Цю книжку видали цьогорічної осені, а про неї зчинилося немало шуму і то здебільшого приємного. Популярні медіа, що полюбляють складати всілякі рейтинги, включили антологію українських письменників Донбасу «Порода» до «10 сенсацій Форуму видавців-2017» («Главком»), до «”Золотої двадцятки” новинок Форуму» («Укрінформ»), до «10 подій і 5 книжок Форуму видавців» («Громадське. Культура»), до «50 книжок, які треба купити на Форумі видавців» (Zaxid.net) тощо. Також «Порода» стала лауреатом конкурсу «Найкраща книга Запорізької Книжкової Толоки – 2017» і внесена до «Списку українських антологій», що містить перелік найважливіших літературних антологій, виданих із 2001 року в Україні.
Очевидно, така велика увага до книжки спричинена завдяки її творцям – ініціаторам, видавцям, упорядникам, авторам. Те, яку активну роботу щодо популяризації видання ведуть, зокрема, керівник проекту і Голова правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» Станіслав Федорчук, один із упорядників Микита Григоров (другий упорядник Веніамін Білявський нині проживає в Ізраїлі як вимушений переселенець), шеф-редактор новоствореного видавництва «Легенда» (де вийшла книжка) Іван Андрусяк та головний редактор Юрій Бедрик, а ще автори Сергій Жадан, Олексій Чупа, Дмитро Білий, Олена Стяжкіна, Ярослав Мінкін та інші, викликає лише зчудування і захват. За цей короткий час «Породу» презентували у Львові, Києві, Вінниці, Запоріжжі, а також у Костянтинівці, Дружківці, Краматорську, Слов’янську, Бахмуті, Черкаському та інших містах Донеччини й Луганщини (в рамках проекту «Книжка на Схід»). Також готуються поїздки за кордон і ведуться перемовини про переклади антології на чеську та німецьку мови.
І все – заради того, аби донести до світу, що:
- Донбас – це не лише терикони, шахтарі, бандитизм, сепаратизм, олігархи, а й культура, зокрема українська література, незалежно від того, якою мовою створена;
- що Донбас – це земля видатних українців Сосюри, Стуса, Світличного, Тихого, Голобородька, Дзюби, і саме з цією землею їх варто асоціювати передусім (бо досі за якими прізвищами це робилося?);
- що Донбас – інший, не такий, яким його вважають, створивши міфи й повіривши в них;
- що так, там живуть люди, може, з іншою ментальністю, але вони теж українці;
- що літературний процес на Донбасі тривав постійно (хоч і стало про це відомо, на жаль, лише через війну) і що література ця здебільшого україномовна, і вона, на відміну від російськомовної, якісніша (за словами Григорова);
- що Донбас-інтелектуальний – то якраз не вигадка, а невід’ємна частина українського простору;
- що не все так просто, як може здаватися.
За задумом творців, завдяки цій книжці, куди увійшли твори 63 авторів, українці почують дуже різні голоси Донеччини та Луганщини, яких досі майже не чули, позаяк не було можливості й бажання, або ж їх перекрикували значно гучніші, звичніші, могутніші «данєцкіє» голоси. Себто книжка є таким собі контраргументом на стереотипні уявлення про край «східняків», ось, мовляв, є щонайменше півсотні людей, які є донбаською інтелігенцією, і які виїхали з окупованих територій, бо свідомо обрали український шлях. І справді, перечитуючи в кінці антології відомості про авторів, то біля більшості імен зазначено: «Від 2014 року живе і працює в Києві», «у Львові», «в Івано-Франківську», «у Вінниці». Отже, культурний і літературний Донбас завжди був українським. А поняття «українськості» є більш об’ємним, ніж його тлумачать.
Майже три роки тому, покинувши воєнний Донецьк, письменники Веніамін Білявський (із 2014 до 2016 жив у Києві) та Микита Григоров взялися укладати антологію українських письменників Донбасу під першою назвою «І степу, і світові». Цікаво, що вони прямо запитували колег-літераторів, до творців якої літератури вони себе відносять: української чи російської? Так зібрали матеріалу на 800-сторінкову (!) книжку й почали шукати видавця, однак зробити це виявилося непросто.
