Раби роду: рецензія на роман «Посол мертвих» Аскольда Мельничука

 

Кімната головної героїні роману Ади Крук обклеєна шпалерами з мисливцями, які навскач доганяють лиса, – так вона вшанувала поета Антона та можливість іншого життя, на яке не наважилася. Мисливці стежать за всім, що відбувається в кімнаті та житті, і виконують роль тієї рушниці, що висить на стіні й мусить вистрелити. Колись вони були героями розкішних гобеленів, і хоча часи змінилися, стіни, поля й ліси, по яких вони мчать, – ті самі. Так само, як і жертви. «Я відчував навколо себе погляди коней, собак, людей на шпалерах. Без сумніву, десь там, у хащах ялівцю чи тису, причаївся лис» – хто він і хто за ним полює?

У першому романі Аскольда Мельничука «Що сказано», який у новому перекладі вийшов минулого року, український читач співпережив досвід українців, що під час Другої світової емігрували з України в США

У другому романі американського письменника українського походження «Посол мертвих», написаного 2001 року і вперше перекладеного Ганною Яновською для «Видавництва Старого Лева» цього року, українські емігранти, до межі обтяжені минулим, намагаються вписатися в нову реальність. І від того, які стосунки вони вибудовують зі своїм минулим та больовим досвідом померлих предків, залежить їхнє теперішнє, а отже – можливість майбутнього. Обидва романи мають присмак реальних спогадів, і якщо в першому герої в містечку в Нью-Джерсі лише вкорінюються прадавнім деревом свого роду на новій землі, у другому вони намагаються подолати труднощі, які чекають на пересаджене дерево на цьому ґрунті. І так – у тому ж Нью-Джерсі, але голосом і болем уже наступного покоління, до якого належить і Аскольд Мельничук, – покоління, народженого в США.

Між цими батьками й дітьми колосальний розрив – розрив тяглості історичної пам’яті: якщо Ада, народжена в 1920-х на Західній Україні, усі душевні сили вкладає у процес безупинного згадування, що ним вона постійно відтворює світ, якого вже немає, то її сини та діти інших емігрантів знають лише Новий Світ – США: «Емігранти завжди говорили про місця, яких ніхто з нас, дітей, не бачив, і їхні історії ми навіть не завжди могли собі до ладу уявити з їхньої мови… Для нас той старий світ був то Атлантидою, то країною Оз, то островом Диявола; в думках наших батьків він займав стільки простору, що стояв залізною завісою між нами і ними… Емігранти перебували немовби в полоні тунельного бачення і рухалися у часі, не випускаючи з ока якогось давно минулого моменту. А тим часом навколо нас буяло американське літо». Оповідач – представник покоління дітей тих українців, що потрапили до США. Але в дитинстві пам’ять коротка, і читання віршів рідною мовою її не подовжує. Лише з дорослішанням, коли в людини більшає власних спогадів і досвіду, вона здатна вмістити минуле громади, яке починає займати в пам’яті дедалі більше місця, розпросторюючись і включаючи минуле сім’ї, роду, нації. З’являються запитання до і про предків, голосом яких можуть говорити ті з живих представників громади, що присвятили цій пам’яті життя і стали послами мертвих, – такі, як Адріана Крук.

Усі носії тієї пам’яті хворі на ССС – синдром старого світу. Вони нагадують про національну гордість, про історію народу від ХІІ століття, погрожують дітям, що забуті предки стоятимуть над ліжком, – щоб втримати світ, що зникне разом із ними і їхньою пам’яттю. Хворі на нього тримаються одне за одного й «серед приголомшливо нового, незнайомого світу» цементують громаду. «Розлучені під час війни й зустрівшись після неї у Штатах за тисячі кілометрів од дому, ці люди разом намагалися скласти докупи уламки своїх доль, своєї країни, прив’язуючись одне до одного міцніше, ніж усвідомлювали. Зрештою, англійське слово на позначення родини – family, – …походить від латинської назви раба – familiaris». Цементуючи людей в єдине ціле, громада не давала окремим із них того відчуття захисту й безпеки, якого вони потребували. Навпаки – очікувала від тих окремих своїх представників, яким вдалося чогось досягти, уваги, підтримки та орієнтирів, підсилюючи старі культурні коди та втрачаючи їх.

