Люблю тексти, написані завдяки досвіду і його перетравлюванню, тексти пульсуючі, живі, шершаві. «Чормет» Маркіяна Камиша – саме такий. Тут усе на своїх місцях: фактурні герої, рельєфність характерів та шкіри облич яких відчуваєш майже тактильно, міцна ритмічна історія з безліччю фактів, відомих лише втаємниченим (способи перевірки металу на «прийомці», список зданих на брухт предметів), проста (бо якою вона може бути?) філософія цього постапокаліптичного світу: «увесь метал тяжіє до однієї купи», надмета – «здати щось справді велике» (приміром, Ейфелеву вежу), релігія – «Бог наскладав собі ничку металу в ядрі Землі».
Більшість героїв тут перебувають на найнижчому щаблі споживання – розкладають рештки буття. Проте й на дні існує своя ієрархія: Ленін – організатор депутатських полювань у Зоні, міліціонери (язик не підіймається назвати їх поліцією), які збирають свою частку від невеликих прибутків Аліка – приймальника брухту. Гриша, Пєтя Торпєда і Танька Скважина – алкоголіки в стані напіврозпаду, покірні збирачі металу, яких часом за крадіжки беруть у рабство.
Діалоги героїв – прості та кінематографічні. Лайка вжита дозовано і правдиво. Алгоритми дій на кожному рівні споживання відшліфовані та ефективні: вкрасти чормет – здати – напитися, прийняти чормет – побити за спробу «намахати», зняти данину – «покришувати». Іржавий механізм, що перемелює душі та споживає денатурат, сяк-так функціонує та борониться від «чужаків». Але в одному випадку таки дає збій: апетити однієї з вищих ланок зростають, і тепер Аліку та Чєні – середній ланці споживання – терміново потрібні гроші. Багато грошей. Багато металу.
На відміну від сконструйованих антиутопічних світів, жах «Чормету» Камиша в тому, що це справжній постапокаліпсис. Він тут, із нами, він за якихось дві-три години їзди від столиці. А може, і значно ближче. Проте, це не похмурий панківський текст. Автор щедро розсипає метафори й порівняння. Загибель металевої машини під газовими різаками наповнена в нього сенсами й ритуалами, а фінальна сцена з масовим розстрілом свиней та падінням ідолів має в собі подвійне дно, як і чимало подій у країні:
«… приходить до нього комуніст це, блядь, сільрадівський їхній. І говоре: віздє вождя валять, шо робить? Боюсь, каже. Давай підженемо транспорт. Знімем нашого і сховаєм. Ну і, значить, взяли вони маніпулятор у Желєзяки з рембази. Підігнали, зачепили акуратно: піднімать думали. Ну і хтось рядом проходив: бачить – Лєніна валять! Началось! Збіглися люди, кричать “Слава Україні!” Ну, ці поняли, шо вихода нема – треба валить. Звалили».
Автор розуміє мотиви героїв, хоча не можна сказати, що любить їх чи ставиться з повагою. Їхнє життя важливе й має сенс тільки тут, тільки в цій точці часу-простору. На межі Зони. Їхня система цінностей хоч і не виходить на загальнолюдський рівень, але дає їм змогу якось жити на межі між забороненим і можливим, між спалахами усвідомлення і п’яною нереальністю, існуванням та небуттям. Героям начхати на радіацію. Їхнє життя для них насправді має не більшу цінність, ніж чормет – важке руде золото цих убогих болотяних місць, яке здають по дві гривні за кілограм або міняють на саморобну горілку.
Хіпстери та сталкери з дорогою спорягою – прибульці з іншого світу, який автохтони роздивляються з вкраденого планшета. Вони хочуть побувати в Парижі тільки тому, що їх манить вага чормету в тих краях. Вони мріють навіть літаки, що пролітають над їхніми головами, здати на метал. Це кров, плоть і сморід нашого часу. З цієї книги вийшло б кіно, але його, на мою думку, робити не треба. З життя не виходить доброго кіна.