Згодом до проекту долучилися Станіслав Федорчук, а також редакційна колегія у складі Володимира Рафєєнка, Сергія Жадана та Андрія Куркова. Ознайомившись із матеріалами, вони домовилися зменшити їх наполовину, а один із авторів, Анатолій Меланій, запропонував змінити назву антології на «Породу», яку всі підтримали і яка має кілька значень.
Порода – це матеріал, із якого складаються терикони, у ньому немає нічого вартісного, він не містить вугілля. Водночас порода має в собі дуже цінні й рідкісні метали, але все залежить від того, яким способом їх звідти добути. І третє значення породи – це приналежність до певної соціальної верстви, до світу кращого, відібраного, вишуканого, елітарного.
«Нас довго вважали майже нічим, – каже в одному з інтерв’ю Микита Григоров. – З іншого боку, те, що нам зараз доводиться переживати й проходити, дає нам право називатися людьми доброго роду, породистими».
Для оформлення обкладинки використано картину художника з Горлівки Петра Антипа «Скіф і амазонка». На ній чорна амазонка б’ється з червоним скіфом, що, очевидно, символізує боротьбу, яка ведеться і на території Донбасу, й поза нею. (Антип, до слова, теж через окупацію виїхав із Луганщини). Передмову до антології написав Іван Дзюба, що родом із тамтих країв. Відтак завдяки великим зусиллям Сергія Жадана, на чому наголошують творці книжки, видання погодилися підтримати у МФ «Відродження», тож робота над цим почалася у видавництві «Легенда» ще до його відкриття. Нині маємо дві тисячі примірників книжки, тисячу з яких безкоштовно відправлять до бібліотек.
Щодо авторів (їх у книжці вишикували за роками народження), то їх добирали за трьома категоріями:
- перший – класики української літератури, чиє життя або праця тісно пов’язані з донбаським краєм (Сосюра, Стус, Світличний, Талалай, також Голобородько, Андієвська);
- другий – сучасні письменники, що народилися або жили/працювали на Донбасі, більшість із яких дотепер займається активною творчістю і є або стали відомими (Жадан, Якимчук, Роздобудько, Чупа, Рафєєнко). Є й такі, що за останні роки завдяки «не-мовчанню» почали ставати дедалі впізнаванішими (О.Стяжкіна, І.Ківа, Р.Батькович, Д.Білий, М.Григоров, О.Полоз та ін.). Дехто з авторів продовжує проживати на окупованій території, тож, даючи свої твори до антології, погодилися на оприлюднення своєї позиції. Ще один автор антології Ігор Козловський ось уже третій рік перебуває в полоні «ДНР»;
- третій – іноземці (Севрук та Попадяк), які перейнялися проблемами окупованого Донбасу й присвятили цьому розвідки й твори.
Крім цього, аж двадцятьох авторів антології уже немає з нами, і твори декого з них вийшли посмертно.
Матеріали відбирали за єдиним критерієм – автор пропонував найкраще з творчості, на його думку. Тому в книжці представлено різні жанри – поезію, прозу та драматургію.
Тематично тексти в антології теж не об’єднані. В них ідеться про найрізноманітніші життєві сюжети: про кохання і вдячність за нього коханим, про «життя – для любові» і «любов – для життя» (за Калініченком). Про тугу за рідним домом (у творах Савича, Старуна, Біливоди, Демченка) і вічну образу за його втрату. Про німецьку окупацію і Другу світову, про полон і радянські табори, де «кастрували язики» (за Світличним), про невитравний вплив цього «досвіду» на подальше життя й водночас вміння залишатися вільним навіть за ґратами. Про Україну-«покритку» «з відтятим язиком», «у пазурах коханця-ката» (за Лупиносом) та застороги щодо її майбутнього ще 1970 року. Про чоловічу самотність (у Цетляка, Пастернака, Солов’я, Пивоварова, частково в Полоза та Пилипенка) і небезпечне шахтарське життя (у Росича), про зраду «своїми», утрату найближчих, про старість і забутість (у поезії Талалая).
Тут тонко, глибоко і без сентиментів – про чоловічі вчинки й відчуття (у прозі Білявського), про тугу за прожитим і нагло відібраним (у творах Брайніна). Тут фантастичне поєднується із реальним з філософським підтекстом: небезпека чатує всюди (за фрагментом Мариніча). Є й емоційна лірика Харитонової та її ж тривога через те, що «руїни скрізь», іще 2010-го.
