Торік у травні американський прозаїк Джозеф Макелрой відвідав Київ, брав участь у Книжковому Арсеналі, де презентували український переклад його роману «Бомба», і прочитав відкриту лекцію в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія». Перед цим він багато мене розпитував про Україну, її митців та історію, просив порадити щось зі старих письменників і найновіших (я порадив чудово перекладений англійською роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», із яким, напівпрочитаним, він і прилетів до України, де навіть встиг зустрітися з авторкой і обмінятися з нею думками й автографами).
Макелрой хотів побачитись з нашими студентами й порівняти їх зі своїми, бо він довгий час викладав у різних американських вишах, а ще розповісти щось таке, що їх точно б зацікавило, і дуже переймався, що його складний стиль важко сприймати на слух (правду кажучи, його важко сприймати й оком, але на це Макелрой часто повторює славнозвісну фолкнерівську фразу: «Не зрозуміло? Перечитайте ще раз»). Врешті-решт промову він писав і в літаку, і вже тут у готелі, і навіть перед лекцією продовжував переставляти фрагменти, додавати й скорочувати (під час виступу текст скидався на клаптикову ковдру із різнокольоровими наліпками та стрілочками – досі шкодую, що тоді не сфотографував).
Заявлена в заголовку тема – «Форми цензури; цензура як форма» – як і зазвичай у Джозефа Макелроя лише частково відповідає змісту. Ось його найвідоміший роман «Жінки й чоловіки» – той взагалі про все на світі, а не лише про дівчаток і хлопчиків. Так і ця лекція була про мову, фейсбук, Мандельштама, Трампа, воду, імператора Августа, Нью-Йорк, Ай Вейвея, Мільтона, Бабеля… і це лише на перших десяти сторінках. У певному сенсі лекція вийшла напрочуд нецензурна, бо йшлося якраз не про цензуру, а про те, яких форм вона набувала, набуває і (безсумнівно) набуватиме за різних часів і в різних країнах. А точніше – письменник розповідав про заборони й мистецтво, що існує попри все, не завдяки чомусь, а всепереч усьому – тема, якій наша країна легко забезпечує безліч прикладів, зрештою і мову нашу забороняли чи не найбільше за інші.
Макелрой дописував свій текст майже рік, і у лютому його надрукував поважний американський електронний часопис ebr (Electronic book review). Читати її не стало легше, але неповторний стиль письменника ні з ким не сплутаєш, у США так більше ніхто не пише: у його реченнях дійсно, як писав один рецензент, можна жити чи принаймні заблукати, вимандрувавши на щось своє, особисте, а в цьому випадку – наше, українське. Тому ми не могли не перекласти його промову-лекцію, і, переклавши, не могли з вами не поділитися.
Переклад лекції Джозефа Макелроя за посиланням.
