Хто такий куратор?

Сьогодні поняття кураторства активно проникає із середовища мистецтва в інші сфери, зокрема і в літературу. І якщо арт-спільнота вже активно дискутує про еволюцію самого поняття кураторства, намагається сформулювати нові функції куратора в сучасному світі, а то й взагалі обговорюють відмову від такого явища, то інші сфери тільки знайомляться і намагаються розібратися, хто такий куратор, які його обов’язки і чому він не є ані адміністратором, ані піарщиком, ані менеджером.

Нещодавно в «Мистецькому арсеналі» відбувся воркшоп на тему «Хто такий куратор? Із мистецтва — в літературу». Говорили про те, як кураторство проникає з мистецтва у літературу, чи справді називатися куратором престижніше, ніж менеджером чи адміністратором проекту, чим насправді займається куратор тощо. Спікери – куратори візуального мистецтва Аліса Ложкіна, Лізавета Герман, Юлія Ваганова – ділилися досвідом власних проектів, а запрошений художник Роман Михайлов розповідав про нюанси роботи художників з кураторами з погляду митця.

Ніхто зі спікерів не говорив окремо про кураторство в літературі. Але приклад «Книжкового арсеналу», який щороку пропонує цікаві кураторські проекти – літературні, книжкові тощо, – доводить, що основні принципи кураторства, цікаві ідеї та досвіди не обмежуються візуальним мистецтвом і цілком спрацьовують і в інших сферах.

КУРАТОР: ПІАРНИК, МЕНЕДЖЕР ЧИ АВАНТЮРИСТ?
Лізавета Герман, кураторка, арт-критикиня: Хто такий куратор? Тільки лінивий дослідник кураторства і сучасного мистецтва ще не написав, що слово кураторство походить від латинського слова curare – опікати, турбуватися. Тобто, куратор – це та людина, яка має опікуватися художником. Але в жодному разі не бути асистентом художника, це не людина, яка повинна виконувати всі бажання митця. Але бути для нього напарником, бути з ним на одній стороні поля.

Втім, останнім часом слово куратор, кураторство і всі похідні від нього стали настільки спекулятивними, його вживають настільки часто і не завжди в адекватних контекстах, – і в нас, і в міжнародному середовищі, – що багато хто з доволі вагомих кураторів починають відмовлятися від вживання цього слова.

Тож хто такий куратор?

Чи є куратор організатором або менеджером? Ні. Куратор – це людина, яка, безсумнівно, часто відповідає за якісь адміністративні й організаційні моменти, але передусім, куратор – це людина, яка відповідає за ідеї, ідеологічну та інтелектуальну роботу, інтелектуальний підтекст виставки. І напевне ж куратор повинен більше часу проводити з художниками або ж розмірковуючи над концепцією виставки. Але нерідко куратор – це людина, яка бере участь у польових роботах і сам буквально забиває цвяхи. Як це завжди робив піонер кураторства Гарольд Зейман.

Чи є куратор піар-менеджером? Я часто чую твердження, що куратор – це людина, яка має якось піарити художників, просувати їх, робити з художника популярну і затребувану зірку. Але куратор не є піар-менеджером.

З іншого боку, звичайно, беручи участь у виставці відомого авторитетного куратора і маючи можливість поставити про це рядок в своїй біографію, художник набирає свої символічні бали. Але в якомусь ідеальному світі художник буде брати участь у виставці куратора не тому, що цей куратор авторитетний і солідний і може допомогти в подальшій кар’єрі, а виключно тоді, коли йому цікавий діалог саме з цим куратором, цікава запропонована виставка, коли хід думок художника збігається з ходом думок куратора.

Є куратори, яких можна назвати «піарниками від мистецтва». Я іронічно вживаю це словосполучення. Це ті куратори, які здатні або які вже зробили з якогось художнього явища важливий мистецький феномен, важливий міжнародний бренд. Наприклад, Акілло Боніто Оліва. У певному сенсі він є винахідником одного з таких важливих художніх явищ, як італійський трансавангард. Але це окремий приклад.

