Як можна написати свою біографію? Варіант перший: власноруч. Тут слід почати з дитинства, не забуваючи важливі дати («у такому-то році пішов у перший клас, тоді-то склав перший іспит, отримав медаль, вперше закохався, вступив до ВНЗ» і т.д.), і так дійти до того моменту, де наратор перебуває зараз.
Варіант другий: можна «замовити» біографію якомусь журналісту, який проводитиме з вами купу часу, фіксуватиме всі ваші звички (і негативні зокрема), пильнуватиме за кожним жестом та емоцією, що можуть видати якісь приховані риси характеру. Але такий формат оповіді, на жаль, нечасто практикують в Україні, на відміну від США, Німеччини, Британії та багатьох інших країн.
Варіант третій: можна зібрати відгуки своїх батьків-друзів-знайомих-сусідів-колег, а потім оформити все це у збірку спогадів, як то полюбляють робити телевізійники, коли знімають портретні нариси про зірок естради, акторів, президентів, видатних мислителів чи тих, кого ми мали би пам’ятати, але натомість їхні імена канули в лету.
Але чи можна передати приватну історію через образ рідного міста? Артем Чех впевнено доводить, що так. Більше того, його «Район “Д”» — це щось набагато більше, ніж збірка біографічних оповідань. Це ціла антологія черкаських душ: і тих, хто досі блукає вулицями міста, і тих, кого вже десятиліттями немає. Проте завдяки Чеху всі вони набувають нового, більш живого звучання — навіть ті, хто ніколи не потрапили б під об’єктив журналістських фотокамер, тут стають справжніми зірками.
Свою книжку Артем Чех розпочинає з цитати Керуака про наше кошмарне існування. Здавалося би, не надто оптимістичний вступ до розповіді про «колиску козаччини», «спадщини родючих ланів та густих гаїв» і «землі Богдана і Тараса». Але досвідчений читач вловлює цей авторський натяк, розуміючи, що якраз тут і почнеться та «жесть», відома із серії книг про лихі дев’яності в інших обласних центрах України — Сумах, Франківську, Ужгороді та Дніпропетровську. Справді, рідні Черкаси в Чеха постають доволі безнадійно-депресивними, розпачливо-монотонними й дещо сантабарбарівськими (де всі всіх знають і обмивають одне одному кісточки). Але при цьому спостерігаємо величезну любов оповідача до всіх персонажів, що й додає тексту надзвичайної реалістичності та емоційної насиченості.
Навряд чи Черкаси можна назвати містом, що виділяється на тлі інших. Взагалі існує низка обласних центрів, яким цілком комфортно перебувати на культурному маргінесі — про них рідко згадують, до них не так часто навідуються туристи, як у той же Львів чи Київ, життя там не стоїть на місці, але все ж інколи здається, що вони безпросвітно застрягли в минулому. Вже виросло покоління тих, хто слухав Міхаіла Круга і плакав від звістки про його смерть, хто вдень ходив із величезними магнітолами по району, показуючи свою крутість, а ввечері потерпав від побоїв батьків. Але Чех прагне показати, що навіть тоді, коли всі переживали бурхливі дев’яності, кризу смаку та багатомісячні депресії (у 80-90-х просто казали «пішов(-ла) у запій»), його персонажам «весь світ здавався кольоровим та яскравим, жінки вродливими, а чоловіки сильними». Сам наратор і постає тим променем світла, що прорізує глуху, непроглядну темряву безумовного дегенерату індустріалізації, зокрема «району “Д”» — житлової зони, у якій минуло дитинство Чеха. «Цією літерою батьки досі лякають неслухняних дітей із центральної частини міста», — стверджує він у пролозі, цим самим готуючи читача до міської атмосфери.
