Хуже, ніж хижак: рецензія на роман Артема Чапая «Дивні люди»

Писати про добру людину означає неминуче братися за дослідження людського роду. І навпаки: писати про нас – людей, що зусиллями Ювала Ноя Харарі та інших постали в оголеному вигляді хижих сапієнсів, – означає шукати в нашій природі бодай щось, що робить нас із сапієнсів – людьми. Та оскільки неможливо об’єктивно досліджувати систему, лишаючись її учасником, спостерігач має вийти за її межі. Як і зробив герой нового роману Артема Чапая «Дивні люди» – генетично відтворений із ДНК неандерталець Стьопа Вовк, комічний родич «Степового вовка» Германа Гессе.

Артем Чапай – автор кількох книжок і багатьох репортажів, зокрема про війну на Донбасі, – написав роман, у якому цій війні між «захисниками» і «рятівниками» мешканців «гаражного кооперативу» в одному зі степових містечок відведено кілька сторінок – і жодних інтерпретацій. І водночас кожен його трагікомічний рядок – про те протистояння, що породжує всі конфлікти: між агресією, байдужістю до ближнього і прагненням над ним панувати, з одного боку, і любов’ю, що об’єднує необ’єднуване й бачить людину навіть у «порнографі», «держслужбовці» або «уніформісті», з іншого. А оскільки успішні (тобто живі й не шаблонні) позитивні герої в літературі – поодинокі і трапляються рідше, ніж добрі люди – у житті, то й попередники неагресивного неандертальця Стьопи Вовка на цих сторінках також присутні – і князь Мишкін, і Альоша Карамазов (у компанії не лише з Достоєвським, а й із Бахтіним). Є й Ісус Христос, щоб довести, що «по крайній мірі по татові… всі люди – брати й сестри! Сапієнси й неандертальці!».

Відсутність однозначних тверджень – основна особливість комічного й водночас сумного роману Артема Чапая. Чи головний герой, вихований в «інституті», а потім випущений у широкий світ, де він попрацює спочатку в цирку, а згодом – порноактором, – справді неандерталець, залишається риторичним запитанням до останньої сторінки навіть для нього. Повторюючись, твердження про неандертальське походження виринає в різних місцях роману, написаного від першої особи 18-річного Стьопи Вовка, і стає структурною основою для ронделю, до якого автор-герой відніс свій текст, легко пристосувавши складний поетичний жанр із повторами рядків на початку, всередині й наприкінці до великої прози.

Очуднення – традиційний прийом для виходу за межі узвичаєного сприйняття реальності й нового на неї погляду. У романі Артема Чапая це погляд на абсурдний світ агресивних сапієнсів-хижаків чемного неандертальця – виду людини, що начебто через брак агресії не вижила в ході еволюції. Цей погляд фіксує все як є: «У дяді Юри були добрі очі. Веселі, но сумні. Якось так», а тому улюблені слова героя на позначення агресивної або нелогічної поведінки «дивних людей»-сапієнсів (наприклад, у поліклініці) – «непонятно» і «по понятним причинам». Що могло б статися і з кожним із нас, якби ми опинилися поза безкінечними інтерпретаціями реальності, подивилася на світ неупереджено – і вкотре зробили невтішні висновки про свою природу. Адже світ, який ми створили, свідчить проти нас справедливо й невблаганно: «Зачєм ви, сапієнси, отето все робите?».

«Сапієнси» в сучукрліті зараз у тренді, що й зрозуміло з огляду на події останніх років. Зовсім недавно про природу цієї дивної породи розмірковував Габа Габінський у романі Володимира Рафєєнка «Мондеґрін» і помічав у ній щось щуряче. Чапай також полюбляє анімалістичні порівняння й наче схиляється до подібності людей зі свиньми, але з цією твариною в романі не все так просто:
– Як це? – зовсім заплутався я. – Ти ж казав, усі люди виникли з мавп.
Саня відповів:
– Видно, дехто з вовків. А дехто й зі свиней.
– Я люблю свиней, – сказав я.
– Так, вибач. Свині хороші, – сказав Саня.

