принаймні розсмішать. Узяти, до прикладу, епізод із медичною довідкою – хто з нас не бігав поліклінікою з черги в чергу, намагаючись вибити якесь там направлення на направлення на флюорографію? А тепер уявіть, як це, коли ви ще й неандерталець. Або ось – українські поїзди з усім комплексом відповідних асоціацій: чиїсь ноги в проході, запах варених яєць і туалету, картаті сумки в проході й горілка в пластикових стаканчиках, – а виявляється, можна по-дитячому наївно дивуватися «красі та досконалості плацкартного вагона».
Тож загалом книга залишає надзвичайно тепле враження. У «Дивних людях» є над чим і пореготати, і просльозитися; вона легко читається, але також змушує задуматися, її можна розбирати на меми й цитати, у ній переплітаються різні виміри й площини… Корочє, книжка мені дуже понравилась. По понятним причинам.
