Якщо ми йдемо в Макдональдс, то очікуємо отримати порцію коли, чизбургер і картоплю фрі. Якщо сідаємо грати в шахи, то сподіваємося побачити 64 чорно-білі клітинки, набір із 16 фігур у кожного гравця і знаємо, що перший хід за білими і що кінь стрибає літерою «Г». Якщо ми беремо в руки інтелектуальний трилер Дена Брауна, то укладаємо угоду з автором, який обіцяє екшен в історичних декораціях, змагання професора з фанатиками (йому допоможе красуня) й колекцію кодів, символів та головоломок.
Тому я знизую плечима, коли в кожному другому відгуку на новий роман «Джерело» читачі нарікають на його «формульність». А в кожному третьому – ниють, що сюжет занадто передбачуваний. Хіба ви не знали правил гри наперед? Хіба в Макдональдсі чекали на півня у вині, а в шахах – на віртуозні вправи з м’ячем? Будьте чесними з собою: від Дена Брауна ми хочемо не філософсько-психологічних глибин і навіть не відточеної дедукції героя. А хочемо яскравого й захопливого атракціону. Жонглювання архітектурними пам’ятками, резонансними темами, таємними сектами з таємними шифрами. Ми хочемо сенсаційності, драйву і впізнаваності.
Ден Браун щоразу пропонує нам саме таке шоу, бо твердо засвоїв: від уряду ми вимагаємо хліба з маслом, а від сучасних митців – незабутніх видовищ
Роман «Джерело» (Origin) побачив світ 3 жовтня 2017 року у видавництві «Doubleday» і став п’ятим у серії про пригоди професора Роберта Ленгдона. 200 мільйонів копій 42 мовами стрімко розійшлися по світу, і на сьогодні роман уже 24 тижні тримається в списку бестселерів «The New York Times». В Україні новинку презентували у травні під час Книжкового Арсеналу – її опублікував «Клуб Сімейного Дозвілля» в перекладі Ганни Яновської. Цікаво, що видавці запропонували читачам спершу з’їсти шматок величезного торту з синьо-зеленою обкладинкою «Джерела», на якій – упізнавані обриси барселонської Саґрада Фамілія, шедевру Антоніо Гауді. А вже потім – зануритися у фантасмагоричний світ денбраунівського опусу.
Уявімо: ми в сонячній Іспанії, у Більбао, у музеї модерного мистецтва Гуггенгайма. Там технологічний магнат, навіжений геній Едмонд Кірш – чоловік з харизмою Ілона Маска та інтелектом Стіва Джобса, проводить презентацію приголомшливого наукового відкриття, що сколихне світ. За подією стежать сотні мільйонів глядачів онлайн. Затамуймо подих і відчуймо пафос цієї хвилини. Зараз нам дадуть відповіді на онтологічні питання людства: звідки ми й куди прямуємо? Імовірно, відкриття атеїста-футуролога завдасть удару по головних світових релігіях. На очах у всього світу Кірша застрелює найманий убивця, іспанський адмірал Луїс Авіла. Загальна паніка й політична криза.
Запрошений до музею професор Ленгдон, друг і вчитель Едмонда, береться розплутати вбивство і все ж продемонструвати презентацію. Для цього потрібен пароль до суперкомп’ютера – усього-навсього 47 символів. Інтенсивний квест стиснеться до неповного дня. Професору асистуватиме сексапільна чорнявка – директорка музею Амбра Відаль, за сумісництвом – наречена іспанського кронпринца і майбутня королева. Під ногами в них традиційно плутаються спецслужби, придворні, єпископи, кілери та піарники, навіть нещасний іспанський король. Плюс один незвичний персонаж – штучний інтелект на ім’я Вінстон, створений магнатом, фактично його секретар. Він стає свого роду «доктором Ватсоном» для детектива Ленгдона – уявіть щось подібне до еплівського Сірі, амазонської Алекси чи гуглівського Асистента, тільки на 10 порядків потужніших і з приємним британським акцентом.
Про світ «Джерела» можна сказати одним словом: ультрасучасний
Ден Браун щедрою рукою розсипає потрібні знаки: iPhone, Tesla, Uber, квантовий комп’ютер, біометричний дизайн. Усе це вариться в «первісному бульйоні» тексту, куди автор докинув в’язку сенсаційних тем: церква пальмаріанців з антипапою, гомосексуалізм, криза монархії та відродження франкізму, пост правда, фейкові новини, «темний» Інтернет. «Браун – слабенький оповідач і дуже добрий комунікатор», – пише Джейк Керрідж у «The Telegraph». Цей блискучий кон’юнктурник знає, як привабити аудиторію і втримати увагу на 500 сторінках. Стилістика, може, й кульгава, але яка динаміка, скільки сюрпризів і лобових зіткнень між ідеями! Наука чи релігія? Біблія чи Дарвін? – і ось читача мимоволі затягло у вир філософії, теології, фізики і теорії штучного інтелекту – тільки п’ятки майнули.