Одним із них є образ поета – провідника нації, який постійно пише щось важливе, не потребуючи вночі лампи: «голова випромінює світло». Двічі в романі цей код руйнується. Вперше – як передчуття: замість осяйного раю в помешканні «відомого поета» сморід, купи книжок, мухи та мертві тварини. Вдруге – як факт: коли поет Антон, який у Старому світі жив у старовинному будинку з роялем та гобеленами й писав вірші рідною мовою, виступає перед громадою, яка зібралася, тамуючи подих, щоб почути про себе, з’єднатися заново в його слові й відчути свою значущість. Замість патріотичної промови про народ, його місію, біль і втрати, Антон виголошує лекцію про Волта Вітмена – англійською мовою. Як зазначає А.Мельничук, у цей момент ніхто б не зміг задовольнити їхніх очікувань – голоду німої громади, котра жила у вакуумі мовчання всередині культури, що не помічала її. Тим більше Антон, який марно закликав емігрантів не боятися втратити себе в чужій мові та знайти новий спосіб існування й інше розуміння свого досвіду. І хоча громада, що чекала месію, була розчарована, саме Антон розповів Аді її історію, дав її життю голос, якого вона так давно сподівалася, і титулував її «послом мертвих». «Сонце пам’яті» Ади сильніше за відчування теперішнього: крізь обличчя незнайомих людей проступають із пам’яті давноминулі образи, а у важкі часи її підтримує померла ще немовлям сестра Ніна та розмови з померлими батьками. Радість Аді дарує можливість передати іншим «шурхітливий шепіт померлих», адже, бажаючи бути почутою, вона постійно шукала свою сюжетну лінію в національній історії.

Українські емігранти прибули з країни, яка по війні зникла з карти світу: вона ще лишалася на домашніх мапах та в безкінечних розмовах, але в зовнішньому світі загубилася в надрах Росії, і про неї ніхто, крім них, не знав

Складної самоідентифікації народженим у США дітям хотілося уникнути й жити власним життям. Захисним механізмом – порятунком від минулого – стає «хвороба зникомості». Син Ади Алекс відкриває «цілком американську тактику скасування минулого»: він називає себе «італо-американцем-антиспортсменом» і стає Алексом Круко, зануреним у нову ідентичність до Колумба й Цезаря. Пристрасний, витончений і творчий, він ще вірить, що «енергія кохання пронесе його цим світом безпечно» – світом, де кожного руйнує вічна боротьба за виживання і владу. «Malus invisiblus, хвороба зникомості. Не часто таке можна побачити в Америці, а у Старому світі цього повно», – ставить йому діагноз лікар, також емігрант.

У коханні, як ще одній формі хвороби зникомості, тоне старший син Ади – Пол. Тілесний, химерний та агресивний, він кидає себе в іншу війну – у В’єтнам, і захлинається нестравним болем та бунтом проти системи, зникаючи свідомо й остаточно. А їхній батько Лев, старий революціонер-романтик, що не зміг «відшукати той ґрааль, який надасть сенсу всьому, що відбувалося з ним раніше», і стиснути мрії до «пустелі щоденності», залишає обтяжену пам’яттю сім’ю назавжди. З усіма особистими болями і трагедіями сусідить біль колективний – втомлива й безнадійна туга за країною, якої не стало. «Стара країна, яка й так здавалася доволі абстрактною, танула в повітрі, як Чеширський кіт, залишаючи тільки загадкову посмішку. Багато років ця похмура посмішка сиділа на полиці, майже непомітна, і не зникала».

Вставне оповідання «Посол мертвих», однойменне з романом, – апофеоз історії та анамнез минуло-залежної Ади, яка «пробачала світу його вади, бо сама змалку вийшла за його межі, встановивши зв’язок із більшою та нескінченно могутнішою імперією – тіньовою імперією померлих». Поїздка в позачасовому дитинстві на Чорне море, сімейний портрет за рік до Голодомору, візник, що розмірковує про вміщену у воді світову пам’ять, Кабала й опера, розмови про політику і, зрештою, війна. Вона принесла гостре відчуття історії – досвід насильства розділив життя Ади навпіл: якщо до цього родичів вона відчувала в собі, то після вони «почали просочуватися назовні – й часто вона чула голос чи бачила людину, котра їй снилася, так що вже сама сумнівалася, спить вона чи ні». Рідні почали гинути і зникати, а живі – перебиратися в табори для біженців, та пережитий досвід назавжди об’єднав їх і зв’язав «павутинням минулих дій, що зветься історією». Ада в прагненні бути поряд з рідними починає спілкуватися з померлими, адже батьки їй дали «чудове вміння орієнтуватись у невидимому світі» – і стає посередником, заручницею і послом одночасно. Вагома місія в межах будь-якого народу, якби не одне «але»: «Її покликання полягало в тому, щоби бути мостом між світами, тільки от рух відбувався в один бік». Одні живі не бажали озиратися в бік минулого, бо мали там забагато болю, як і брат Ади Віктор, інші – не сприймали цей досвід своїм і відчужувалися дедалі більше. Родина Круків – недорізані жертовні агнці, непорушно вписані в сімейно-родовий зв’язок без права бути собою і жити своє життя.

