Чому музика не заграла: рецензія на роман Богдана Коломійчука «Моцарт із Лемберга»

«Моцарт із Лемберга» – новий роман Богдана Коломійчука, володаря гран-прі «Коронація слова-2013». Ця книга, як зазначив під час однієї з презентацій сам автор, — «своєрідний спосіб повернути Моцарта Львову». Але чи видалась спроба успішною? Спробуємо з’ясувати.

Недооцінений дар

В основу сюжету роману покладено реальну біографію Франца Ксавера — сина Вольфгана Амадея Моцарта. Важливі, а часом навіть переломні сторінки з життя митця постають перед нами у вигляді реальних біографічних фактів, гармонійно поєднаних із авторською вигадкою. Але, на жаль, на цьому гармонія й завершується, про що більше — згодом.

Франц, як і батько, від природи наділений надзвичайним музичним талантом. Та окрім цього дару він отримав у спадок тягар у вигляді великих сподівань. Від нього очікують такого самого рівня геніальності, якщо не більшого, який свого часу шокував усіх прихильників і ненависників таланту його батька. І хоч би як він намагався довести і собі, і світові, що здатен на більше, хоч би як захоплювався батьком, це поклоніння стало не лише стимулом, а й додатковою перепоною.

Роман рясніє реальними біографічними фактами з життя Франца Ксавера: хлопець рано залишився без батька; мати подбала про те, аби він почав займатися музикою ще в дитинстві; чотирнадцятилітнім він написав свій перший концерт; переживав через складні стосунки з матір’ю; ще юнаком покинув Відень, а перебравшись до Галичини, став учителем музики дочок графа Баворовського.

Біографічні факти послідовно й майстерно вплетено в основну оповідь. Людині, не ознайомленій із біографією Франца Ксавера й тогочасними історичними реаліями, важко розгледіти чітку межу між достовірністю й вигадкою, що, втім, для белетристика не надто й важливо. Особливо яскраво це простежується на прикладі листування Франца з матір’ю або коханою. Але попри таке гармонійне поєднання достовірних фактів і авторської фантазії, бажання показати все й одразу виявилося не на користь для самого тексту. Як результат, історія перед читачами постала надто спрощеною.

Пекельна суміш

У романі намішано різного: сімейний конфлікт, який стає для Франца доленосним; любовна драма; детективна лінія; дивні містичні події; духовні блукання героя; відомі імена; історичні факти; пригоди й авантюри. Складається враження, ніби автор вирішив на менш ніж 300 сторінках вмістити все й одразу. Він хапається за одну ідею, починає її розвивати й перемикається на другу і третю, а опісля знову повертає нас на початок — і так по колу. Ця динаміка мала б зіграти лише в плюс, оскільки зазвичай переключення уваги тримає читача в напрузі — в таких випадках ми здебільшого отримуємо книги, що читаються легко й захопливо до останньої сторінки. Але для роману «Моцарт із Лемберга» така надмірна динаміка стала мінусом. Бо нерідко автор тему починає й губить її, не розвинувши. Зокрема, така доля спіткала тему духовних пошуків митця і його самоідентифікації в суспільстві. Ми маємо уривчасті роздуми про самогубство і про бажання створити винятково геніальний твір — але все це описано дуже поверхово.

Така сама ситуація з темою стосунків Франца з тінню померлого батька. Вперше хлопець побачив марення чотирнадцятилітнім під час свого концерту. Тоді батько стояв перед оркестром і дивився на сина.

«Франц нарешті відірвав очі від клавіш і глянув на капельмейстера. Той також шукав його погляду… Щойно їхні очі зустрілися, як хлопчику перехопило подих. Перед оркестром стояв … батько».

Стосунки Франца з тінню померлого батька мали всі шанси сформувати головну проблематику твору, стати ключовим лейтмотивом. Мали, але не стали. Бо цю тему зовсім не розкрито. Тінь залишилася тінню.

Пригоди й авантюри похапцем

Окрім того, що роман біографічний, його написано в пригодницько-авантюрному ключі. Впродовж оповіді герой постійно потрапляє у всілякі халепи і, звісно, щоразу ситуації вдається залагодити.

Детективна історія, яка неочікувано виринає на сторінках книги «Моцарт із Лемберга», могла би бути абсолютно успішним ходом у натхненній фабульній оповіді. Натомість через фрагментовану фіксацію складових елементів вона постає пунктирною лінією, частинки якої ніяк не можуть з’єднатися. Історія з серійним убивцею завершується так само раптово, як і почалась. Її описано похапцем, хоча в книжці, де теми час від часу розповзаються, її наче створено для того, щоб усе зібрати докупи, проте врешті автору доводиться знову щось вигадувати, аби порятувати і її. При цьому сама ідея даної лінії захоплива й інтригуюча, вона дійсно має шанси привернути увагу читача. Привернути, але в нашому випадку — не утримати.

Спроба містифікації

Окрім усього іншого, в романі присутня спроба містифікації. Франца одного дня навідує дуже загадковий чоловік – Альтман. Під час бесіди з’ясовується, що цей дивний пан був знайомий і з батьком Франца, і з іншими талановитими музикантами. Він влаштовував для них концерти, сприяв новим знайомствам: тобто сприяв їхньому успіху, сам при цьому постійно перебуваючи на відстані. Таку саму співпрацю Альтмат пропонує і Францеві. І ось, коли тільки вимальовується чергова хороша класична тема — геній і диявол, — її знову прописано фрагментарно й поверхово.

Власне, поверховість — ключове слово, яким можна описати книгу. Складається враження, ніби читачеві пропонують розгорнуту ідею майбутнього роману, а не завершений твір.

Чого роману не вистачає і що заважає

Любовну лінію, на відміну від інших, у романі розкрито більш-менш повно й планомірно. Є кілька важливих, послідовно виписаних трикутників. Але недопрацьованими залишаються описи стану закоханості, душевної прив’язаності, висловлюваних почуттів.

«Вона усміхнулася й ледь помітним рухом оголила плечі.
— Ви богиня, — прошепотів Франц.
— Тоді на коліна переді мною, — владно наказала вона, і Моцарт підкорився.
— На ранок ваш жар охолоне, — продовжила Каролін, дивлячись на нього згори, — але зараз нехай розпікає нас обох… Можливо, ці опіки нагадають вам про мене тоді, коли ви повернетесь до неї. До своєї недосяжної мрії».

Роман «Моцарт із Лемберга» написано все ж жваво й динамічно. Книга читається напрочуд легко, до того ж тему обрано справді цікаву — відродження історичних імен. Франц Ксавер Моцарт дійсно значну частину свого життя прожив у Львові і зробив багато для розвитку музичного мистецтва міста. Але біда в тому, що роман не видається цілісним. Його написано епізодично і сприймається він так само уривчасто. Власне, всі нитки, які мають гармонійно сплітатись у цілісний сюжет, настільки сильно натягнуто, що побоюєшся, що вони ось-ось порвуться. Бракує не тільки глибини, а й завершеності. Через те, що важливі ідеї так і залишились пунктирно окресленими, складається враження недопрацьованого, нашвидкуруч зліпленого роману. Попри красиву й мелодійну назву, геніальна музика так і не заграла.