Для школярів травень – останній місяць перед початком довгих шкільних канікул, для видавців – період, що минає під девізом «Встигнути під Арсенал!». Після травневих вихідних час стискається і перетворюється на болісно-тривожне очікування, ніби в героїнь Остін перед першим балом. Витрачати час на чужі книжки, коли свої ще не доредаговані, видається абсурдом, однак кому, як не видавцям, знати: чужих книжок не буває.
«Розділення Стоуна» Абрагам Вергезе
«Розділення Стоуна» – величезний (понад 600 сторінок!) і дуже добре зроблений роман стенфордського професора й фізіотерапевта Абрагама Вергезе. Один із тих текстів, які можна поставити на знову модну полицю величезних поствікторіанських, постколоніальних та інших пост- романів, поруч із Елінор Каттон, Донною Тартт, Деном Віллетом, Феліксом Пальме і Чарльзом Паллісером. В таких творах обов’язково перетинається купа різних героїв, часто – на тлі екзотичних декорацій (у Салмана Рушді, Мері Кей та Арундаті Рой), іноді – в епоху розпаду імперії (у Від׳яргара Найпола, Аравінда Адігі, Майклад Ондатже і Xаніфа Курейши).
«Розділення Стоуна» – багатоголосий текст про хірургію в бідних, погано обладнаних лікарнях африканського континенту. І хоча простір у Вергезе не такий проблематизований, як у прозі Адічі чи Окрі, він і не розфарбований у дусі «книжка-антистрес про Абіссінію». Події відбуваються ніби в анклаві у квадраті: у лікарні в європейській місії, розташованій в Аддис-Абебі. Десь за межами місії – прекрасний африканський колорит із корумпованим імператором Хейле, бандитами і безвідмовними місцевими жінками (так, вам не почулося, щойно повіяло легким імперським фльором).
Усередині анклаву виростають головні герої: брати Шива та Меріон, що народилися в черниці Мері від англійського хірурга Томаса Стоуна. Черниця померла під час пологів (а ось і перше «cutting», яке нам обіцяли в назві), а діти виявилися сіамськими близнюками: вони зрослися головами. Шиву та Меріона розділили – і знову cutting – одразу по народженню, однак мало не все життя вони прагнутимуть єдності та порозуміння, попри свою фатальну різність. Очима Меріона ми бачитимемо події наступних майже шістсот сторінок. Втім, жодного разу роман не схотілося передчасно згорнути, хіба крім одного надто докладного опису операції на кишківнику.
Неймовірна близькість розділених братів може нагадати читачеві ще один блискучий текст про екзотичну країну – «Бога дрібниць» Арундаті Рой. Там різностатеві двійнята буквально віддзеркалювали одне одного, тут же вони геть різні, ніби шматочки скла в одному вітражі. Комусь видасться, що розділені брати – це щось з індійських фільмів, де люди переповідають свої біографії в піснях. Така кінематографічність справді властива текстам Вергезе: від яскравих побутових замальовок автор напрочуд легко переходить до великих любовних історій та родинних драм. Дітей підкидають та всиновлюють, ніби Мойсея з кошика, кохані помирають, а рідні зустрічаються випадково на іншому кінці планети. Читач, не готовий до такої кількості чарівних збігів та авторських припущень, ймовірно, обуриться. Але роман Вергезе і не претендує на взірцеву реалістичність: якщо це реалізм, то він магічний.
Крім все популярніших у нас лікарських оповідок (тут можна згадати хоча б Генрі Марша і Пола Каланіті), Вергезе пропонує читачеві прекрасний джентльменський набір: неймовірні декорації у дусі «Опівнічних дітей» Салмана Рушді, швидкі пірнання в історію медицини та ефіопської церкви, а ще – неймовірну кількість цікавих фактів під обгорткою захопливого сюжету. Ви знали, що у вомбата є апендикс? Тепер знаєте. Оповідь Вергезе м’яка й делікатна, навіть якщо він пише про геморой, завмерлу вагітність, перекручений кишківник чи сифіліс. Але коли читач майже розслабився, автор б’є під дих, як сенегальська письменниця Хаді в романі «Скалічена».
