Напевно, кожен, хто читав бодай один роман Винничука, потай заздрив розмаху його фантазії. Те, як уміло автор прописує історичне тло для сюжету, як майстерно обділяє своїх персонажів непоєднуваними рисами і вкраплює різні мотиви в одну лінію, – зможе далеко не кожен. Точніше, наважиться далеко не кожен. Гримуча суміш винничукової іронії, насмішок, надмірної деталізації, абсурду й точності описів – це ті складові, що й вирізняють автора з-поміж когорти інших представників сучукрліту. У вересні, на Форумі видавців, письменник презентував свій новий роман. Але тут, коли всі зорі ніби зійшлися на користь автора, виникла одна проблемка, яку і можна було передбачити – надто великою виявилася перерва між «Аптекарем» і «Сестрами крові». За останні три роки Винничук устиг написати ще два романи – «Цензора снів» і «Лютецію», тож цьогоріч від нього можна було очікувати хіба продовження останньої, та він вирішив інакше: запропонував читачам сиквел роману-фіналіста конкурсу «Книга року ВВС-2015».
Людина, яка не читала «Аптекаря», навряд чи до кінця зрозуміє сюжет роману «Сестри крові». Попри невеликий вступ і стисле представлення дійових персонажів на початку книжки, читачеві все ж бракуватиме бекґраунду, тому першою рекомендацією буде прочитати бодай кілька рецензій на «Аптекаря» (а їх у просторах інтернету є чимало), а краще – повністю весь роман. Далі – якщо ви відчуваєте, що з’ясували, хто є хто, грубо кажучи, можна братися за освоєння «Сестер крові». При цьому слід пам’ятати головне правило – за жодних умов не перевіряти в інтернеті достовірність описаних фактів. Я витратила загалом близько двох годин, аби з’ясувати, який відсоток правди у винничуковому тексті, вишуковуючи згадки про історичних осіб, документи, згадані військові наступи чи бодай якісь малюнки того часу. І коли впіймала себе на думці, що сприймаю текст як історичне джерело, а не художню літературу, одразу закрила браузер і повернулася до читання. Тому поспішу запевнити: те, що написав Винничук, створене виключно для смакування, а не розбору й перевірки фактів. Якщо ж книга «Сестри крові» стала першим чтивом автора, з якого ви вирішили розпочати знайомство з його творчістю, то будьте готові до надмірної «львівськості» тексту, шаленого розмаху містифікацій, дивакуватих сцен і відвертого зображення людських пороків. Досі зацікавлені в читанні? Тоді спробуємо копнути глибше і розібратися, що ховається за спокусливою обкладинкою і стриманою назвою – «Сестри крові».
Ще 2015-го року автор оголосив, що «Аптекар» обов’язково матиме продовження, оскільки події в романі закінчуються якраз перед облогою Львова 1648 року. Однак, коли вийде сиквел – не сказав. Усі ці роки він старанно вивчав історичні джерела (у тексті це дуже помітно), розвінчував міфи, що існували ще з минулого століття (взагалі для Винничука це дуже важлива тема – проводити своєрідний лікнеп з історії серед українців, за що йому честь і хвала), писав статті-пояснення значень деяких слів, вжитих у його текстах (тут я маю на увазі ту лексику, яку зазвичай читачі не з Західної України називають «западенським діалектом», тож принагідно рекомендую ознайомитися з текстом «Страхітливий привид галицизмів») – одним словом, робота над «Сестрами крові» кипіла і автор максимально доклався до того, аби роман виглядав правдоподібно. Написаний у дусі «Аптекаря», текст хронологічно є продовженням подій весни-осені 1648 року – у цьому випадку можна не сумніватися, що для письменника збереження хронології стоїть на чільному місці: «Берег, на якому ми розбили наш табір 20 вересня, був увесь у пагорбах і западинах…Увечері 22-го ми почули гарматні постріли й радісні крики козаків…Вранці 23-го без жодного наказу чи плану хоругви Кисіля пішли самовільно в атаку…» – таку любов до часової послідовності спостерігаємо у Винничука упродовж всього роману, тож заплутатися в подіях практично неможливо. Чіткість і структурованість – ще два принципи його письма. А як щодо еротичних сцен? Це ж також незамінний атрибут кожної винничукової книжки?! – запитаєте ви і відповідь не забариться: у «Сестрах крові» буде все: і інцест («Я сестру свою кохав так, що коли інші до неї сваталися, то вже й не жили. Врешті ми стали любитися з нею, а мати й не здогадувалася»), і сцени лесбійського кохання («Я стискала її сідниці в жменях і виціловувала її з хмільною пристрастю»), і сексуальні забави зі свічкою («Вона взяла зі столика жовту воскову свічку, яку ще ніхто не запалював, ласо облизала її заокруглений кінець і вставила між ноги»), фантазія Винничука сягає навіть жіночого монастиря – тут уже він відривається на повну («Першою мене звабила ігуменя. То була дебела молодиця з потужними формами. У неї були перса, як відра, і широка сідниця»). Після таких сцен вже можна очікувати на письменницьку анафему, але тут Винничук – не перший, і далеко не останній. А як щодо авторського гумору? Звісно, не без нього – персонажі в «Сестрах крові» жують людські екскременти (хоча насправді то всього лише баклажани), лікують хворих козячим послідом (аби провчити симулянтів), а нечистий кепкує над людськими вадами («Не конче з чортом у ліжку лежати, аби ріжки і копитка раптом об’явилися») – одним словом, уїдливо-саркастичний Винничук у найкращих традиціях. Хочете містифікацій? Їх тут повно – починаючи від «Біблії Диявола», написаної в Бернардинському монастирі – і аж до величезних покладів нафти в гігантському портовому місті Лємберґу (принаймні описи бурхливої пінистої Полтви XVII століття навіюють аналогію з Роттердамом). Бракує алкоголю? Тут його теж чимало – аби лишень читач не сп’янів від розмаїття вин («Іспанські аліканти, бомолі й критські вина, кривулі й канари, мальвазії і македонські мускателі…»).
Загалом Винничук вірний своїй традиції – роман повинен бути історичним, частково пригодницьким, частково любовним, і ще трохи детективним, плюс у тексті обов’язково будуть певні провокації, несподівані повороти, іронія, пошуки істини в таємничій атмосфері монастирів а-ля Умберто Еко по-українськи, а головне – на тлі всіх зображених подій для читача відведено достатньо простору для власної фантазії. На відміну від багатьох українських письменників, Винничук пише без моралізаторства (мовляв, ось він я – великий автор, істина в останній інстанції тощо) – ні, все значно простіше. Видно, що першочергово кайф від тексту отримує сам творець (цитуючи Франца, «писаки як не брехнуть, то й не дихнуть»), а вже опісля насолоду дістає читач. І, здається, для літератури це – ідеальна схема стосунків між автором, текстом і аудиторією.