Чи є куратор спеціалістом по фандрайзингу? Куратор – це точно не та людина, головне завдання якої знайти гроші для художника. Хоча дуже часто фандрайзинг є частиною контракту. Буває, що це офіційний рядок у контракті. Іноді це неофіційно. Але сьогодні куратори дуже часто ним займаються. Наприклад, куратор Венеціанської бієнале 2013 року і нинішній куратор Нового музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку Массіміліано Джолі є популярною медійною фігурою, упізнаваний за межами художнього середовища. В його обов’язки як куратора Венеціанської бієнале входив, зокрема, фандрайзинг, тобто залучення додаткових фінансів на виставку. І його медійність цьому лише сприяла. Це той куратор, який здатен під свій проект, під своє ім’я залучити додаткове фінансування. І в українській практиці, і в міжнародній між запрошеним куратором й інституцією бувають дуже різні форми співпраці. Але у багатьох випадках фандрайзинг тією чи іншою мірою стає частиною кураторських обов’язків.

Ще одна іпостась куратора – поп-зірка. Крім згадуваного мною Массіміліано Джолі, є ще одна зірка, не менш яскрава та медійна. Це – Клаус Бізенбах, один із кураторів Музею Сучасного мистецтва в Нью-Йорку (MoMA). Його безкінечна соціальна комунікація, його активне публічне життя повертає нас до питання про фандрайзинг. Таким кураторам легше знайти додаткове фінансування.

І моє улюблене визначення: куратор – авантюрист. Однозначно так. Як приклад наведу Марту Кузьму. Вона була кураторкою проекту «Алхімічна капітуляція» в 1994 році в Севастополі. Виставковий майданчик – закритий військовий корабель, діючий. Виставка тривала два дні. Як їй це вдалося? Є різні версії, легенди та анекдоти. Але очевидно, що їй випала можливість і вона нею скористалася.

Якщо ж говорити загалом про українського куратора, то це людина, яка займається всім і одразу.

КУРАТОР: ТИРАН ЧИ НЕБАЙДУЖИЙ СПІВРОЗМОВНИК?
Аліса Ложкіна, кураторка «Мистецького арсеналу»: В арт-світі існують досить умовні соціальні ролі, які часто перетинаються. Тобто, не існує такого кришталево чистого поняття, як куратор. Дуже часто художник стає куратором, а куратора за його діяльність можна окреслити як метахудожника, або куратор сам стає художником. Окремих ролей немає, особливо в Україні, де все формувалося ситуативно. Ще років 10-15 тому субкультура сучасного мистецтва представляла собою вузьку тусовку за інтересами, яка складалася з кількох десятків людей. Які раптом, у зв’язку з розвитком ситуації, яка вийшла на еволюційно інший рівень, розбилися на якісь умовні категорії, умовні соціальні ролі. І це часом дуже фруструє, бо якщо ти все ще перебуваєш у тій «родинній парадигмі», то дуже складно перейти на цей рівень інституціональності і більш прохолодних стосунків з контрагентами, якого вимагає нова ситуація.

Рома Михайлов, художник: Коли я стикаюся з кураторами, для мене в роботі з ними важливі не лише інтелектуальні, а й якісь побутові речі. Має бути згуртована команда між художником і куратором. Має бути взаєморозуміння, підтримка і доповнення. В тих реаліях, в яких ми перебуваємо і в яких будується все українське мистецтво, і не лише українське, взаємодія куратора і митця – надзвичайно важливі.

Аліса Ложкіна: В Україні є відчутна проблема. З одного боку стосунки між художником і куратором такі пасторальні, дружні, приємні, милі, тусовочні. Але дуже часто відбуваються ситуації, коли, наприклад, художник і куратор вибудовують якісь садомазохистські союзи. Можна уявити ситуацію, коли куратор – тиран і домінує над художником. Але, в принципі, це теж вписується в більш широкі культурні стратегії. Ця стратегія художника як маріонетки має право на існування в сучасному світі, як і все інше, у світі з інклюзивною моделлю культурних практик, коли можна знайти виправдання будь-яким взаємовідносинам.

