Пам’яті Сергія Іванюка

Поділитися
Tweet on twitter

 

Фото — gurt.org.ua

Помер Сергій Іванюк (8 січня 1952 – 26 квітня 2018) – Седжі Кюнаві (його юнацький літературний псевдонім), Сергій Семенович (його «мирське» ім’я), Сергій Оксеник (прізвище, під яким він увійшов в українську літературу).

Коли підсумовують життя людини, найчастіше згадують біографію, здобутки та інші матеріальні докази її земного буття. А в тих, хто був близьким до неї, в пам’яті одразу повстає її сутність – те, чим ця людина була наповнена, те, що вона випромінювала, те, як їм було поруч із нею. Якщо ж звістка про її смерть була блискавкою серед ясного неба, то люди починають картати себе за те, що вони проґавили сигнали небезпеки, не зробили все, щоби врятувати її, або так і не встигли сказати їй, як вони цінують і люблять її. І ця сутність – єдине, що, насправді, має значення. Й тільки коли людини вже немає, ми починаємо розуміти, яке місце вона займала в нашому житті. Десь дуже глибоко, біля серця.

Сутністю Сергія Іванюка була теплота, щедрість, шляхетність, гідність, дотепність, гострий розум, широта і незбагненна терпимість, яка походила від його доброти. А також повна відсутність бажання «співати про себе» і пащекувати про інших. (За півтори доби до смерті, коли його температура вже кілька днів сягала за 40 градусів, він, замість скаржитися на свої пекельні муки, лише питав: «Ну а ви ж там як?»)

Але його м’якість була оманливою. Під тим у нього був стрижень, він же моральний компас, який ніколи його не підводив. Я знав, що завжди можу покладатися на нього.

Перш ніж звертатися до видавництв, я направляв йому свої рукописи, і він був ідеальним редактором. Тим, котрий поважає «голос» автора, але не дає йому сповзти на мовні чи стилістичні манівці. І саме він не раз «пробивав» мої книжки, коли видавці відмовлялися мати справу з «нерозкрученим» та «призабутим» автором.  

А ще він для мене є уособленням півдня України. Мені пощастило у 80-ті роки влітку бувати в його рідній Варварівці (нині передмістя Миколаїва). Теплинь, яка спонукає до медитації. Батько Сергія, який возить своїх бджіл «на гречку». Брат Костя, який побудував теплицю і вирощує квіти за «японським методом». Сусіди, які схрещують качок із гусями («бо у їх дуже смачне м’ясо»). Гра у настільний теніс до сьомого поту. А тоді плавання в лимані серед варварівців, в одного з яких я побачив татуювання – «Сікстинську Мадонну» Рафаеля де Санті на всю його жилаву спину. А півроку тому я ще й дізнався, що Сергій проводив майже всі свої літні канікули в Курахово Донецької області. А я ж у тому Курахово прожив у дитинстві півтора роки! Як не випити за таке? Але вже нема з ким…  

На його покоління випало дуже складне завдання: повернутися в ті часи, коли українство ще не було загнане в ґетто, попідв’язувати розірвані мотузки і дати природним сокам робити свою справу. Ще трохи зарано казати, чи вдалося виконати таке завдання, але вже ясно, що Сергій Іванюк віддав здійсненню цієї мрії всього себе.   

У 1976 році, відслуживши два роки у війську, він як раз повернувся до цивільного життя. Його тодішні розповіді про армійський досвід були для мене повним одкровенням. Сумішшю епічної оповіді із сучасною комедією. Я ніколи не чув і не бачив нічого подібного. Всі, кому колись пощастило чути його імпровізації, ніколи не забудуть їх. Але вже тоді було ясно, що із цієї перлини треба робити якийсь окремий жанр.  Із того, що зараз пишуть його студенти, ясно, що та перлина не пропала, що він її «перетопив» у свої лекції, які, за відгуками його вдячних і зачарованих студентів, були сумішшю театру, літературознавства і семінарів з акторської майстерності. Життя так і не змогло загасити ту Божу іскру, яка жила й буяла в ньому.

Але! Але його природна м’якість виявилася ненадійним захистом від «ударів долі». Якщо інші при кожній нагоді клянуть світ і тим самим вихлюпують те, що їх розриває, то він, людина тонка і вразлива, навпаки, тримав все у собі. І воно не могло не руйнувати його ізсередини.  

Я відмовляюся вживати такі слова, як «не стало» або «пішов від нас». Сергій Іванюк завжди буде зі мною. Хоча б тому, що навіть його ім’я випромінює світло. І для всіх, хто має очі, це світло дедалі ставатиме все яскравішим.