Кет Везерілл: «Традиційні історії ніколи не вийдуть із моди»

 

Голос англійки Кет Везерілл знають і люблять по всьому світу. Вона — оповідачка історій (storyteller). Вже 20 років Кет мандрує, розповідаючи їх дорослим і дітям, виступає на сценах різних міст і країн, відвідує школи й пише книжки для дітей. З-під її пера з’явились «Jaco the Leek» («Порей на ім’я Джако»), «By Lantern Light» («У світлі ліхтаря»), «Jack&Diamond» («Джек і Діамант») та інші, а також фентезійні романи «Barkbelly» («Живіт з кори»), «Snowbone» («Білосніжна кістка») й «Wild Magic» («Дика магія»). Її тексти перекладені одинадцятьма мовами світу, а «Wild Magic» навіть зробили аудіокнижкою BBC. Її читає сама авторка.

Ми зустрічаємось з Кет в останні дні березня. Вона прилетіла до Києва, щоб провести воркшоп  для дитячих письменників і письменниць  «Зі сцени — на сторінку: як уміння розповідати допомагає писати дитячі книжки» в рамках Літературної лабораторії Мистецького Арсеналу. Вона в Україні не вперше: минулого року брала участь у Книжковому Арсеналі, крім того, її часто запрошує одна зі столичних гімназій. А українське видавництво «Wise Bee» нещодавно навіть видало її книжку-картинку англійською «Breathe» («Дихання») — про маленького дракончика і йогу. Письменниця написала її спеціально для цього видавництва.

Ми говоримо з Кет про сторітелінг (оповідання історій) і його магію, про письменницький голос, ландшафти й про вічно актуальні традиційні сюжети. А ще про те, як поєднувати писання книжок для дітей зі сторітелінгом і чому ці два заняття хоча й схожі, та насправді — абсолютно різні.

— Зараз я працюю над тим, що я називаю чудовим життям: подорожую, пишу, виступаю з власним шоу. Я усе це дуже люблю: виступати, зустрічати людей, мандрувати. І якщо не пишу, починаю нудитись. Я вибудовую свій день довкола письма, навіть якщо я на пляжі. Я пишу 4-5 годин щодня.— починає розмову Кет.

Як я почала оповідати історії

— Десь 18 років тому я брала участь у першому в житті фестивалі сторітелінгу в Австрії. Я була серед багатьох значно досвідченіших сторітелерів, які на сцені розповідали великі оповіді. Там був один учасник, який розповідав  «Епос про Гільгамеша»; я пам’ятаю свої відчуття, коли слухала, бо сама підготувала дуже короткий виступ. Моя оповідка була про маленькі села в Англії і про привидів. А тоді цей автор сказав мені: «Це ж фантастично! Кожен може розповісти Гільгамеша, і лише ти можеш розповісти ці маленькі історії, поміщені в рідні ландшафти».

Про ландшафти

— І це був дуже важливий урок — розповідати про речі, які добре знаєш. Ландшафти вкрай важливі для мене, я ставлюся до них відповідально. Навіть у дитячих книжках, коли я створюю уявний світ, його опис буде близьким до мого реального світу. Європейський ландшафт — це ліси, річки й гори. Ось їх і шукайте в моїх книжках. І в усних розповідях. Я ніколи не оповідаю про пустелі чи землі вічної мерзлоти, тому що це не мій досвід. Мені комфортно в своїх ландшафтах, тільки тоді ці історії я проживаю по-справжньому.

Коли писала «Дику магію», в основі якої історія про щуролова з Гамельну, то їздила в Німеччину, щоб роздивитися місто і його околиці, ландшафт. Ходила містом, фотографувала, нотувала.  А не так давно я завершила роботу над дитячою книжкою, дія якої відбувається в Індії. Я два місяці жила на Гоа. Моє житло було практично на пляжі, і саме там розгортається моя історія.

Тож коли я щось описую, то абсолютно чітко все це уявляю, бачу у своїй голові. Думаю, читач теж вхоплює ці візуальні ефекти. Це свого роду кінематографічне письмо.