На початку минулого століття Черкаси були передовим містом із сучасними заводами, охайними вулицями та кварталами, тож у 1950–1960-х до міста почали стягуватися «колгоспники, провідна пролетарська інтелігенція на чолі з орденоносними інженерами та передовиками виробництв… Понад будинками повиростали голубники, городи розбивалися навіть у скверах та на піщаних пляжах, прокинувся місцевий криміналітет, який стявся з новоприбулими». І оскільки саме люди викликають у Чеха найбільший інтерес, він розповідає кожну їхню історію так, ніби був персональним біографом. Тим журналістом, якому можна було би замовити написання мемуарів. Він пролазить у кожен закуток спогадів, пригадуючи хто і коли розлучився, у якому році Коля чи Іван переїхав до Черкас, якого кольору був светрик на сусідському хлопчику, скільки років мала дівчинка Даша, що збирала на вулицях недопалки. На перший погляд, такі непотрібні речі стають лише відволікальним маневром, адже хіба не байдуже читачеві, звідки був родом Василь, із яким познайомилася Віра? Або в якому кварталі жила Валентина з дітьми Олею та Васею? І взагалі, навіщо нам якісь чужі діти, яких ми ніколи не побачимо, коли ми навіть не знаємо імен власних сусідів? Але потім, занурившись у текст, читач розуміє, що Чех грає роль адвоката пам’яті. Прокурор – забуття – намагається всіма силами засудити історії з району «Д» і приректи на вічне блукання у лабіринтах безпам’ятства, однак він не матиме шансів на виграш.
Боря, Діма, Вадим, Вася, Марина Іванівна, Єва, Зінуля, Сергій, , Коля, Льоша — хто вони, ці пересічні черкащани, що пройшли абсолютно типовий для радянської людини шлях? Навіщо автор знайомить нас із ними? Відповідь можна знайти в зачині оповідання «Позитивний персонаж»: «Тисячі людей, що входили в моє життя або просто кружляли навколо нього, мов оси навкруг опалих абрикосів, так чи інакше залишали свій слід. Часом він був надзвичайно глибоким, іноді зоставався лише нечіткий відбиток — необережний та безперспективний. Інколи сліди стиралися або припадали попелом часу. Так у всіх». Банально? Деякою мірою. Занадто очевидно? Так, можливо. Але чомусь далеко не всі наважуються писати про те, що «Коля, сусід згори, відкинувся, Гена пішов в армію, Сєрьожа й Артьомка — до школи. А Людочка нарешті народила». Навіть коли й пишуть, то все це набуває форми якогось бульварного чтива, дешевого масліту, що буде привертати увагу читачів хіба яскравою обкладинкою в кислотних кольорах і підзаголовками «Роман про нещасну долю» чи «Історія, що пронизує до сліз». Але у випадку Артема Чеха маємо потужний текст, що не зводиться до банального перемивання кісточок, а стає справжнім артефактом, що перебуває на межі художньої репортажистики та романізованої вигадки. Адже, як зауважує сам автор, він «багато чого довигадував, беручи як образ не лише Черкас, а й взагалі невеликого провінційного міста того часу. Тобто, це могла бути Полтава або Вінниця».
Водночас письменник акцентує на тому, що йому було важливо написати саме таку книжку, аби подолати досвід радянського минулого: «Район “Д”» — це мій власний вихід із совка. Треба пережити ці травми, треба їх проговорити, провідчувати й відлущити, як стару шкіру». Проте чеховим персонажам не завжди вдається відлущити цю шкіру, адже лише одиниці з них шукають кращого шляху й переїжджають до інших міст, сіл чи країн, прагнуть здобути внутрішню свободу й відчути себе вільними, натомість більшість далі мириться із безперспективністю, що їх оточує (нагадую, що події у книжці відбуваються упродовж трьох десятиліть – з 1980-х до кінця 2000-х). Здається, вони звикли жити за стандартною схемою «піти до школи-отримати атестат-вступити до ВНЗ-одружитися/вийти заміж-діти-коханці-депресія-запій», та й навіть сам Чех говорить про те, що, крім сімейного стану, він більше нічого не знає про багатьох тих, із ким колись бавився в дитинстві. І на закінчення стверджує, що поступово почав боятися Черкас: «Коли ж я приїжджаю до свого рідного міста, мені моторошно заходити далі, ніж до магазину «Орбіта» в одному напрямку і магазину «Знахідка» — в іншому». Але чому в письменника відбувся такий перехід від глибокого вкорінення в місто до боязні його — читач так і не дізнається.
Колись Джойс говорив, що навіть коли Дублін зникне з лиця землі, його можна буде відтворити за «Уліссом». У черкащан з’явилася надія на те, що спогади з їхніх 1980-х, 1990-х і 2000-х навіть через десятки років не кануть у забуття. Так, вони будуть дещо приправлені вигадкою, персонажами, які могли взагалі не існувати, але весь світ тримається на переповіданні історій, тож чом би не дозволити невеличкі авторські корективи?