А буває перекіс в іншу сторону. Я часто зіштовхуюсь з ситуацією, коли художник сприймає куратора як сервіс. І вибудовується така патологічна ситуація, коли куратор б’ється головою об стінку і думає: «Ну чому я не пішов у художники?», а художник домінує над куратором, розповідає, що «він так бачить і йому треба ще цирк, баню, карусель і ведмедя». Але це все «кухня» процесу, від цього нікуди не дінешся.

Рома Михайлов: Важливо, щоб куратор довіряв художнику, особливо коли робляться якісь інсталяції, якісь об’єкти на місці. Тому що підставити куратора може саме художник. У куратора менше шансів підставити художника.

Аліса Ложкіна: Зараз кураторами себе називають усі. Навіщо куратор художнику, а художник куратору? Одна з принципових функцій куратора для митця – це функція небайдужого співрозмовника. У світі множин, тотального нарцисизму, селфі, люди ні на кого не хочуть дивитися, хочуть лише себе показувати. Дуже важко когось змусити піти і подивитися на інших.

А друга річ, на якій я хочу акцентувати, – перенасичення мистецтвом. Усього так багато, що ти не можеш це переварити. Я приходжу в музей і мені образливо, що я бачу сто робіт, у той час, як кожна з них створена як унікальна особистість. Вона створена так, наче лише на неї треба дивитися. А ти приходиш в цей промисловий ангар, де таких унікальних особистостей мільйон. Ти ж не можеш закохатися у натовп, ти можеш закохатися в одну-єдину конкретну людину. Треба дивитися їй в очі, розмовляти, щоб пробігла іскра. А в мене в інституціях типу Лувра така іскра дуже рідко пробігає.

І ось мої колеги зробили мені дуже правильне зауваження: «Ти насправді маєш ставитися до таких великих інституцій, як до міста. Ти ж в місті теж ідеш і бачиш багато будинків. Ти здатна, по-перше, насолодитися загальним ландшафтом цього міста, а по-друге, у тебе в цьому місті може трапитися якась особлива зустріч. Ти йдеш по Барселоні і бачиш Гауді, він випадає з загальної маси. Або якийсь інший об’єкт, на якому ти можеш сфокусуватися».

Я думала над цим у контексті кураторства. В ідеальному світі куратор – людина, що створює з окремих висловлювань художників, архітекторів певний ландшафт, елементи якого грамотно й ефектно взаємодіють між собою.

Якщо відійти від піднесених матерій, то куратор виступає не лише співрозмовником художника, він ще дуже великою мірою виконує роль медіатора. Він є посередником між художником, який часто перебуває в якомусь своєму світі, і глядачами.

КУРАТОРСЬКА ВИСТАВКА: ЦЕ ЯК?
Юлія Ваганова, заступниця генерального директора «Мистецького арсеналу» з музейної та виставкової діяльності, розповіла про роль і роботу куратора на прикладі однієї виставки. Це дуже детальний опис кейсу співпраці Національного художнього музею України із запрошеним міжнародним куратором Міхаелем Фером. Переосмислення музейної колекції в контексті ситуації, що вирувала під музейними стінами, а йдеться про 2013-2014 рік, розпал Майдану. Під стінами НХМУ стоїть «Беркут», у стінах НХМУ ночують музейні співробітники, щоб уберегти мистецькі твори у випадку несприятливого розвитку подій. І саме це бачить міжнародний куратор, що вперше приїжджає в Україну.

Юлія розповідає про вибір непростої теми для виставки – «Герої. Спроба інвентаризації», про роботу над нею, про професійні відкриття і розуміння, що музей має говорити з відвідувачами через свою експозицію. І не просто говорити, а доносити дуже конкретний і чіткий мессидж. Який він був у НМХУ? Яким він став після роботи з Міхаелем Фером?

Юлія Ваганова: Я не є класичним куратором, скоріше я би назвала себе куратором програм чи куратором напрямків, з якими я працювала як в Центрі сучасного мистецтва, так і в Національному художньому музеї, а тепер і в «Мистецькому Арсеналі». Кейс, про який я хочу розповісти, – це виставка в НХМУ «Герої. Спроба інвентаризації», яка відбулася в 2014 році. Реалізовували ми цей проект в рамках регіональної програми Гете-інституту «Музей – машина часу».

