Сьомий «Самовидець» нагородив переможців: хто вони і про що писали (ФОТО)

22 березня у київській книгарні «Є» відбулося нагородження переможців 7-го щорічного Конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» на тему «Життя у місті». Партнерами конкурсу є сайт літературної критики «ЛітАкцент» і видавництво «Темпора».

Переможцями 7-го «Самовидця» стали:

Перше місце – Віра Курико за репортаж «Чернігівська справа Лук’яненка».

Друге місце – Вікторія Бабій за репортаж «Факультативи з плетіння».

Третє місце – Світлана Моренець «Почути Крим».

Автори трьох найкращих текстів отримали грошові винагороди: І місце — 10 000 гривень, ІІ місце — 7 000 гривень, ІІІ місце — 5 000 гривень. А переможниця – ще й можливість видати свою книжку репортажів у видавництві «Темпора».

Журі, яке цього року обирало десятку фіналістів та переможців:  журналістка, репортажистка, переможниця 4-го «Самовидця» Єлізавета Гончарова; репортажист, письменник, журналіст, переможець першого «Самовидця» Олег Криштопа; дослідниця нон-фікшн літератури Марія Титаренко.

Цьогорічний конкурс став особливим одразу з кількох причин. Передусім, зрезонувала тема життя в місті: на конкурс надійшло 97 текстів (минулого року їх було 82). Але відбувся не лише кількісний стрибок, а й якісний. Якщо минулого року серед конкурсних репортажів відчутним був  помітним поділ на справді хороші, якісні репортажі й на тексти, які ще вимагають авторської роботи, то цьогоріч був цілий масив текстів приблизно одного рівня, до того ж високого. Було досить багато саме художніх репортажів. Тож перед членами журі постало непросте завдання – сформувати десятку фіналістів.

Цього року автори й авторки досліджували тему життя в місті: хто вони – мешканці українських міст? Як вони взаємодіють між собою і з містом? Як місто вловлює зміни в соціумі і як соціум відчуває на собі зміни в місті? Місто як живий організм та місто як декорація, на тлі якої розгортаються тисячі історій.

«Ростемо! Не лише кількісно, а й якісно. Цього року на конкурс надійшло понад 90 текстів і з них – нарешті! – значно більше десятки вартих книжки. Є вже постійні дописувачі. Кожен із тих, хто подавався не вперше, перевершив себе минулорічного, але –  парадокс (!) – місце іноді виявлялося нижчим. Отже, зростає конкуренція.

Приємно вразила географія репортажів. Як завжди, багато Донбасу і Криму. Але є також і Сихів, і Чорногорія, і Боснія. Є і Дрезден, і Нью-Йорк – хоча наші, свої.

Що ще приємно –  нарешті маємо не журналістику, а справді художній репортаж, цікаву документальну прозу. Автори не бояться стилістичних експериментів. Їхні герої оживають – вони, виявляється, не лише дають інтерв’ю, а й розмовляють та ведуть діалоги.

З’явилося також справжнє українське гонзо. Щоправда, поки таки існує якась межа зануреності репортажиста в події. Навіть не знаю, добре це, чи погано», — коментує Олег Криштопа.

Тож цього року члени журі прочитали чимало цікавих історій, занурилися в неочікувані сюжети, познайомилися з неординарними героями, побачили авторську сміливість там, де її раніше не було.  За результатами голосування вимальовувався список, довший за десятку. Інколи вирішальними для тексту були буквально 1-2 бали від журі: хтось пройшов у фіналісти, а хтось ні, хоча мав усі шанси. Відтак було вирішено дати ще п’ять спеціальних відзнак авторам цікавих і майстерно написаних репортажів, які, втім, не потрапили у десятку фіналістів. Це:

• За взяття вершин на рівнині: Марина Федоренко «Його гора»
• За любов до міста: Марія Прокопенко «Дозвілля у Горлівці»
• За несподіваний ракурс: Олександра Горчинська «Тарас Григорович Шевченко»
• За найсмачніший репортаж: Ольга Карі «По той бік свята»
• За сміливе ґонзо: Валентин Терлецький «Найдорожче»

