Нещодавня поява у вільному доступі в інтернеті документального фільму «Акваріум в морі» Олександра Фразе-Фразенка стала добрим приводом знову згадати (і, звісно, почитати) поезію Нью-Йоркської групи.
І приводом не єдиним. Днями минули перші роковини смерті Богдана Бойчука, одинокого представника НЙГ, котрий повернувся жити до України (можна припустити, в «Акваріумі в морі» ми бачимо його останні прижиттєві відеозаписи). Ну, й, само собою, очікувана, але гучна новина про присудження Шевченківської премії Еммі Андієвській. Так-так, не виправляйте мене, я знаю, що пані Емма не визнає себе за учасницю Нью-Йоркської групи, але сама ця суперечка щоразу наново актуалізує дискурс НЙГ. Зрештою, то тема для окремої розмови. Як темою для окремої розмови (я навіть сказав би, розмови довжиною вже у століття) є і реакція значної частини нашої публіки на лауреатство Андієвської, що вилилась у соціальні мережі. Але зараз таки про інше. Про фільм і про наших нью-йоркських поетів.
«Акваріум в морі» – добра робота. Фільм, безумовно, стане одним із ключових документів для всіх подальших студій, присвячених НЙГ. Спогади, жарти, декламація, обличчя, жести, їхні вулиці, будинки, станції, записи… Все те, що не має особливого значення, порівняно з текстами, але коли любиш тексти, цікавишся ними, стає теж-важливим, теж-цікавим, властиво, неповторним контекстом, навіть коли це болісні кадри з немічним постарілим творцем.
Поза тим, «Акваріум» спонукав і до роздумі про пару суперечливих моментів сьогоднішнього сприйняття «нью-йоркців» нашими читачами, а певною мірою й ними самими. Не дивно, що автори фільму вловили, зафіксували та ретранслювали ці моменти. Вони мають порівняльну природу.
Це, наприклад, тема «НЙГ і бітники». Тема, безумовно, цікава – як і будь-яке співіснування з усесвітньо знаменитим явищем. Та майже завжди десь біля її підґрунтя лежить добре або погано прихована серія запитань на кшталт: «Чому НЙГ не писали, як бітники?», «Чому НЙГ не тусувалися з бітниками?». N-надцять років тому один із найвідоміших українських письменників, у якого я брав інтерв’ю, говорив про це приблизно так: «Я їх питав, чому вони не спілкувалися з бітниками, не шукали контакту? Адже жити в одну епоху, наприклад, із Ґінзберґом, – це, як на мене, те саме, що жити в одну епоху з апостолом Петром».
У фільмі «нью-йоркці» дають більш-менш буквальну відповідь на такі питання. Схематично її можна узагальнити так: естетично НЙГ більш орієнтувалася на спадщину модернізму, а політично зі зрозумілих причин не могла симпатизувати лівим, а подекуди й м’яко-совєтофільським настроям багатьох бітників. Але я звернув би увагу не на це, а на саму постановку «проблеми». Чи є взагалі сенс у цьому наполегливому, нав’язливому очікуванні (наскільки очікування взагалі можливе post factum), щоб «наші нарешті були такими, як Вони», щоб «наші були з Ними»? Чи не є самодостатнє, оригінальне явище НЙГ цікавішим за уявно-бажаний «четвертий український ешелон бітників» або «знайомих бітників», «тих хлопців і дівчат, із якими одного разу бухав і балакав про поезію Корсо»?
Чи історія з «материковими» українськими шістдесятниками. Поширена теза про те, що шістдесятники «відвоювали» в «нью-йоркців» широку діаспорну публіку, бо краще відповідали її консервативному розумінню поезії й літератури загалом. Продовжити цю лінію можна історією виходу НЙГ на українську сцену після падіння Залізної завіси та проголошення незалежності – коли, за твердженням декого з самих «нью-йоркців», в Україні їх не помітили.
Теж цікавий матеріал для роздумів і досліджень. Але й тут я дуже сумніваюся, чи варто сприймати очевидні естетичні розбіжності з шістдесятниками й очевидний у такій ситуації вибір більшості читачів як справжню і серйозну боротьбу. Боротьбою це могло бути у світі амбіцій окремих поетів і, відповідно, в такому вимірі має значення переважно в контексті психології окремих героїв. У загальноестетичному ж та історичному вимірі маємо просто два помітні явища. І дуже сумніваюся, що насправді НЙГ потребує якогось співчуття чи заохочення через, скажімо, більшу популярність Ліни Костенко (а якщо порівняти вплив на вже нинішні молоді літературні покоління, то умовне співвідношення впливу явно буде радикально іншим). Їхні тексти належать фактично до різних світів, а не до різних боків уявно-бажаного поетичного рингу.
Те саме з «недостаньою» увагою до «нью-йоркців» в Україні після звільнення від цензури або й із сьогоднішніми відгуками на «Шевченківку» для Емми Андієвської. Ці речі більше говорять про частину нашої читацької публіки, ніж про літераторів і їхні тексти.
Хочеться побачити час, коли в нас трохи менше йтиметься про в суті своїй наївні «комплексні» порівняння НЙГ із бітниками, шістдесятниками (бо ж у першому випадку маємо виразний провінційний комплекс – «наші» не «погнали городських» і навіть не спробували до них «притертись», а в другому – типове несприйняття «надто грамотних», які валандалися десь по світах і вчилися чогось непевного, а тепер оце будуть нам тут випендрюватись), натомість, трохи більше про їхні власні риси та перипетії. Втім, з іншого боку, й комплекси з дивними порівняннями часто стають приводами для цікавих розмов і думок. Надто коли підійти до них із належною, наприклад іронічною, дистанцією.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