Ще тут чути спів пташок із пречудових і світлих Голобородькових світів. Загалом у книжці багато описів донбаських краєвидів, а зовсім мало шахтарського, промислового життя. («Чому?» – допитується ведучий на одній із радіопрограм Микиту Григорова, на що той відповідає: «Тому, що Донеччина це насправді і є природна повнота, із ріками, горами, ставами, – справжньою красою, яку письменники стараються наздогнати й увічнити в пам’яті. Індустріальний антураж – тематика радянщини, він створений штучно»). Твори тут і справді без соцреалізму й совка. Натомість чітко вимальовується надзвичайно затишний мамин двір (у віршах Ряста-Каверіна), той двір-дим, який багато хто втратив через війну.
Так, саме про втрачений, відібраний і зруйнований дім найбільше розповідається у творах антології «Порода». Про оте «страхіття, що приніс нам “братський руський мір”»(за Г.Чумак), про «воинов мрака» і те, як «пески превращаются в Пески» (за В.Пасенюком). «Навіщо-от тільки ножі залишив Господь на межі» (роздумує Чирков, мріючи) «і стане в хаті тихо-тихо/і згорнеться трикляте лихо/й котятком вляжеться до ніг».
Але поки «бежит по войне» героїня Світлани Заготової, «маленькая неприметная женщина, спасающая от крушения свою душу», а таких жінок тисячі. Багато з них схожі й до персонажів Еліни Свенцицької, що змушені перетворюватися або на «крыс», ховаючись «от “Градов” и прочих радостей в щели», або на кішок, що живуть «по московскому времени». Проза цих письменниць емоційна, ущиплива, гостра, вона не написана для того, щоб викликати в читачів сльози. Але сльози мимохіть виступають на очі, бо такою гіркою є розказана правда.
Чи не тому, поруч із цими та іншими текстами «про війну», дещо по-дивному сприймаються ті, що написані в іронічному та саркастичному стилях, або в жанрах фарсу і фантасмагорії. Чи, скажімо, вправне оповідання про підліткову закоханість Микити Григорова та його ж вірші, де жінка «ждет смерти от крещендо, не осколка» – це зовсім різні сприйняття і враження. Майстерно описаний бій упівців в уривку з роману Дмитра Білого, чи вже відомі «Сказки Вересаева» із нашумілого роману Рафєєнка «Долгота дней», вірші Жадана, де «всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними», також Якимчук, Реуцького, Ії Ківи, котра задається питанням (Шахты и териконы, степи и тополя мои, Кто вас теперь таких щербатых полюбит?), Мінкіна, що пише про місто «которого вот-вот не станет», Олафа Клеменсена, що створив цілий цикл поезій про війну як варіації на тему релігійних свят, – непросто порівнювати з текстами про ностальгію за Помаранчевою революцією (у Зав’язкіна), про пацієнтів наркологічної клініки (в Скоркіна), чи про санітарів, що працюють у трупарні (в Спіріна). Втім, недаремно ж ми й попереджені: в антології почуємо різні голоси, а, отже, про різне. Головно, що написане воно здебільшого направду талановито. Бракує, щоправда, доброго літературного редагування, адже тексти подано в авторській редакції і вичитані лише коректором.
Для творців антологія «Порода» – це й «Ноїв Ковчег» для тих, хто покинув окупований дім і тих, хто в ньому залишився; і ще одна «цеглина» до усвідомлення самих себе; і «паросток», що пробивається крізь асфальт української культури; і «сигнал» до початку діалогу, і «соціальний проект», що ліквідовує білу пляму щодо стереотипного Донбасу; і «хрестоматія», якої не було; і «певний перепис», де представники різних поколінь представляють кожен своє.
Тим часом для читачів ця книжка (а є в ній одна важлива для всіх творів спільна риса – любов до України) неодмінно стане поштовхом до порозуміння й бажання дізнатися більше про одну з частин великої України. Бо, за словами Жадана, якщо не хочете чути Донбас, не чуйте, але його принаймні треба знати.
Книгу, власне, адресовано до краєзнавців, культурологів, істориків, теоретиків літератури, викладачів, журналістів та охочих до знань читачів.