«Я дуже рада, що цьогоріч у збірку увійдуть додатково тексти, які заслуговують на спеціальні відзнаки. Бо, як на мене, багато крутих репортажів цього варті. Особисто я голосувала за репортаж Олександри Горчинської  “Тарас Григорович Шевченко”, який вразив мене небанальним ракурсом та влучним використанням цитат Кобзаря для пояснення сучасності. Також було приємно читати текст Марії Прокопенко “Дозвілля у Горлівці”, бо він занурив у атмосферу, яку, на жаль, в реальності поки що навряд чи вийде відчути», – говорить Єлізавета Гончарова, репортажистка, член журі «Самовидця».

Марія Титаренко, членкиня журі, дослідниця нон-фікшину, ділиться враженнями про тексти, що отримали спеціальні відзнаки: «”Дозвілля у Горлівці” Марії Прокопенко – надзвичайно мультиперспективний репортаж.  У ньому Горлівку показано з різних-різних ракурсів та перспектив. Авторка  добре попрацювала: багатогранно, філігранно показала місто.

Натомість Олександра Горчинська в тексті “Тарас Григорович Шевченко” показала один ракурс, але дуже і дуже оригінальний. Це ракурс пам’ятника Тарасу Шевченку, який спостерігає за всім, що відбувається біля нього протягом року. Особливий респект за гумор, за іронію, за ось ці паралелізми з творами Шевченка.

Текст Марини Федоренко “Його гора” – цікаве порівняння героя в двох життєвих ситуаціях. Дуже ретельно, детально прописана його робота у паровому котлі ТЕЦ, цю всю термінологію. Текст класний. З одного боку – це сноубординг, сніг, холод, а з іншого – паровий котел, вогонь.

“По той бік свята” – справді найсмачніший репортаж: ти відчуваєш запахи, відчуваєш шкварчання, задуху цього літа, відчуваєш смак еклерів, відчуваєш смак хот-догів. Направду гастрономічний репортаж. Я би хотіла почитати цілу книгу про їжу, написану в стилістиці Ольги.

І нарешті “Найдорожче” Валентина Терлецького. Класний гонзо: гонки, бійки, секс і водночас філософські рефлексії автора. Така несподівана суміш всього, текст – драйовий».

«Юний самовидець» та школярі-репортажисти

Ще одна цьогорічна несподіванка – нагородження трьох переможців, а точніше переможниць Конкурсу дитячого художнього репортажу пам’яті Степана Чубенка «Юний самовидець». Цей конкурс відбувся вперше. Його ініціювали минулорічна переможниця дорослого «Самовидця» Гаяне Авакян і членкиня журі Єлізавета Гончарова, які живуть у місті Бахмут, що на Донеччині.

«Єлізавета Гончарова і я думали, як можна використати досвід роботи саме з дітьми. І як можна вплинути на журналістику, на юних журналістів, на те, наскільки художній репортаж узагалі буде їм відомим тоді, коли вони входитимуть у професію. Це була ініціатива видавництва «Темпора», і ми вирішили, що такий бренд як «Самовидець» може підтримати конкурс «Юний самовидець» і дозволити дітям писати про те, що вони бачать навколо себе», – розповідає Гаяне Авакян в інтерв’ю «ЛітАкценту».

Перша тема «Юного самовидця»  – «Як вижити у школі?»

Переможці:

Перше місце – Анастасія Марчук із репортажем «Так вмирають мрії».

Друге місце – Марія Опанасик із репортажем «Рак  – дурак. Христинка – сила».

Третє місце – Дарина Тиха з репортажем «Мама – не завжди мама».

Марічка Паплаускайте, яка була в журі «Юного самовидця», ділиться враженнями від дитячих текстів:

«Художній репортаж — дорослий жанр. Щоби написати справді хороший текст, недостатньо знайти цікаву історію та персонажів. Так само як недостатньо мати хист до роботи зі словом.

