Діти. Вівтар. Автокатастрофа: рецензія

Коли ми прийшли до фонтану, довкруг якого вирував увесь цей рух, поряд зупинилася старша пані і стала відверто озирати нас. Роберта тішило, що його помічають, і він пристрасно стиснув мою руку.
– Сфотографуй їх, – мовила жінка до свого задумливого чоловіка, – то напевно митці. Вони ще стануть кимось.
– Та ну, – здвигнув він плечима. – Це просто діти.

«Просто діти» – назвала свою книжку спогадів рок-співачка, письменниця й художниця Патті Сміт, із іменем якої пов’язують зародження панк-року. Епізод, що дав назву книжці, трапився у Нью-Йорку восени 1967 року, незадовго до того, як їй та її хлопцеві виповниться двадцять один рік. На той час імена цієї пари в мистецьких колах мегаполіса нічого не означали. І він, і вона працювали у книгарнях мережі «Брентано», звідки невдовзі по тому, як він украде офорт Вільяма Блейка, їх по черзі звільнять. Єдине, на що вони на той час здобулися, – перетворили страшенно занедбане, огидне крихітне помешкання (тільки таке було під силу винайняти) за допомогою вмілих рук, естетичного смаку і знайдених на смітнику речей на цілком комфортну оселю. Та коли вже вони стануть кимось?

Переважно рок-зірки спалахують у віці двадцяти – двадцяти п’яти років. Найяскравіші часто згорають за кілька років. Принаймні так було в ті найяскравіші роки. Джім Моррісон, Джіммі Гендрікс, Дженіс Джоплін. Згадую лише тих, кого Патті застала, вона з ними фактично ровесниця, та час її музичного світіння прийшов, коли їхні біографії вже завершилися.

Тому часу, коли Патті Сміт стала кимось, у цій книжці присвячено дуже мало уваги. І це дуже мило з боку авторки. Небагато сказано про перші публікації, перші три поетичні збірки, про перші виставки. Це ж стосується й опису роботи над першим музичним альбом «Коні» («Horses»), хоча про це сказано все-таки трохи більше, щоб внесок колег не залишився поза увагою. Про подальше концертне турне групи Патті Сміт лише згадує, про наступні альбоми – а їх близько десяти – та наступні книжки – немає і згадки. Панкам не подобає описувати свої успіхи, сюжет про просто дітей має іншу розв’язку.

У цій книжці двоє головних героїв – Патті Сміт і Роберт Мепплторп. Кн ижка складається з п’яти розділів, кожен із яких відображає певний етап розвитку їхніх стосунків. Точніше, в першому розділі стосунків іще немає, кожен існує сам по собі, в основному у цій частині йдеться про дитинство і юність Патті, її родину, атмосфера в якій, до речі, була цілком затишна, і навіть по тому, як Патті вирвалася з-під домашньої опіки, то знаходила з рідними порозуміння. Другий розділ – від знайомства з Робертом, їхнього спільного злагодженого життя у злиднях, через поступове долання матеріальних труднощів і втрату гармонії, взаємне віддалення, до повернення до матеріальних нестатків і любові (любов, як бачимо, в той час ходила у парі зі злиднями). Третій розділ – розлога розповідь про життя в готелі «Челсі» – епіцентрі богемного життя Нью-Йорка, під дахом якого свого часу тусували Томас Вулф, Марк Твен та інші класики, Джек Керуак написав тут роман «У дорозі», а в часи Патті Сміт і Роберта Мепплторпа мешкали інші бітники, а також рок-музиканти, художники, фотографи, колекціонери, меценати, театральні діячі й різношерсті диваки. Декому вдавалося оплачувати дах над головою своїми артефактами, просто діти теж на це розраховували, але адміністратори готелю на таке не повелися; потім, напевно, кусали лікті – Робертові роботи нині продаються за тисячі доларів. Серед тих, з ким Патті та Роберт познайомилися у «Челсі», – Ґреґорі Корсо, Алан Ґінзберґ, Боббі Нойвірт, Дженіс Джоплін, Джіммі Гендрікс, інші учасники вудстокського фестивалю. Патті називає цей тринадцятиповерховий готель своїм університетом. З невідомої у мистецьких колах продавщиці книгарні вона стає тут кимось. Тут розширюється поле контактів, розбудовується мистецький світогляд, зароджуються проєкти. Тут зав’язуються її стосунки з Семом Шепардом – на той час уже досить відомим драматургом, якого Патті на перших порах сприймає суто як барабанщика рок-групи (от комедія). Четвертий розділ – роз’їзд Патті і Роберта по різних помешканнях, зростання творчої активности, старт музичної кар’єри. П’ятий, останній – відхід Патті від мистецького середовища, зосередження на новоствореній сім’ї, фатальне Робертове згасання, поновлення дружніх взаємин між головними героями на цьому тлі.