Про взаємодію з аудиторією

— Є величезна різниця між історією, яку розповідаєш на сцені, і тією, яку пишеш для книжки. Коли розповідаєш наживо, не можна занадто ускладнювати, тому що слухачі не мають втратити сюжетної нитки. А в книжці, якщо читач щось не зрозумів, він завжди може перегорнути кілька сторінок назад і пригадати, уточнити. У випадку живого сторітелінгу, якщо бодай на кілька хвилин втрачаєш увагу аудиторії — це остаточно. Усна оповідь і книжка — дуже різні речі. У сторітелінгу ще важливий зоровий контакт, а це значно складніше, ніж просто грати на сцені з акторами: ти говориш із натовпом, але кожному має здаватися, що розповідаєш саме йому.

Особливою групою є тінейджери: вони завжди показують, чи їм цікаво, чи ні. Доросла аудиторія завжди ввічлива, на позір зацікавлена. А ось тінейджери —це особливі слухачі, вони сидять з байдужим виразом обличчя. Це завжди виклик. Але якщо зацікавиш їх — це страшенно вдячна публіка.

І ще одна цікава річ щодо аудиторії: часом реакція на виступ може дуже здивувати. У мене є історія про данського короля. Я весь час розповідаю її, тож знаю, що в ній лише кілька речень, над якими слухачі сміються. І ось якось я розповідала її в Копенгагені —  там слухачі сміялися у вкрай неочікуваних місцях. Навіть доводилося зупинятися і витримувати паузу, так це було неочікувано. І класно.

Я люблю виступати і перед дорослими, і перед дітьми. Особливою групою є тінейджери: вони завжди показують, чи їм цікаво, чи ні. Доросла аудиторія завжди ввічлива, на позір зацікавлена. А ось тінейджери —це особливі слухачі, вони сидять з байдужим виразом обличчя. Це завжди виклик. Але якщо зацікавиш їх — це страшенно вдячна публіка.

Емоції

— Як сторітелерка щоразу на сцені я вирушаю у подорож і запрошую слухачів долучатися. Для мене це завжди емоційна мандрівка, дослідження себе зсередини,  дослідження речей, які хочеться розкрити через оповідь. І глядачам зовсім не потрібно знати про мої емоції, у цих історіях вони знайдуть свої.

Одна оповідка завжди має велетенську віддачу — моє шоу «How to Be Glorious?» («Як бути блискучою?») Це сучасна історія про 44-річну жінку в шлюбі, яка відчуває, що невидима для чоловіка й родини. Вона почувається недооціненою, хоче більш емоційно насиченого життя. І одного дня випадково знаходить таємні двері під ліжком у гостьовій спальні. Через них вона потрапляє у фантазійний світ, знаходить собі коханого. Це шоу про те, як віднайти другий шанс на щастя в середньому віці та побачити вихід із тіні на сонячне світло. Це шоу, яке змінює.

Я люблю досліджувати тему середнього віку, це те, чим я зараз займаюсь. Десять років тому, коли я працювала над шоу «How to be glorious?», я шукала традиційні історії про середній вік. Є багато історій про юних, про принців і принцес, про пригоди. А далі є багато історій про мудрість старших людей. Але між цими категоріями – нічого.

У мене є книга відгуків, і після цієї вистави жінки буквально вишиковуються у чергу, щоб написати там враження! «Як ви дізналися про моє життя?», «Це ж моя історія! Я збираюся повернутися додому й пошукати ці потаємні дверцята». Була одна жінка, яка сказала мені: «Я хочу розлучитися, але родина каже, що я збожеволіла. Бо ми маємо дітей, і він хороший чоловік. І щойно прослухавши ваш виступ, я лише утвердилася, що маю розлучитись!».

Я люблю досліджувати тему середнього віку, це те, чим я зараз займаюсь. Десять років тому, коли я працювала над шоу «How to be glorious?», я шукала традиційні історії про середній вік. Є багато історій про юних, про принців і принцес, про пригоди. А далі є багато історій про мудрість старших людей. Але між цими категоріями – нічого.

Що відбувається з принцесами, які вийшли заміж за принців, через 10, 15, 20 років? Я знайшла лише кілька історій про середній вік, тому почала писати свої. Про тих, кому 40-50 років.