Потрібно, окрім того, вміти відчувати своїх співрозмовників і мати достатньо власного життєвого досвіду. Бо тільки тоді, коли автор має власну глибину, вона поміж рядків стає помітною в текстах і робить їх вагомішими.

Саме тому, починаючи читати перші репортажні спроби школярів, я була налаштована достатньо скептично. І серед робіт, поданих на конкурс, справді було багато текстів, які більше нагадували шкільні твори. А втім було кілька робіт, які справді мене здивували, — глибиною підходу до теми, самою темою, тим, якими словами цей текст написано.

Автори репортажів, які увійшли до переліку фіналістів, мають хороший потенціал. Вони відчувають цей жанр і якщо будуть продовжувати писати, можуть досягнути успіху у цій справі. Вірю в це і вболіватиму».

Життя у місті: десять різних історій

Чимало текстів, що надійшли на конкурс, а особливо десятка фіналістів, чітко показали, що автори шукають, осмислюють і переосмислюють, пишуть, випрацьовують власний стиль.  Надіслані тексти відкривають читачам дуже різні виміри міського життя. Хтось розмотує клубок історії, щоб зрозуміти, чому певне місто нині є саме таким, а не інакшим. Хтось пише про сучасні явища і процеси: про спальні райони, про вуличну їжу і вуличні підзаробітки. Хтось досліджує інклюзивність міст, а хтось –  пише зізнання в любові місту, в яке не може потрапити через війну та окупацію. Хтось препарує і вивчає місто, як справжній дослідник, а хтось пірнає у нього з розбігу.

Із кожним роком автори вже більше відчувають і розуміють жанр художнього репортажу, все частіше не лише «ковзають» по поверхні, а «пірнають» у тему. І цього року таких занурень – на порядок більше, ніж торік. Автори та авторки, що увійшли до десятки фіналістів, запрошують читачів пройтися спальним районом Львова – Сиховом, дізнатися, чому жителі Чернігова не хочуть перейменування однієї з вулиць на честь Левка Лук’яненка, запрошують проїхатися автостопом анексованим Кримом, пройтися чи проїхатися вулицями Торецька, Авдіївки, окупованого Донецька… Десятка фіналістів – дуже різна, але всі  вони тексти варті прочитання.

На десятому місці цього року репортаж Володимира Молодія «Сихівське імпасто» – про життя спального району Львова.

«Я прожив на Сихові чотири роки. І за цей час закохався у нього. Це район, у якого є свій стиль. Тут минули одні з найдорожчих моментів. З цим місцем пов’язані люди, які були важливими. Я не особливо інтегрувався у соціальне життя Сихова, радше був спостерігачем. І, ймовірно, це стало однією з причин такої любові до цього місця. Тож текст для «Самовидця» – як своєрідна подяка Сихову за той час», – розповідає Володимир.

Марія Титаренко ділиться враженнями від тексту:

«Різно, багатогранно, глибоко, душевно розкрито історію спального району Львова Сихова, його мешканців, його активістів. Відчутна така щемка ностальгія за Сиховом тих, хто тут колись мешкав. Дізналася багато нового для себе, хоча зараз теж мешкаю на Сихові. Про ці заасфальтовані майданчики, про ці дерева аличі як ностальгію за селом. Текст цікавий. Скажу чесно, текст впізнала одразу – і не лише тому, що Володимир – мій колишній студент.  Але й тому, що колись Володимир брав участь у другому «Самовидці», тоді він посів третє місце за репортаж про заробітчан «Петлі Апеннінського черевика».  В тому репортажі Володимир – більше художній репортажист, більше письменник. Тут він – більше репортер, більше журналіст.  Хотілося б у цьому тексті, можливо, більше пережитого, ніж проінтерв’юйованого. Це на майбутнє. Але як на мене, Сихів потребує окремої книжки. Можливо, Володя колись захоче її написати. А його теперішній текст – це такий мастрід для всіх нас: сихівчан, львів’ян, українців – для розуміння феномену спальних районів».

На дев’ятому місці – репортаж Тетяни Хоронжук «Без досвіду роботи». У ньому авторка змальовує власний досвід роботи вуличною продавчинею парфумів, пише про людей, які працюють поряд із нею, та загалом про цей вид бізнесу.