Корінь шанобливого аж до ніжності ставлення Стьопи Вовка до цієї тварини, співчуття до неї і ступінь самоідентифікації – у глибокому дитинстві. Читачу про цей зв’язок не доведеться здогадуватися – усі лінії наведені, асоціації підкреслені, паралелі – запаралелені. Доля Стьопи повторюється в епізодах зі свинею Мариною, а ставлення працівників цирку до тварин – таке саме, як і ставлення одних людей до інших, і в сімейному колі, і в національному: «Главний цирк на вулиці Грушевського насправді під круглим куполом, і він бетонний і сірий. Скучно. Зато, мені казали, в цьому цирку не виступають тварини – і я радів такій гуманності, – але водночас, казали мені, в цьому цирку повно свиней. Непонятно». Із солідарності Стьопа відмовляється їсти свинину аж доки не трапляється йому цінність вища за співчуття – любов.

Чапай часто повторюється у своїх ремінісценціях і пояснює начебто приховані сенси, що могло б змусити задуматися про образ читача, якби ці посилання на інші тексти не були, з одного боку, елементами побудованого на повторах роману-ронделю, а з іншого, сумною авторською саморефлексією, вкладеною у слова Богдана – порнографа й інтелектуала, митця й маминого сина (у хорошому сенсі цього слова): «Які там приховані цитати, який, даруйте на слові, інтертекст? Яка там інтелектуальна гра з аудиторією? На що мені посилатися, на що алюзії робити, га? На сьомий сезон «Доктора Хауса»? чи на третій сезон «Чорного дзеркала»?». Та й ті вже давно не актуальні для надкороткої пам’яті масової культури. На відміну від Євангелія – для повноти й чіткості образу Стьопа примудряється буквально підставити під удар другу щоку – та Федора Достоєвського.

Унікальним походженням майже нізвідки та особливим характером неандерталець Стьопа близький до комічної версії «ідіота» Достоєвського – його не раз (щоб усі зрозуміли) називають князем Мишкіним. Сюжетотвірна подібність Стьопи та згаданих героїв Достоєвського – у легкості, із якою їм вдається порозумітися з іншими людьми. Стьопа буквально такий, яким Достоєвський описав Альошу Карамазова: «Вот, может быть, единственный человек в мире, которого оставьте вы вдруг одного и без денег на площади незнакомого в миллион жителей города, и он ни за что не погибнет и не умрет с голоду и холоду, потому что его мигом накормят, мигом пристроят, а если не пристроят, то он сам мигом пристроится, и это не будет стоить ему никаких усилий и никакого унижения, а пристроившему никакой тягости, а, может быть, напротив, почтут за удовольствие» (Федір Достоєвський, «Брати Карамазови»). Кожен, кого зустрічає Стьопа на своєму шляху, йому допомагає, дає роботу, а головне – симпатизує; Стьопа натомість розповідає про своє походження з пробірки та неандертальське ДНК – і чує попередження нікому про це не розповідати: «Сапієнси, я так поняв, люблять осуждати одні одних, но себе самого каждий щитає доброю, хорошою та чесною людиною. По крайній мірі в основному. А саме главне… – що в основному так і є». З чого Стьопа робить висновок і потім неодноразово до нього повертається: «І от що странно. Коли я говорив із кожним наодинці – він оказувався цілком прілічним представником роду homo. А збираються в тісну групу – получається стадо абізян».

І те стадо ділить усіх на своїх і чужих: своїх – героїзує, чужих – знецінює. Звісно, історія про неандертальця серед сапієнсів – це історія про Іншого: «Я не обирав народжуватися неандертальцем. Сапієнсам, я замітив, іногда не хватає терпимості до тих, хто бодай чучуть «не такий». Це готовність до найнижчої позиції, адже історія про Іншого – це завжди про ієрархію, а часто й про бої за «альфа»-позицію за короткою формулою: «Тварь дрожащая чи право маю», як вчергове цитує Достоєвського гімнастка «повітряна Оля». Для Стьопи Вовка інакшість – насправді вибір, втеча і порятунок. Рішення про відсторонення і перехід в інший стан, відмова від спільності та «однієї крові» з тими, хто піднімає руку на дітей. І якщо Івана Карамазова дитячі страждання змусили постати проти Бога, який створив світ, де таке можливе, то Стьопа Вовк відмовився від місця серед людей, адже яким би світ не був, кожен сам у ньому піднімає руку на дитину.