Очевидно, що книжка написана з любови і вдячности до Роберта Мепплторпа. Однак це надто спрощене пояснення, їхні стосунки пройшли різні стадії боротьби потреб близькости і гармонії з потребами пошуку власного шляху, нового досвіду й експериментів з ідентичністю. «Частина мене прагнула якраз цього [пошуку, досвіду, експериментів], проте я боялася, що ми ніколи більше не повернемося туди, де колись були, а будемо плавати від берега до берега, наче діти перевізника, через свою ріку сліз» [с. 97], – пише авторка. Патті пробувала себе у багатьох мистецьких проявах (малярство, поезія, музична критика, театр, врешті-решт музична сцена), але при цьому загалом утримувалася від явно деструктивних засобів впливу на свідомість і тіло. Тому, всупереч загальновідомій тезі про те, що панки довго не живуть, Патті Сміт, дякувати Богу, досі жива, а її виступи на сцені не менш енергійні, ніж сорок років тому. Роберт сміливо йшов шляхом пошуків, експериментів з власною природою, і за це поплатився. «Патті, мистецтво забрало нас?» [c. 310] – риторично запитував, коли вона з чоловіком приїхала до нього, невиліковно хворого. Ця книжка про те, що мистецьке шаленство не мусить виключати здоровий глузд. Але не подумайте, що авторка когось засуджує, а когось ставить у приклад – в жодному разі.

Оригінальне видання «Just Kids» вийшло 2010 року, дистанція до описаних подій становить в середньому близько сорока років. Досить значний часовий відрізок, проте, не завадив авторці описати події і діалоги виразно, жваво, добре структуровано, з фіксацією деталей. В основі книжки – щоденникові записи авторки. Відчувається, що письмо – це її справа. До речі, п’ять розділів, з яких складається книжка, – це класичні п’ять частин композиції літературного твору: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. Вона це відчуває, як три акорди в панк-році. (Я не стверджую її приналежність до панку, лише користуюся стереотипом про хресну маму панк-року.)

Патті з дитинства писала вірші і хотіла бути поеткою, обожнювала Рембо, любила французьку та американську поезію. «Я хочу бути поетесою, а не співачкою» [c. 170], – казала Робертові, коли той заохочував її до співу. Її музична кар’єра почалася з першого поетичного виступу, супроводжуваного імпровізацією електрогітариста Ленні Кея. Виступ був настільки вдалим, що після нього її раптом засиплять пропозиціями подальших виступів, журнальних публікацій і видань поетичної збірки. Згодом про неї писатимуть як про людину, що сполучила поезію з рок-музикою.

Поетичний проект, яким опікувалася Енн Вальдман, був бажаним дискусійним майданчиком навіть для найдосвідченіших поетів. Усі: від Роберта Крілі до Аллена Ґінзберґа й Теда Берріґана – читали там. Якщо я таки бажаю прилюдно читати свої вірші, то мушу йти туди. Моєю метою було не просто впоратися чи вистояти. Я мусила залишити слід у церкві св. Марка. Я робила це заради Поезії. Я робила це заради Рембо і заради Ґреґорі [Корсо. – І.К.]. Я хотіла оживити світ письменства безпосередністю й напором рок-н-ролу.