У рамках проекту ми познайомилися з Міхаелем Фером, музейним куратором. Нам був дуже цікавий його спосіб мислення, це було абсолютно не схоже на ті проекти і на ті способи презентації проектів музею, які були до того часу. Спочатку ми думали про невеликий проект, який би інакше оцінював колекцію.

Це куратор-зірка, він має вдумливий і цікавий погляд на те, як має працювати музей, що він має говорити. Він був директором музею в одному невеличкому німецькому містечку, він подався на цю посаду, бо зовсім не було претендентів. Він не розумів, про що говорить цей музей і вирішив попрацювати з ним з точки зору куратора. У музеї було три тисячі експонатів, переважно живопис. Фер повністю звільнив зали, відкрив фонди і почав на одній лінії вивішувати всі роботи з фондів. І коли вони заповнили першу залу, то відкрили двері для відвідувачів. Найбільшим скандалом було, коли вони дійшли до 1930-х років і колекції творів, що стосувалися нацистської Німеччини. Вони до того не показувалися і ця тема всіляко замовчувалася, точніше вона не було пропрацьовано німецькими музеями. Ці твори також були вивішені – і це викликало великий резонанс. Це винесло на поверхню тему, що музей дуже чітко відображає зміни у суспільстві.

Своїм проектом ми вирішили говорити про героїв. Звичайно, що питання відповідальності інституції і кураторів в час, коли є дуже гаряча ситуація, коли сама тема є надзвичайно складною для нас всіх – хто є героєм, хто не є – стало дискусійним для нас всіх. Ми розуміли, що не можемо і не хочемо говорити про героїв Небесної сотні. Ми зрозуміли, що нам важливіше для суспільства в сьогоднішньому контексті дати розуміння, хто такий герой і які герої були в Україні протягом довгого часу. Нам було цікаво дослідити нашу колекцію, подивитися, які герої і чому зберігалися в цій колекції. Намагалися дослідити, наскільки та чи інша політична ситуація впливала на формування колекції…

Юлія Ваганова розповіла, як вона з колегами систематизувала типи героїв – святі, козаки, історичні постаті, герої війни, культурні (громадські) герої, герої соціалістичної праці, політичні, партійні герої, героїні, дееконструкція героїзму тощо – зображених на роботах з фондів музею, як працювали над експозицією, як співпрацювали між собою і як цю виставку сприйняли відвідувачі. Далі вона навела приклади, як один масштабний виставковий проект обростає різноманітними кураторськими проектами, виходить за рамки, окреслені на початку, починає жити самостійним життям.

Юлія Ваганова: На «Книжковому арсеналі» з Центром Довженка ми зробили кінопрограму, яка називалася «Героїчний make-up». Було представлено вісім фільмів, і кожен фільм показував формування героїв у кіно. Були лекції, різні тематичні екскурсії для підлітків. Ми були відкриті для інших кураторів. Катерина Яковленко зробила окрему екскурсію «Герої Донбасу. Інвентаризація». Вона використала вже існуючу експозицію, знайшовши в ній теми, дотичні до Донбасу, теми героїки труда, героїки шахтарів.

Проект тривав три місяці і протягом цього часу з’являлися якісь додаткові теми та ідеї. Була тема кримськотатарських героїв, була тема радянського героя, як візуально ми сприймаємо героя, була тема неофіційного героя, наприклад, люмпен-стайл. Всі ці теми так чи інакше формувалися довкола виставки. Це приклад того, як можна розробити кураторську лекційну програму, яка буде дотична до візуального проекту. Це – «Герой: час і місце» з Інститутом національної пам’яті. Була дискусія «Мистецтво і влада». І окремі мікропроекти, які говорили про сьогоднішніх героїв. Це все було надзвичайно цікавим досвідом.

Повне відео, надане «Мистецьким арсеналом»,  можна переглянути тут.

Записала Марія Семенченко