Лейкемія національного масштабу: коли у венах – ненависть

 

Чергова книга вже популярного в Україні Мілєнка Єрґовича – тепер від чернівецького видавництва «Книги-ХХІ» у перекладі поета й письменника Андрія Любки – це ще один кусень «юґославської» історії. Цього разу – у жанрі автобіографічного есею, написаного 2010-го і виданого у нас цього року. Цей відвертий і водночас емоційно стриманий текст – «історія про реальність», у якій автор ретельно препарує власну ідентичність, знімаючи шар за шаром спогади про батька, родину та її оточення протягом доступного живій пам’яті періоду. Кожна сторінка – дзеркало для українського суспільства, що ще шукає відповіді на безліч історичних запитань, які б стали спільними для всіх своїх.

Уже перше речення цього тексту поділяє читацьку аудиторію на дві умовні групи. «Помер мені батько», – починає автор – і читач потрапляє або до тих, чий батько живий – і історія триває, або до тих, хто пережив його смерть, а отже, як і Міленко Єрґович, підбиває підсумки. Хто пережив втрату, знає, що остаточний баланс зведено не буде, що ревізія родинної пам’яті принесе не стільки відповіді, скільки нові запитання. Але саме спогади про двосторонні борги в усіх масштабах – від сімейного до суспільного – допоможуть краще зрозуміти, чому все відбувається саме так, кому в першу чергу треба пробачати, і, зрештою, відповісти на вічне запитання шукачів ідентичності «Хто я?». А ті, чиї батьки живі, ще можуть скористатися можливістю поговорити про головне.

Єрґович згадує все, починаючи з дитинства в Сараєві. Увесь лаконічний та компактний текст – між двома його досвідами, пов’язаними смертю батька: збентеженням тут і зараз від того, що 30 років до того не говорилося «тату», і констатацією, що «на світі немає жодного живого Єрґовича, який був би мені родичем». Всередині – почуття провини і звинувачення, сказане/запитане і несказане/замовчане, родинні історії та історичні спостереження, викриття і висновки – вся історія від народження сина до смерті батька.

Одне з ключових понять, навколо якого будується оповідь, – ідентичність. Книжку «Батько» можна вважати путівником у її пошуках, що веде від однієї критичної точки до іншої крізь осяжну в пам’яті та переказах історію одночасно сім’ї та країни. Це поняття містить багато складників, і один з перших – спадковість, важливість якої зафіксована назвою книги. На неї ми не маємо впливу, але вона має доленосний вплив на нас; ми можемо пізнавати її все життя, адже саме вона – наша одвічна точка опори, наш початок. Набір успадкованих генів, здібностей і рис характеру, а отже – долі, виборів і рішень. Ідентичність, яка спирається на математичний талант і відповідний кут зору на світ, переконаний Єрґович, відрізняється від ідентичності, що спирається на мову і текст, яка, власне, і дісталася йому. Так само в суспільному пост-юґославському масштабі нериторичне запитання «Хто батько дитини?» – початок потенційного кровопролиття, що сягає міжнаціонального виміру в часи з’ясування історичних стосунків. «З того питання починається наш довжиною в життя пошук різних ідентичностей, родинна і суспільна історія». І недарма «у часи війни, як і в добу криз, більшість назв ідентичностей людини починаються з префікса «не-».

Наступний складник ідентичності – родинний. М.Єрґович – «дитина розлучених батьків», що з дитинства навчилася відчитувати суміш комунізму та церковної традиції в сараєвському житті: матері-одиначки були «людьми майбутнього», що, з одного боку, «споживали свободу» у найсправедливішому суспільстві, а з іншого – були «розлученками, сиріч старозавітними курвами». Від баби Штефанії в його уже складну ідентичність додалася «католицька згірклість», що прижилася, за його власним визнанням, незважаючи на відсутність віри в Бога: «Ця людська риса, сповнена важкими, мов олово, жалощами до самого себе, кожну річ, кожну погідну і ясну життєву мить згірчує впевненістю, що хтось тебе кривдить». Ця інфантильна риса, на думку Єрґовича, має важкі прояви: якщо у самого автора вона вже «не має ідеологічного коду», то у його баби вона охопила небесну й земну несправедливість і нейтралізувалася шовінізмом у часи Незалежної Держави Хорватської 1941-1945 рр. Короткотривала радість баби-хорватки-католички від національного реваншу НДХ повернулася до її онука-письменника «інтимною формою» колективної відповідальності за злочини усташів, яка, на його думку, поширюється на всіх, причетних до нації, що дозволила собі геноцид щодо інших. Більше того, Єрґович переконаний, для покоління баби Штефанії «НДХ була сімейною справою, а не лише державною», з чого випливає «мануфактурний характер устаських цехів смерті» (на відміну від промислового підходу нацистів): «…кожна мануфактура є більш особистою й інтимною за індустрію, кожна мануфактура – це ручна робота, в яку вкладені емоції окремої людини, її знання й прагнення, та її ініціативність, що завжди перевершує те, чого виробнича система від неї вимагає й очікує».