«Джерело» дещо відрізняється від «Коду да Вінчі» та «Інферно»: роман не стільки «трилер», скільки «інтелектуальний». І загрози життю героя не такі загрозливі, і Ленгдон не біжить, а радше прогулюється (особливо в 100-сторінковій експозиції), і стрілянина якась негучна й нечаста. Акцент у романі – не на екшені, а на ідеях, що одностайно відзначили зарубіжні рецензенти. У Дена Брауна інформаційна щільність тексту близька до Вікіпедії та путівників «Lonely Planet» («Каса Міла збудована у формі дещо зігнутого знака нескінченності…»). І цього разу він не схибив: швиденько й захоплено, як прийнято в наук-попі, розкаже нам про Саґрада Фаміліа, парк Гуель та Ескоріал. Ви ще не були в Барселоні й Мадриді? Не читали Вільяма Блейка та Фрідріха Ніцше, не бачили полотен Поля Гогена? Прийшов час це виправити, а поки ковтайте дайджест на тему мистецької класики.
Дві третини роману ми чекаємо на запуск епохальної презентації Едмонда Кірша і нас сушить цікавість, що ж там. Ден Браун томливо відтягує момент – обірваний епізод, флешбек, опис, паралельна дія, і так кілька разів. Сцени нарізані і змонтовані, мов у фільмі. Блокбастер, тільки на білому папері. Коли ж нарешті суперкомп’ютер виводить відео на екрани, то ніхто не скрикне: «Вау!» А фізики з біологами – ті взагалі будуть скрушно хитати головами й цокати язиками: ось там похибочка в методі, а сям неточність у формулі. Зрозуміло, популярний автор сумлінний в описі наукових концепцій: один тільки довгий список подяк консультантам наприкінці роману викликає беззастережну довіру. Але – що нового сказав нам цей американець? Усе це ми вже десь чули – і про абіогенез, і про ентропію, і про симбіотів. Було чого город городити… Повірте, це не фінал, у письменника-фокусника є запасний кролик у капелюсі.
Усі сюжетні дороги ведуть до «комплексу Франкенштайна», описаного Айзеком Азімовим. Це тематичне поле стоптали сотні літераторів (від Дена Сіммонса до Філіпа К. Діка) і кіношників (від Стенлі Кубрика до Стівена Спілберга). Не кажучи про «Термінатора» й «Матрицю». Взаємодія людини зі штучним інтелектом та її наслідки – один із перманентних кошмарів сучасної доби, майже ритуальна кіберпанківська тема. Ось і Ілон Маск попереджає: синтетична свідомість страшніша за ядерну зброю, і людство в підсумку загине від прогресу технологій. Ден Браун, по суті, змішав футурологію з детективом – і від цього сюжет трилера тільки виграв, бо зачеплено наше колективне підсвідоме і наші колективні фобії. Американський романіст працює на рівні архетипів.
Тому й розплутати ключову технічну загадку покликаний не природничник, а гуманітарій, гарвардський фахівець із міфології і символіки. Професор Ленгдон, який після трьох екранізацій має обличчя кінозірки Тома Генкса, у «Джерелі» зберіг давні атрибути: клаустрофобію, ейдетичну пам’ять та годинник із Міккі-Маусом. Однак є й дещо нове. У конфлікті «наука versus церква» його позиція вже не така непохитна, як раніше. Ученому ох як складно відповісти, коли штучний розум ставить питання руба: «…Ви б обрали світ без технологій – чи без релігії? Без медицини, електрики, транспорту й антибіотиків – чи без фанатиків, готових воювати за вигадані історії та уявних духів?»
Завжди цікаво, коли у творі популярного жанру, змодельованому як явище маскульту, автор починає обговорювати проблему масової свідомості. Для Дена Брауна це істотне питання, не менш «прокляте», ніж моральне забезпечення прогресу технологій. Власне, обидва пов’язані. Готовність людей ковтати фейкові новини, вірити в конспірологічні теорії, некритичність у сприйманні інформації – речі страшніші за скажених роботів. І звісно, наука, яка цікавить більшість лише з префіксом «поп-». Недаремно презентація відкриття Едмонда Кірша змальована як супер-пупер-мега-ріеліті-онлайн-шоу зі спецефектами і трюками. Хіба без цирку можна достучатися до лінивої маси, перегодованої сенсаціями? Тому вчені-піонери (як і політики з митцями) приречені вдягати маски шоуменів. Маска може прирости до лиця, а науковець – стати заручником публіки. В ідеалі – перетворитися на мученика в ім’я ідеї. Її успіх тепер прямо залежить від кількості лайків та шерів, а публіка любить криваві жахи. Ден Браун у «Джерелі» не втомлюється нагадувати про жорсткі реалії епохи гугла та фейсбука.
…Хтозна, може черговий роман Дена Брауна писатиме штучний інтелект?