Історії, що змінюють

— Головна риса хорошого сторітелінгу в тому, що після нього люди виходять із зали інакшими, як зайшли. Має відбутися трансформація. Ти проливаєш світло на знайомі речі, показуєш їх по-новому. Це не може залишити байдужим.

Це змінює не лише случахів, а й самого оповідача. Кожний виступ —маленьке життя, і кожен раз історія звучить інакше. У цьому різниця між сторітелінгом і написанням книжки. У виданій роботі вже нічого не зміниш, а в живій історії —ще й як, і не раз. Знаєш, це страшний сон для оповідача — не могти щось змінити в історії. Ти завжди у процесі. Буває, ти розповідаєш щось на сцені, і слухачі зненацька зникають, а лишаєшся ти й історія. Ось у такі моменти надходять прозріння й інсайти, ти бачиш щось, чого раніше не знав про цю історію, розказану вже десятки разів. І це прекрасний момент.

Мені здається, що сьогодні більше, ніж коли-небудь, особливо у молодої аудиторії, є бажання відшукати сенс життя. Чому я тут? Що це все означає? Хочеться наповнити життя чимось особливим, знайти мету. І тоді героїчні історії стають суголосними таким пошукам. Коли сідаєш за «Гру престолів» чи за комп’ютерну гру, відчуваєш емпатію до героїв і ставиш себе на їхнє місце. Адже кожен із нас — герой.

Старомодна й вічно актуальна «Гра престолів»

— Для всіх, хто хоче спробувати сили в сторітелінгу, традиційні історії — найкращі для початку. Вони створені для усної розповіді, читання вголос. І вони, насправді, завжди актуальні.

Наприклад, «Гра престолів» — це старомодна, традиційна історія, дуже візуальна, сюжетна; це повернення до принцес, драконів і героїв. Тут працюють ті ж архетипи, що і в традиційних оповідках. Тому навіть якщо люди думають, що їм зовсім не цікаві стародавні історії, це ще не значить, що вони їх не споживають. Їх годують ними, просто в іншій формі.

Я фанатка «Гри престолів». Це речі, які ніколи не вийдуть з моди, це заглиблення до основ, у колективне несвідоме. Мені здається, що сьогодні більше, ніж коли-небудь, особливо у молодої аудиторії, є бажання відшукати сенс життя. Чому я тут? Що це все означає? Хочеться наповнити життя чимось особливим, знайти мету. І тоді героїчні історії стають суголосними таким пошукам. Коли сідаєш за «Гру престолів» чи за комп’ютерну гру, відчуваєш емпатію до героїв і ставиш себе на їхнє місце. Адже кожен із нас — герой.

Саме тому безкінечно виходять комікси, фільми й мультфільми про супергероїв. Це вічне бажання бути особливим. Та й стародавні історії — про те ж. Згадати бодай грецькі міфи, Геркулеса… Ці історії ніколи не застаріють, тому що працюють на глибоко несвідомому рівні.

Про книжки для дітей

— Після появи Гаррі Поттера захоплення дітьми темою магії дуже зросло. Виступаючи у школах зі своїми історіями, повними магії, я часто чула: «Міс, а де ваша книжка?» А я не маю її, відповідала, адже я —сторітелерка, я розповідаю історії. Це не мало для них жодного сенсу: «Якщо ви маєте стільки цікавих історій, чому б не записати й не зробити книжку? Тоді ми зможемо її прочитати». І я подумала: «Окей, ви праві. Можливо, варто спробувати».

Мені знадобилися три роки, щоб написати першу— «Barkbelly» (дослівно з англ. — «Животик з кори»). Це дуже оповідальна річ, що ідеально пасує до сторітелінгу, дуже європейська книжка. Її добре сприйняли саме європейські критики. Єдині, хто негативно відгукувався, — американські оглядачі. Вони не відчули цієї історії, тому що вона побудована на традиційних європейських патернах. Не таких, як в Америці.

Спочатку головний герой Barkbelly допомагає гігантським їжакам, а в кінці книжки потрапляє у халепу і їжаки допомагають йому. Для європейського читача історія має сенс, він її розуміє підсвідомо. Бо це, по суті, езопівська байка: допомагаєш тваринам, тож вони прийдуть і допоможуть тобі. Американці не сприймають цього концепту взагалі. Для них герой має допомогти собі сам. Він має вирішувати свої проблеми завдяки винахідливості чи силі. У відгуках, які я отримувала з Америки, мені писали, що цей герой — пасивний, недостатньо сильний тощо. У цьому велика різниця між американцями та європейцями.