«Трагічна» складова «трагікомічності» «Дивних людей» – насилля над дитиною разом із насиллям над усіма слабкими й беззахисними, тваринами чи людьми. Це головний сюжетний рушій, що змушує Стьопу діяти і рухатися до кульмінації – розкриття таємниці свого неандертальського походження. Натомість Богдан-порнограф теоретизує і вибудовує інтертекст: «А що тепер, коли Бога більше немає, а діти лишаються кинутими в цей світ у руки до подібних терористів?… Кого тепер проклинати?». Адже діти – апріорі слабкі й залежні. Актори його підпільної порностудії підривають свій непевний і нелегальний статус-кво заради безнадійної спроби врятувати дитину – звісно, безрезультатної. Бо дитина страждає в Чапая не для того, щоб явити героя і його подвиг, а для того, щоб показати задавнену хворобу суспільства, в якому діти вимушені страждати вічно – доки воно не зміниться. Сам Богдан – інший прояв синівської несвободи – добровільно зрікається своєї мистецької реалізації заради догляду за хворою матір’ю. Автор невтомно для себе і трохи втомливо для читача повторює, що свобода завжди закінчується там, де з’являється людяність і самопожертва заради іншого, інакше вона перетворюється на егоїзм. Інша річ, що за матір’ю Богдана доглядає його скромна жінка, поки він теоретизує і знімає в райцентрі порно – але це вже сюжет для іншого роману.

Що комічніший дорослий, то гірше йому було в дитинстві. Така логіка роману про дивних людей, які народжують дітей і втішаються владою над ними. Наруга над дітьми майже не карається: вони не належать собі більше, ніж тіло жінки – жінці. Суспільство щільно заплющує очі на домашнє насилля, поки воно не закінчується трагедією – убивством чи, якщо пощастить, каліцтвом. Стьопі Вовку пощастило.

І водночас роман глибоко комічний. Суржик, яким говорить Стьопа та й інші герої, в українській мовній ієрархії має найнижчий статус – «він як неандерталець серед сапієнсів». Якби не суржик, малоймовірно, що роман вдався б одночасно настільки простим і глибоким. Роздуми про мову Чапай вкладає у вуста поета, що ховається від соціуму, майже як Сковорода, але поміж гаражами. Толік-алкоголік (або Анатолій Омеляненко, «справжній поет: завжди на боці зневажених і зневажуваних», з яким прагне познайомитися Богдан-порнограф, випускник Могилянки і любитель Лотмана, Фуко, Барта, Дерріди і Бодріяра) – знавець людей, які «не можуть розмовляти мовами без того, щоб не думати, а що ж це означає для мого статусу – моїх понтів, інакше кажучи; чи свідчить, що я щирий патріот чи що інтелігент; чи свідчить, що я селянин; чи що я вишуканий; чи освічений, чи навпаки: я образованный; чи означає, ніби я за те в політиці, чи нібито за се?».

Як потужний ієрархічний інструмент мова майстерно розділяє високе і низьке: «А ти не помічав, Степанчику, як тут у степових містечках діє лінгвістична система за типом «сакральна мова»? Сначала с тобой, чужаком, заговаривают на русском, но потом, по мірі збліженія, постєпєнно переходють на суржик, а отже, ти вже трохи свій». Своїм у цьому романі почуватиметься навіть той, хто суржиком не говорить, але відчує, що коли той непомітно переходить у літературну українську, комізм поступається місцем трагізму, оповідь стає печальною і серйозною, а світ – незрозумілим. Щойно суржик повертається – реальність знову стає простою й зрозумілою, а її комічність підкреслює діагноз, що його автор ставить українському суспільству: «Філолог, та? Такої вакансії нема, звиняй». Але якому водночас достатньо одного неандертальця, щоб усі сапієнси навколо стали людьми.