Драматичні крещендо чергуються зі спокійним рітенуто і обережним лагідним гумором, як-от в історії про Біблію: в місію замість ліків меценати вже багато років надсилають Святе Письмо для «неосвічених нещасних дикунів», хоча мало хто з місцевих вміє читати. Із плином часу Біблії множаться, згодом вони поглинають весь вільний простір в кабінетах і навіть захоплюють дві операційні з трьох. Щоб з подарунків була бодай якась користь, головною книжкою християнства сестри обклеюють стіни замість шпалер.
Дії в другій частині роману відбуваються в Америці, куди Меріон, остаточно розділений із Шивою, поїхав працювати у бідній, як на США, лікарні. Його біографія ніби відтінює життя батька – геніального тропічного хірурга Томаса Стоуна, який не бажав народження синів і випадково мало не вбив їх під час пологів сестри Мері. Із перенесенням дії з колоритної Ефіопії в Нью-Йорк текст відчутно втрачає, але все ж зберігає гіпнотичну ритміку великого родинного роману, від якого годі відірватися, поки лишається бодай десяток сторінок. Останнє розділення в тексті поєднає братів навіки, а когось із читачів, можливо, змусить плакати. Але «без спойлерів!», як вчать нас глядачі «Гри престолів».
P.S. В мережі читачі часто порівнюють «Розділення Стоуна» Вергезе із «Шантарамом» Ґреґорі Девіда Робертса. Не вірте, це тексти геть різного рівня.
«Atlas Obscura. Найдивовижніші місця планети» Джошуа Фоєр, Ділан Тьюрас, Елла Мортон
На стіні в нас вдома поруч висять дві скретч-карти: одна – з алкогольними напоями, які ми в різний час пили (майже повністю стерта). А друга – карта світу, де зішкрябано Європу, але майже не зачеплено Азію та Африку. Біля ліжка завжди валяється кілька примірників «Навколо світу» та енциклопедія «Середньовічні карти». З цього зрозуміло: більше, ніж спати та хороше пиво, я люблю подорожувати світом.
«Atlas Obscura», тільки нещодавно перекладений українською, став для мене аналогом середньовічних карт із чудовиськами на морі та Європою як довгоносою жінкою. В товстій енциклопедії «прихованих див» Джошуа Фоєр, Ділан Тьюрас та Елла Мортон описали понад сімсот місць, в яких варто побувати: від одеських катакомб до іспанського селища, де щороку проводять фестиваль стрибків через дітей. В часи нескінченних списків «20 парків, якими гуляють самі міланці» і «10 замків Луари, які вас здивують» «Атлас» вражає свіжістю та небанальністю місць, на які звернули увагу автори. Жодних «у Римі сходіть подивитися на Колізей» чи «у Венеції не проходьте повз площу святого Марка», натомість: отруйний сад в британському Алнвіку, храм з живих дерев у Ломбардії, «Ринок одружень» в Сінгапурі, Фрімонтський троль в Сієтлі, асфальтові озера Тринідаду, давні бібліотеки в мавританській Шингетті – просто посеред пустелі! Так, книжки перед Арсеналом знайдуть вас навіть у пустелі.
Автори не оминають ні країн, куди їхати страшно – Північній Кореї присвячено аж п’ять сторінок, – ані місць, про які я чула хіба на уроках географії. Наприклад, на самотньому, майже загубленому в Атлантичному океані архіпелазі Тристан-да-Кунья немає метеликів і рептилій, зате є активний вулкан, який приблизно що шістдесят років влаштовує місцевим веселий тиждень. І востаннє таке виверження сталося у 1961-му, тож будьте обережні.
Ще одна перевага – світлини Софі Ніколи: репортажні, панорамні, дуже яскраві та якісні, однак без зайвих інстаграмних фільтрів та ідеально виставленого світла. До кожної пам’ятки автори додають не лише точні географічні координати, а й інструкцію, як туди дістатися від найближчого великого міста, та корисні підказки. Наприклад, щоб відвідати острови Тристан-да-Куньї вам слід отримати дозвіл місцевої адміністрації, а сходи Хайку на гавайському острові Оаху закриті для туристів, але автори «про всяк випадок» лишають докладну інструкцію, біля яких воріт куди повернути, щоб опинитися на початку маршруту.