Олег Криштопа – про цей репортаж:

«Уявіть ситуацію, що ви молода людина, вам 17-18 років, ви щойно переїхали з провінції у велике місто вчитися в університеті. І вам очевидно бракує грошей.  Що ви робите – шукаєте роботу. І з великою долею ймовірності ви потрапите до рук аферистів, які із вас спробують теж  зробити афериста.  Що буде далі? Якщо ви талановита людина і маєте хист до писання, то з цього можна зробити кілька оповідань. Принаймні один хороший репортаж зробила Тетяна Хоронжук».

На восьмому місці – репортаж Тетяни Гладиш «Людина в краватці».

Минулого року Тетяна Гладиш вперше брала участсь у «Самовидці». Тоді її дебютний «Репортаж із чотирьох стін» посів третє місце.Тетяна описала свій досвід реабілітації разом із паралімпійськими призерами з плавання, розповіла історії спортсменів і свою.

Цьогорічний репортаж – так само присвячено інклюзивності. У ньому Тетяна розповідає про свого друга Олександра, який колись під час невдалого стрибка у воду отримав шийний перелом. Олександр не відчуває тіла нижче плечей. Він має прекрасне почуття гумору і живе максимально наповненим життям, хоча це і нелегко: українські міста все ще не можуть похвалитися інклюзивністю. Якось він запрошує Тетяну до себе в гості – так починається подорож авторки з Херсона до Чернігова.

«Ця авторка вже вдруге бере участь у конкурсі, і обидва рази її репортажі виходять дуже емоційними, соціально важливими та актуальними. Бо торкаються теми, яка в певній мірі табуйована в нашому суспільстві. В репортажі “Людина в краватці” мені сподобався цей дуже гострий і одночасно символічний образ, який винесений у назву. Соромно зізнаватися навіть самим собі, але такі вже ми — щоб сподіватися на допомогу сторонніх, людина з інвалідністю, збираючись на прогулянку в інвалідному візку, надягає краватку, щоб її не сплутали з нетверезим, якщо вона з цього візочка впаде. Процес звичайної поїздки, яка для особливої людини — майже відчайдушний героїзм, — описано дуже влучно, динамічно, яскраво. Але з гідністю, навіть без натяків на позицію жертви. Було приємно, що якість репортажу у порівнянні з минулим роком суттєво виросла, але, така вже в нас тут величезна конкуренція, місце у списку вийшло нижчим. Але впевнена, що Тетяна вже стала гучним голосом в українській репортажистиці, що може так якісно говорити про важкі теми. Тому буду чекати на її роботи й обов’язково – книжку!», – коментує Єлізавета Гончарова.

На сьомому місці –  репортаж Ольги Петренко «Вогні Огріні».

«Минулого року мені випала нагода побувати в археологічній експедиції на околиці міста Дніпра. Місяць я прожила в наметі на березі Дніпра-річки. Шість днів на тиждень ми з лопатами досліджували історію поселення, що існувало колись на цій землі, а на сьомий, зарядивши телефони, йшли за ґуґл-мапою пізнавати сьогодення дніпрян, слухати, що вони розповідають про минуле свого міста та яким бачать його майбутнє», – розповідає Ольга Петренко.

Марія Титаренко так коментує цей текст:

«Є дві паралелі, які авторка проводить, –  це будні археологічної експедиції і вилазки в місто Дніпро. По суті, в експедиції її учасники не знаходять чогось особливо, але так само і в місцях поруч немає нічого надзвичайного. Це будні, рутина звичайних міст і місць. Це музеї, це походи в дощ, це метро, це справді вогні Огріні, які видно над рікою. Текст занурює. Текст написаний правдиво. Відчула себе учасницею експедиції й учасницею усіх цих походів репортажистки через ріку до міста».

На шостому місці – репортаж Оксани Расулової «Місто, де сняться сни». Оксана пише про життя в Донецьку після того, як його полишила частина людей. Сама вона не може побувати в окупованому місті, тож бачить все очима героя репортажу, який часом їздить у своє рідне місто і може зафіксувати, як воно невідворотно змінюється.