Якщо говорити про американців, вони не розповідають традиційних історій, у них це радше біографії — народів, видатних людей, рідної бабусі. Історії поколінь. Родинні історії.

Як сторітелінг допомагає писати дитячі книжки

— Одна з переваг, яку дає сторітелінг під час писання, це наявність вже сформованого і помітного авторського «голосу», того самого, що звучить зі сцени, і який сформувався завдяки багатьом годинам, дням, рокам живих виступів. Саме його чують люди, які читають книжки, — саме тому читати їх уголос надзвичайно добре.

І в книжках, і на сцені я стараюся обов’язково використати звукові ефекти. Ще моя сила в тому, що я думаю образами. Це, власне, і лежить в основі сторітелінгу — створення ряду візуальних зображень вербально. Ви маєте образ в голові, і через оповідь «надсилаєте» його в голову слухача. Звичайно, кожен по-своєму сприйме й розшифрує його, пропустить через особисті фільтри й досвід. Але в цьому і є головна радість, унікальність оповідок. Я уявляю розповідь, як намисто, нанизуючи візуальні образи.

Про читання

— Коли читаєш книжки інших, є ризик несвідомо запозичити ідею чи образ для своєї книжки. Так, я люблю фентезі (наприклад, я абсолютна фанатка «Голодних ігор» Сюзанни Коллінз), але все ж найчастіше читаю книжки для іншої вікової категорії, не тої, для якої пишу сама. Фентезі теж стараюсь багато не читати, щоб це не вплинуло на мою творчість.

Я часто читаю книжки, написані старшим поколінням, і ще ті, які любила в дитинстві. Мені здається, що сьогодні мова дитячих книжок спрощується. Наприклад, «Щоденник слабака» дуже популярний зараз: він розважає, він кумедний і діти його люблять. Але, на мою думку, це не література. Коли я зростала, то читала дуже багато того, що вважаю справжньою літературою. А сьогодні діти вже не читають такого: ці книжки для них занадто повільні. І мені шкода.

Про втечу від реальності

— У дитинстві я любила тікати від реальності в книжку. Я думаю, дітям подобається ця ідея втечі. А особливо сьогодні, коли діти мають більше обмежень. Як я була маленькою, то могла гратися надворі: ми жили у Ліверпулі, і вже з чотирьох років батьки відпускали мене зі старшим братом гуляти на вулицю самих. Сьогодні батьки все контролюють: де діти і що роблять. Щодня, щохвилини. Саме тому, думаю, діти люблять книжки, завдяки яким можуть втекти у пригоди, відчути свободу, пізнати інші світи. І якщо ці світи добре прописані й продумані до деталей, наповнені емоціями, то діти полюблять їх. Та що там діти, дорослі не менше люблять губитися в книжкових світах.

Але хай про що пишемо, завжди має бути надія; ми включаємо світло у кінці нашої розповіді. Це те відчуття, коли ти можеш звернути з осяйного і безпечного шляху в темний небезпечний ліс, знаючи, що оповідач знову виведе тебе на сонце.

Довідка

Кет Везерілл (Cat Weatherill) — британська письменниця, перформерка і оповідачка історій. Народилася у Ліверпулі, в університеті вивчала драму. Стала акторкою, з’являючись у телепрограмах «Chucklevision» і «Casualty», певний час професійно співала. У 1999 році відкрила для себе сторітелінг і зараз подорожує до багатьох країн, розповідаючи історії для дітей та дорослих, проводячи воркшопи, відвідуючи школи. Авторка фентезійних романів «Barkbelly» (2005), «Snowbone» (2006), «WildMagic» (2007), книжок для дітей «JacotheLeek» (2008), «ByLanternLight» (2009), «TheHairyMarys» (2015), «Jack&Diamond» (2017). Її тексти перекладені одинадцятьма мовами світу.

Дякуємо «Мистецькому Арсеналу» за допомогу в організації інтерв’ю.