У полоні Ади й минулого лишився Алекс. Він був «зачаровний покійниками з Адріаниного роду», яких бачив у дитинстві, але з часом спробував вирватися. Предки жили в їхній пам’яті і набиралися в цьому зв’язку вітальної сили живих – родове дерево вбирало її і квітло: «Померлих було стільки, що вистачило б для компанії Алексові й Полу на ціле життя. Нестримні духи тіток і дядьків пурхали навколо них подібно до метеликів, навіть дерева та квіти гордо величалися як їхнє втілення, радо поєднуючи рослинне з людським». Замість жити теперішнім, вони були покладені на вівтар минулого та його безкінечної самоповторювальної тяглості невіджилого болю – досвіду, який містив стільки незагоєних ран, що не міг втриматися в потойбіччі і проривався в яв. Два ключові вектори руху, означені в епіграфах до роману, – прагнення Ади повернутися в минуле та бажання мертвих висловитися – зустрічаються на межі. Ада не відпускає Алекса, відчуваючи його частиною себе й тим послідовником, що має прийняти естафету пам’яті, якої він приймати не бажає. У безупинній боротьбі матері з сином, Старого світу проти Нового відданість минулому протистоїть ненависті до нього. Алекс не знаходить виходу, який би допоміг йому не захлинутися минулим і не збунтуватися проти нього, – і втрачає себе, так і не знайшовши. Тоді як Ада, за відсутності ікон, молиться до фотографій Бога й Богородиці – листівок із картинами з музею Метрополітен: «Великі художники. Вони найближчі».

Оповідач і друг Алекса Ніколас, батьки якого «зачинили двері перед минулим» і зробили все, щоб швидко асимілюватися, перебуває в теперішньому і в минуле зазирає виключно за допомогою Ади й Алекса. Як справжній блудний син, він спробував почати з нуля, і оповідь, майже повністю присвячена сім’ї Ади, повертається до нього лише тоді, коли він усвідомлює, що не знає, ким були його батьки – і від чого в минулому вони закрили двері пам’яті. Їхні історії він чує від Ади: «Моє вікно в минуле. Вітраж. Без неї вони б залишилися серією фотографій зблизька, музеєм портретів однієї родини». Історії страшні у своїй лаконічності, як і в інших героїв роману. Усі вони – больові акорди, які лише не знайомому з українською історією читачу здадуться індивідуальними, тоді як у носіїв історичної пам’яті вони викликають зсудомлений біль, помножений у колективній пам’яті на мільйони жертв. Для інших читачів ці історії, жахливі до екзотичності, стають символом жорстокого ХХ ст., але те, що для не-українця – трагічний елемент сюжету, для українця – масштабований на відстані 2-3 поколінь жах, що розламує в цих місцях оповідь і вимагає паузи.

Ніколаса, що мандрує Старим світом, спрямовує той-таки Антон – поміркований Вергілій, який закликає не потрапляти в пастку минулого, що може стати приводом усунутися від теперішнього. І той, хоч і зі зміненим ставленням до минулого, сповнений непростих сумнівів, повертається з невидимого світу до видимого життя – і вчиться про минуле говорити. Як каже йому майбутня дружина: «Завжди кажи про найважче». І він, українець, говорить і сперечається з нею, єврейкою, про Голодомор і Голокост, антисемітизм та співпрацю з німцями, щоб пережити віддалену в часі і просторі співучасть і співвідповідальність за дії предків – і нитки життя, що заплуталися ще до його народження, починають розплутуватися – і втягуватися в нову, його особисту історію. Адже тільки так – через відкрите майбутнє – можна наблизитися до минулого.

Ще в дитинстві Алекс та Ніколас грали в моторошні своїм підтекстом ігри зі смертю, настільки близькою вона була в недалекому минулому. До досвіду смерті призвичаювалися, вводили її у життєвий лад і переживали стани тих, хто не вижив і для кого всі ігри з долею ставали російською рулеткою. У грі «в таємну поліцію» є «тіло», що ховається і просить допомоги в невідомого, який може виявитися шпигуном або мирним мешканцем. Звірившись навмання, «тіло» ховається й мовчки чекає у сховку своєї долі. Уже дорослим, стукаючи в зачинені двері родової пам’яті, Ніколас згадує іншу гру – «панахидку», в якій один грає «тіло» – померлого, що лежить у скрині-труні, інший – священика, що його відспівує, і сидить на скрині, поки «покійник» уявляє досвід смерті до відчуття, що «пекло – це таке місце, де ніхто не відповість на твій поклик». Щоб відчути жахливий подих історії по той бік ігрової умовності, щільні тексти Аскольда Мельничука потрібно читати повільно. І тоді цілі пласти історії, досвіду й болю, окреслені лише словом, реченням чи епізодом, розкривають свій невимовний масштаб і залишають живим час на вибір і пам’ять, щоб «не забувати, звідки ми прийшли».