Тодд [Рандґрен. – І.К.] порадив мені бути агресивною і дав пару чобіт із зміїної шкіри. Сем [Шепард. – І.К.] запропонував долучити музику. Я позгадувала всіх музикантів, які перейшли через «Челсі», але тоді пригадала, як Ленні Кей розповів мені, що грає на електричній гітарі. Я пішла до нього.
– Ти ж граєш на гітарі?
– Так, я люблю грати на гітарі.
– А ти міг би відтворити автомобільну аварію на електричній гітарі?
– Так, міг би, – сказав він без вагання й згодився акомпанувати мені. [с. 215]

Її не влаштовувало просто прочитати тексти, їй потрібно було більше експресії (в іншому, некнижному варіанті автокатастрофу заміняли звуки, подібні до тих, що їх видобував саксофоніст Альберт Ейлер; а зрештою, одне від другого не сильно відрізняється: Ейлер умів відобразити будь-яку катастрофу). Цей пошук шляху між декламуванням і співом дуже важливий, бо дає змогу підсилити поетичну виразність, але не підлаштовуватися під мелодію, що зрештою часто веде до перестановки акцентів у поетичному творі.

Уже на самому початку свого переїзду до Нью-Йорка Патті, тоді ще зовсім не інтегрована в середовище, переживає сильне музичне враження. Плентаючись по магазинах у пошуку місця праці, вона раптом стає свідком «трагедії покоління» [c. 42]. Трагедією покоління вона називає смерть знаменитого саксофоніста Джона Колтрейна, що сталася у липні 1967 року.

Джон Колтрейн, який дарував нам «Найвищу любов» [мається на увазі альбом Колтрейна «Love Supreme», виданий 1965 року, або ж однойменна композиція. – І. К.], помер. Сила людей зібралася навпроти церкви св. Петра, щоб віддати йому останню шану. Години минали. Люди схлипували під любовне ридання Альберта Ейлера, яке творило атмосферу. Здавалося, що помер святий, який творив цілющу музику, та не міг зцілити себе. Разом з багатьма незнайомими людьми я пережила глибоке відчуття втрати, хоч і знала цього чоловіка тільки з його музики. [с. 43]

До цього фрагмента просяться кілька коментарів. Найперше те, що кілька попередніх сторінок тексту присвячено святому, точніше – Святому. Так називали безхатченка, котрий дав Патті перші і дуже важливі уроки виживання в Нью-Йорку. Навіть зі скидкою на те, що спілкування з безхатченками як правило специфічне, цей був надзвичайним, посланцем з іншого виміру. Досить одного рядка, аби зрозуміти важливість появи цього персонажа: «…одною ногою стояв на вулиці, а другою – на Молочному Шляху» [с. 40]. Смерть Колтрейна, що рівняється до смерти святого (таким його робить не лише його власна творча спадщина, а й трагічно-урочисто-релігійна інтерпретація Альберта Ейлера, який, між іншим, навіть не наблизився до Колтрейнових та Мепплторпових сорока двох років), – сигнал про те, що мистецтво не зцілює, а потребує жертвопринесення, і це усвідомлення не раз звучить у цій книжці.

Здається, що доля Мепплторпа, який з’являється відразу в наступному після похорону Колтрейна епізоді, тонко відчитується з репліки, яку він озвучує під час їхньої з Патті (тут вони ще навіть не встигли представитися) першої розмови. «Я прислуговував при вівтарі. Мені подобалося махати кадилом» [с. 49]. Це речення не передбачало жодних метафоричних конотацій – малося на увазі католицький вівтар і нічого більше. Але в контексті попередніх і наступних сторінок книжки воно набуває метафоричного трагічного сенсу. Патті Сміт знає, в якому порядку розставити слова, аби вони резонували.

P.S. Ніколи не чув, щоб Біллі Голідей змінювала стать. Та я небагато про неї знаю. Може, й змінювала. Якщо ж ні, то на сторінці 60-й цієї книжки хтось зробив це за неї.

P.P.S. Ще одне схоже «відкриття» – Патті Сміт одружилася з покійним. Цитую з прикінцевої довідки про авторку. Хочете знати як це? Запитайте про те трьох чи чотирьох редакторів видання.

P.P.P.S. Попри ці постскриптуми, книжка цілком читабельна. Сподіваюся, що серія «Біографії та мемуари» матиме гідне продовження.