У зацикленій на собі інфантильності та інтимності геноциду Єрґович вбачає основний прояв національного втілення зла. Саме ці риси пояснюють небажання нащадків – сучасників письменника визнавати дії предків злочином, викликають виправдання та зустрічні звинувачення, які вже призвели до нової війни та зведення рахунків. «Завжди їм у цьому винен хто інший: чи то німці, що… принесли нацизм у Хорватію, як американці кока-колу, а нещасні хорвати не мали жодного іншого вибору, крім як кока-колу пити і нацизм застосовувати». Неусвідомлення здійсненого вибору, неготовність за нього відповідати – короткозора в історичній перспективі стратегія, що змушує постійно переглядати баланс образ та провини у стосунках із сусідами. «Складно знайти дорослого, емоційно нормально розвиненого і психічно адекватного хорвата, який би… взимку 2010-го… був готовий до кінця й до останніх наслідків розмовляти про специфічний, мануфактурний хорватський націфашизм і жодного разу не обірвати бесіду з кимось, але потім скерувати її на інші малі народи та їхні фашизми». Моторошність цього висновку – у родинному матеріалі, з якого Єрґович його виводить, у знанні цих відчуттів ізсередини самого себе та своєї сім’ї: «Усташі в моєму житті завжди були по цей бік домашнього порога». Обсяг, який займає ця тема в книзі, свідчить про глибоку перейнятість нею автора та той вплив, який вона має на його тексти. На думку Єрґовича, злочини 1941-1945 рр. викристалізували національну ідентичність хорватів, тож відповідальність за них – ключ до зрілості, брак якої письменнику надзвичайно болить.

Поворотним моментом родинної історії став епізод не-образи батька – Добра Єрґовича – на ту ж бабу Штефанію: мобілізований в юності партизанами він повернувся з війни хворий – і мати, ображена його зрадою її національних ідеалів, бажаючи сину смерті, відмовилася подавати йому воду. Батько не образився, одужав, а в майбутньому не ображався й на свого сина, хоча було за що, адже син увесь багаж родинного досвіду відверто поклав на вівтар літератури. Єрґович-син визнає: «Це була міра моєї літературної свободи й інтимної жорстокості до батька: я описував речі з його життя, те, що могло його стосуватися або що було впізнаваною частиною його життєвого досвіду чи характеру, переплавляючи в якусь іншу, вигадану або чужу розповідь, в якесь життя, що більше не було його, і в такий спосіб я спілкувався з ним, розмовляв і ставив питання, але значно частіше я квитався з ним, кажучи йому в тих наполовину вигаданих історіях, що він – слабак і нуль і що не створив мені нагоди бути чиїмось сином. Батько книжку читав, потім телефонував і хвалив мене». От тільки епізод з не-образою залишився для Єрґовича-сина нерозгаданим ребусом, неусвідомленим досвідом, який через це не зміг вписатися в художній текст.

Постать батька, начебто детально описана, – джерело загадок, як і минуле, яке залишає білі плями та сумнівність історичного знання. На думку сина, який про все, що стосувалося батька, дізнавався від інших, головним рушієм його дій у родині й професії було почуття провини. Воно змушувало не ображатися, забувати про себе і служити іншим, але так і залишилося без пояснень. Єрґович-син шукав докази батькової участі у Бляйбурзькій різанині 1945-го, коли партизани знищили залишки військових устаських формувань та їхніх союзників. Вони б пояснили батькове почуття провини, але – не знайшов. І не спитав, а «…комунікація двох зніяковілостей, що рідко ставали одною» залишила це питанням назавжди відкритим.

Ціла в’язка визначальних знаків ідентичності Єрґовича родом з того періоду, коли батько-лікар працював у сараєвській лікарні та по навколишніх селах. Батькові – «католицькому атеїсту» – ця робота допомагала боротися з почуттям провини: «…єдине в його житті й ідентичності характеризувало його позитивно: бути лікарем, лікувати людей». Обнулити родовий баланс взаємних боргів, образ та очікувань Єрґович-батько вирішив саможертовною діяльністю та переконанням, що «всі люди однакові й усі однаково чисті». Він лікував усіх, не озираючись на етнічну або соціальну приналежність, намагаючись залишитися людяним – і змішане середовище цьому сприяло: «Змішаним є лише те середовище, де Інший не почувається національною меншиною. Числа й статистика не є найважливішими». Але добрі справи не залишилися без відплати: його, устаського сина і майже ворога народу, свої звинуватили в тому, що він – серб, а серби, яких він лікував, під час обстрілів Сараєва втрапили гранатою до його вітальні. Але всупереч одвічній земній несправедливості усвідомлення тотальної рівності й однаковості людей, «якщо йдеться про ставлення до самої себе й свого існування, а через це й до Бога», стало важливим елементом «католицької, атеїстичної й особистої ідентичності» його сина-письменника, на переконання якого, різниця між учасниками різних таборів часто закінчується на уніформах, добрих і лихих вчинках.