Щоразу, коли ми повертаємося додому після тривалої чи навіть кількаденної подорожі, наш кіт Хемуль лягає на мою стареньку валізу і спить там наступні кілька днів. Десь я читала, що в такий спосіб коти подорожують – відчуваючи запахи інших місць, де їм не пощастило побувати. На «Атласі» Хемуль спав майже тиждень.
Зрозуміти комікси. Скотт Макклауд
На певному етапі митці майже обов’язково стикаються з потребою осмислити природу мистецтва, пояснити його принципи й закони, знайти метамову, щоб проаналізувати формальний бік творів. Не завжди можливо описати певне мистецтво за допомогою засобів цього ж мистецтва, наприклад, ніхто не малюватиме диплом про Ботічеллі, як дотепно зауважив Умберто Еко у своєму есеї «Як написати дипломну роботу». Однак пояснювати комікси через комікси, на щастя, досить зручно. Тож якщо ви досі не впевнені, чи комікси – це мистецтво, якщо ніяк не можете зрозуміти, чому «Месники» збирають повні зали, а ретроспектива шведського кіно – ні. Якщо вам хочеться зрозуміти сучасну молодь (та й не дуже вже й молодь) з її дивним захопленням яскравими картинками. Та й просто, якщо треба з чогось почати, вам – до американського коміксиста й теоретика Скотта Макклауда, автора праць «Зрозуміти комікси» (1993), «Перевинайдення коміксів» (2000), «Створення коміксів» (2006). Українською наразі маємо тільки перший текст (видавництво «Рідна мова» обіцяє й наступні також), і за цей чудовий переклад варто подякувати Ярославі Стрісі.
Відверто кажучи, це не перше моє читання Макклауда, однак вперше – українською мовою. Оригінал «Understanding Comics» потрапив мені до рук майже одночасно з «Хранителями» Алана Мура на перших курсах університету. В «Хранителях» художник Дейв Гіббонс, колишній топограф, здійснив справжню революцію у зображенні: від легендарної «жахливої симетрії» сторінок і повторюваних графічних елементів до концепції «обкладинка як двері в оповідь». Намагаючись розібратися в одному з найвідоміших американських графічних романів, я водночас зацікавилася теорією коміксів загалом, а тут Макклауд – мастрід для кожного новачка.
Автор починає буквально від джерел: мальованого мексиканського кодексу доколубівського періоду, гобелена з Байо, гравюр Гоґарта, іронічних малюнків Родольфа Тьопффера, колажів Макса Ернста – і поступово просувається до сучасних коміксів. Наголошуючи на різниці між літературною оповіддю та візуальним мистецтвом, Макклауд стверджує, що комікси – принципово відкрита нелінійна структура (все – як Умберто Еко заповідав), що спирається насамперед на інтерпретації читача. Ось чому комікси такі різні, а зображення героїв часто схематичні й спрощені – це дозволяє художнику висвітлити важливі деталі або зробити образ універсальним, архетиповим. Даючи визначення термінам та описуючи етапи розвитку «дев’ятого мистецтва», Макклауд майже непомітно пояснює основи семіотики та рецептивної естетики, переказує праці Маршала Маклюена, аналізує картини сюрреалістів і всіляко освічує читача, не забуваючи про жарти та інші цукерки якісного постмодерністського тексту. Менше трьохсот сторінок – і раптово починаєш розуміти, як «це зроблено», при цьому не відчуваючи пекельної втоми та відчаю, як після прочитання умовної Юлії Крістевої.
Як на мене, найкращий відгук на «Зрозуміти комікси» лишив режисер «Сімпсонів» Метт Грьонінґ: «Якщо ви переживаєте, що гаєте час, читаючи комікси, негайно прочитайте класичну книжку Скотта Макклауда. Можливо, ви й далі відчуватимете, що тринькаєте своє життя, але тепер знатимете чому і будете цим пишатися». Амінь.
P.S. Макклауд не тільки допоміг осмислити та пояснити комікси, а й став один зі співавторов так званого «Creator’s Bill of Rights» – документу, що регулює стосунки між видавцями та авторами коміксів. А це, судячи з майже нескінченних позовів авторів окремих супергероїв до гігантів ринку, DC та Marvel, завжди актуально.