На п’ятому місці – репортаж Владислава Лукащука «“Я зараз такий рогатий”: два дні й одна ніч у шлюбному агентстві».

«Наступний  переможець два дні і одну ніч пропрацював у шлюбній агенції, пишучи листи чоловікам від імені жінок. Дуже цікавий репортаж, дуже живі герої та живі діалоги», – коментує Олег Криштопа.

«Про шлюбні агентства я знав небагато, але відчув, що характер їх діяльності (чого вже там – сама наявність) можуть пролити деяке світло на ті культурні й соціальні процеси, що відбуваються з сучасним українським містом. З Києвом як флагманом цих процесів і їх вітриною», – розповідає Владислав.

На четвертому місці – репортаж Євгенії Подобної «Авдіївський синдром».

Торік Євгенія так само брала участь у «Самовидці», її репортаж «Закарпатський легіон» потрапив у десятку найкращих і був опублікований у збірці «VENI, VIDI,SCRIPSI: Покоління вільних».

Цього року її репортаж знову про війну. «У цьому репортажі я писала про те, про що дуже хотіла б забути. В цьому місті пройшли найстрашніші дні мого життя. Попри чималий обсяг, цей текст написала протягом доби, відриваючись лише на те, щоб зробити нову філіжанку кави чи поплакати. Дуже хочу, щоб завдяки цьому репортажу люди дізнались про справжню Авдіївку – українське місто, де водночас страшно і цікаво, і де живуть унікальні люди, які усміхаються навіть у найжахливіші моменти», – говорить Євгенія.

Єлізавета Гончарова ділиться враженнями про цей текст:

«Коли я читала цей репортаж, який, як і інші, був для журі анонімним, зізнаюсь: впізнала авторку. І не тільки тому, що Євгенія Подобна вже вдруге потрапляє у десятку кращих репортажистів. У кожній сторінці її репортажу вже відчувається сформований стиль, читати текст легко, бо з першого слова занурюєшся в атмосферу допитливості, щирої зацікавленості, в якійсь мірі – сміливості говорити про болючі речі. Бувають автори, які їдуть кудись, вже налаштовані на певну концепцію, а все навколо повинно просто ілюструвати їхні ідеї чи переконання. У Євгенії ж відчувається, що це Авдіївка дозволяє побачити себе з таких боків, яких, можливо, вона б воліла й не бачити її. Це найвищий ступень довіри, який репортажистка змогла використати, щоб написати чесну та емоційну картину. Бо це вже не просто місто – це синдром, як вірно зазначила в назві Євгенія. І не тільки у тих, хто змушений жити на війні, а й у тих, хто відчуває її як війну свою. Хочу подякувати Євгенії за відсутність штампів та банальностей, які, на жаль, дуже часто трапляються в текстах про прифронтові міста Донеччини  та Луганщини».

Переможці

На третьому місці – репортаж Світлани Моренець «Почути Крим».  Щоб написати цей репортаж, Світлана місяць подорожувала автостопом окупованим півостровом: від міста до міста.

«Головні персонажі — люди, яких я зустрічала дорогою, до яких сідала в машини та з якими перетиналася на вулицях. Це випадкові, емоційні, часто провокативні розмови й небезпечні ситуації, до яких я не завжди була готовою», – розповідає Світлана.

Олег Криштопа так відгукується про цей репортаж:

«Десь наприкінці 90-х – на початку 2000-х в Україні дуже популярним став норвезький письменник Ерленд Лу і, зокрема, його роман «Наївно. Супер». Не знаю чому, але читаючи цей репортаж, я постійно згадував цю назву. Це історія подорожі автостопом по анексованому Криму з намаганням почути Крим. Наївно, але супер».

На другому місці – репортаж Вікторії Бабій «Факультативи з плетіння». Цей текст про Торецьк, що на Донеччині, – дебют авторки у жанрі художнього репортажу. Успішний дебют.