Навколо батькової діяльності Єрґович вибудовує визначальну образну систему своєї автобіографічної книжки. Лейкемія – головна хвороба, яку лікував Єрґович-старший, постає в тексті метафорою: «Бліда й неприсутня, вона перетворювала, в уяві простих людей, кров у воду», розмивала взаємоповагу та любов до ближнього, запускала по венах ненависть замість життя. Хвороба, що більше нагадувала дію архаїчного прокляття від заклятого ворога, який завжди поряд і шукає у жертви слабке місце, підточувала «добрих, вихованих дітей, домашніх янголів» – позбавляла кров людини і нації життєдайної любові до ближнього, перетворювала внутрішніх захисників на убивць. Адже «лейкемією не хворіли ті, що були недосконалими. Під час війни така хвороба не мала сенсу… Після війни лейкемія – як хвороба і як метафора – повернулася швидше, ніж ми думали». М.Єрґович ускладнює цю паралель: символічним він вважає і те, що лейкемію можна вилікувати, лише якщо перевести її з гострої форми – у хронічну, як постійно стверджував його батько, тобто, іншими словами, дати час на усвідомлення своїх дій та відповідальність: «Лейкемія – не хвороба, а спосіб непомітного знищення реальності».
«А що метафора не є жартом, і що цілі світи постають і зникають у метафорі, знає кождий, хто читав Старий Завіт», – стверджує Єрґович як письменник, що впевнений в одвічній силі слова. Саме метафора – ключ до образності його творчості в цілому, і саме минуле – поле його діяльності: «Минуле є метафорою, як і історія. Література є вмінням організувати низку метафор і перетворенням минулого у нову реальність. Метафора є тим, чого нема, а все одно воно живе – те, з чого починається історія, що розповідається в купе поїзда ми переплавляється в текст. З метафори, наче з першої часточки, постало все, у метафорі, ніби в чорній дірі, все зникне». Єрґович пише про свої «джерела творчості» так само відверто й самокритично, як і про все інше. Його літературою стає вся усвідомлена родинна історія та накопичений у ній різноманітний досвід: «…факти їхніх життів і всі біографічні дані є частиною – найбільш живою й присутньою – моєї власної пам’яті й ідентичності». Погляд, обернений у прожите предками минуле, для письменника Єрґовича вагоміший за теперішнє, зокрема його власне, у якому, визнає автор, він не присутній духом. «Уява завжди звернена до минулого, великі історії уявляються в часах, які людина добре знає і в яких почувається впевнено, бо цей час уже був».

Цей досвід, додаючи письменнику впевненості, наповнює його вигадані образи: «Думаючи про неї (бабу Штефанію), я завжди думав про себе… я стільки разів входив у її роль… що сьогодні… можу ввійти в роль усташа… який уже в наступному епізоді погодиться, щоб у його ім’я вбивали». Звідти ж – з минулого – і один зі стильових зразків для передачі цього досвіду: про нього треба писати «бернгардівську прозу» («понуру католицьку прозу» у стилі австрійського письменника Томаса Бернгарда) – «довгу, темну і зовсім епічну, через яку воєнні злочини і концентраційні табори проникають у християнське й католицьке розуміння метафізичного, Божественного Добра». І на думку письменника, це просто: «Слід лише пригадати всі несправедливості, скоєні проти нас». Родинна пам’ять йому добре підказує, про яке співвідношення йдеться: «Якби не було того пазла, який так ідеально склався, створеного з історичного зла й приватного нещастя, я точно був би іншим письменником, якби взагалі був письменником». І при уважному погляді вона дає відповідь на всі запитання, особливо на те головне – хто ж, зрештою, винен: «А оскільки я викапаний він, то, звинувачуючи його, я звинувачував себе» – коло замикається, минуле стає теперішнім, а теперішнє невблаганно щомиті перетворюється на історію.

Що б не формувало нас, складаючи нашу ідентичність, ми несемо в собі її здобутки і втрати, емоції та ідеї, історичний контекст та відповідальність. Дещо з цього нас обмежує, інше – звільняє. Кожна родинна історія сповнена знайомого для всіх і водночас унікального досвіду, який заповнює безліч художніх і документальних оповідей про людей та стосунки між ними, і, хоча й оформлюється в різних жанрах – від анекдоту до роману, – шукає відповіді на дуже подібні запитання. І часто вони лишаються відкритими – щоб родинна і не лише історія тривала далі: «Існує й щось, що людині в житті дуже важливе, що, можливо, навіть вирішально вплинуло на її світогляд, щось, що є однією з її ідентичностей, але що не можна перетворити в слова». А «література, поміж іншим, і служить тому, щоб усе життя знову силкуватися сказати щось, що неможливо скласти в слова, а письменнику здається, що воно в нього на кінчику язика». І те відчуте, але не сказане, ми вловлюємо так само невербально, тією частиною себе, яка завжди єднає нас з іншими.