Марія Титаренко про «Факультативи з плетіння»:

«Текст насправді переплетений, заплетений, навіть хронологічно репортерка зробила інверсію. Дуже дякую Вікторії за стилістику тексту. Читалося дуже цікаво, певні місця я перечитувала по кілька разів. Але найбільше дякую за те, що авторка змогла влізти під шкіру цьому місту і показати всі його шрами, всі його родимки, всі його рани».

І нарешті – перше місце. Це репортаж Віри Курико «Чернігівська справа Лук’яненка».

Віра – це приклад професійної наполегливості й цілеспрямованості. А ще приклад того, як за рік репортер може вирости у своїй майстерності. Віра втретє бере участь у «Самовидці». Її минулорічний репортаж «Як вільна людина обирати не вмію» можна прочитати у збірці «VENI, VIDI, SCRIPSI: Покоління вільних», тоді він посів десяте місце, а репортаж «Півтори години до “нормального життя”» – у збірці «VENI, VIDI, SCRIPSI: Чому я ніколи звідси не поїду».

У цьому репортажі Віра не лише намагається зрозуміти, чому жителі Чернігова противляться перейменуванню однієї з вулиць на честь Левка Лук’яненка, а й ретельно досліджує період, коли дисидент жив у Чернігові. У фокусі авторки – людська пам’ять і механізми, яким вона підпорядковується. Чому сусіди Лук’яненка замовкають, коли чують питання про його життя в будинку? Чому його перша дружина ні з ким не спілкується? Яким був Левко і чому місцевим жителям пам’ять про радянського маршала Рокоссовського дорожча за пам’ять про Левка Лук’яненка?

«Цей текст для мене — цьогорічне відкриття. Бо в ньому поєдналися всі репортажні інгредієнти, які люблю та поважаю: дуже кропітка робота з архівними документами, живе спілкування зі свідками подій, такий собі майже соціологічний зріз думки населення. І при цьому — живий та змістовний сюжет, слідкуючи за яким не хочеться перегорнути кілька сторінок, щоб дочитати швидше. Але окрема подяка — за тему. Бо вона, як на мене, одночасно важлива, дратівлива та показова для сучасної України. І це навіть не суто про процес декомунізації чи перейменування вулиці на честь видатного діяча, це про болісний відрив більшості населення від радянських стереотипів, підсвідомий захист себе від травматичних усвідомлень трагедії, яка коїлась у всіх на очах багато десятиріч, не бажання прийняти зміни. Це й про знецінювання людей, які наважувались бути вище натовпу, й про упередженість сучасної влади, і про власну вину ще живих катів та “стукачів”. Я маю власну історію боротьби за перейменування вулиці у моєму Бахмуті на честь Героя України Дмитра Чернявського, і знаю, як це, коли через зачинені двері тобі кричать “А що він такого зробив? Помер на мітингу? Чи то є геройство?” Тому щиро дячна Вірі, що вона показала цей болючий процес, який, виявляється, не залежить ані від регіону, ані від величі постаті»,  – говорить Єлізавета Гончарова.

«Я особливо радий привітати нашу цьогорічну переможницю. Не тільки тому, що це її вже третя участь у конкурсі, а й тому, що цього року це справді прекрасний, блискучий репортаж.  Це текст з елементами розслідування, багатошаровий, з історичними екскурсами. Він про сьогодення – про нашу пам’ять, безпам’ятство, про наше травмоване посткомуністичне суспільство. Можна було б сказати, що це з’явився наш український Щигел,  але я сподіваюся, що колись у Польщі говоритимуть, що ось у нас з’явилася наша польська Курико. З нетерпінням очікую на книжку», – ділиться враженнями від тексту Олег Криштопа.

Насамкінець хочеться наголосити, що абсолютно всі 15 текстів варті прочитання. Всі вони вийдуть окремою збіркою у видавництві «Темпора» вже цього року.

А вже днями стартує 8-й «Самовидець». Його тема – «Як ми змінюємось». Слідкуйте за новинами, щоб вже зовсім скоро дізнатися всі деталі нового конкурсу.

Текст: Марія Семенченко

Фото: Іван Любиш-Кірдей