Сьогодні поняття кураторства активно проникає із середовища мистецтва в інші сфери, зокрема і в літературу. І якщо арт-спільнота вже активно дискутує про еволюцію самого поняття кураторства, намагається сформулювати нові функції куратора в сучасному світі, а то й взагалі обговорюють відмову від такого явища, то інші сфери тільки знайомляться і намагаються розібратися, хто такий куратор, які його обов’язки і чому він не є ані адміністратором, ані піарщиком, ані менеджером.
Нещодавно в «Мистецькому арсеналі» відбувся воркшоп на тему «Хто такий куратор? Із мистецтва — в літературу». Говорили про те, як кураторство проникає з мистецтва у літературу, чи справді називатися куратором престижніше, ніж менеджером чи адміністратором проекту, чим насправді займається куратор тощо. Спікери – куратори візуального мистецтва Аліса Ложкіна, Лізавета Герман, Юлія Ваганова – ділилися досвідом власних проектів, а запрошений художник Роман Михайлов розповідав про нюанси роботи художників з кураторами з погляду митця.
Ніхто зі спікерів не говорив окремо про кураторство в літературі. Але приклад «Книжкового арсеналу», який щороку пропонує цікаві кураторські проекти – літературні, книжкові тощо, – доводить, що основні принципи кураторства, цікаві ідеї та досвіди не обмежуються візуальним мистецтвом і цілком спрацьовують і в інших сферах.
КУРАТОР: ПІАРНИК, МЕНЕДЖЕР ЧИ АВАНТЮРИСТ?
Лізавета Герман, кураторка, арт-критикиня: Хто такий куратор? Тільки лінивий дослідник кураторства і сучасного мистецтва ще не написав, що слово кураторство походить від латинського слова curare – опікати, турбуватися. Тобто, куратор – це та людина, яка має опікуватися художником. Але в жодному разі не бути асистентом художника, це не людина, яка повинна виконувати всі бажання митця. Але бути для нього напарником, бути з ним на одній стороні поля.
Втім, останнім часом слово куратор, кураторство і всі похідні від нього стали настільки спекулятивними, його вживають настільки часто і не завжди в адекватних контекстах, – і в нас, і в міжнародному середовищі, – що багато хто з доволі вагомих кураторів починають відмовлятися від вживання цього слова.
Тож хто такий куратор?
Чи є куратор організатором або менеджером? Ні. Куратор – це людина, яка, безсумнівно, часто відповідає за якісь адміністративні й організаційні моменти, але передусім, куратор – це людина, яка відповідає за ідеї, ідеологічну та інтелектуальну роботу, інтелектуальний підтекст виставки. І напевне ж куратор повинен більше часу проводити з художниками або ж розмірковуючи над концепцією виставки. Але нерідко куратор – це людина, яка бере участь у польових роботах і сам буквально забиває цвяхи. Як це завжди робив піонер кураторства Гарольд Зейман.
Чи є куратор піар-менеджером? Я часто чую твердження, що куратор – це людина, яка має якось піарити художників, просувати їх, робити з художника популярну і затребувану зірку. Але куратор не є піар-менеджером.
З іншого боку, звичайно, беручи участь у виставці відомого авторитетного куратора і маючи можливість поставити про це рядок в своїй біографію, художник набирає свої символічні бали. Але в якомусь ідеальному світі художник буде брати участь у виставці куратора не тому, що цей куратор авторитетний і солідний і може допомогти в подальшій кар’єрі, а виключно тоді, коли йому цікавий діалог саме з цим куратором, цікава запропонована виставка, коли хід думок художника збігається з ходом думок куратора.
Є куратори, яких можна назвати «піарниками від мистецтва». Я іронічно вживаю це словосполучення. Це ті куратори, які здатні або які вже зробили з якогось художнього явища важливий мистецький феномен, важливий міжнародний бренд. Наприклад, Акілло Боніто Оліва. У певному сенсі він є винахідником одного з таких важливих художніх явищ, як італійський трансавангард. Але це окремий приклад.
Чи є куратор спеціалістом по фандрайзингу? Куратор – це точно не та людина, головне завдання якої знайти гроші для художника. Хоча дуже часто фандрайзинг є частиною контракту. Буває, що це офіційний рядок у контракті. Іноді це неофіційно. Але сьогодні куратори дуже часто ним займаються. Наприклад, куратор Венеціанської бієнале 2013 року і нинішній куратор Нового музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку Массіміліано Джолі є популярною медійною фігурою, упізнаваний за межами художнього середовища. В його обов’язки як куратора Венеціанської бієнале входив, зокрема, фандрайзинг, тобто залучення додаткових фінансів на виставку. І його медійність цьому лише сприяла. Це той куратор, який здатен під свій проект, під своє ім’я залучити додаткове фінансування. І в українській практиці, і в міжнародній між запрошеним куратором й інституцією бувають дуже різні форми співпраці. Але у багатьох випадках фандрайзинг тією чи іншою мірою стає частиною кураторських обов’язків.
Ще одна іпостась куратора – поп-зірка. Крім згадуваного мною Массіміліано Джолі, є ще одна зірка, не менш яскрава та медійна. Це – Клаус Бізенбах, один із кураторів Музею Сучасного мистецтва в Нью-Йорку (MoMA). Його безкінечна соціальна комунікація, його активне публічне життя повертає нас до питання про фандрайзинг. Таким кураторам легше знайти додаткове фінансування.
І моє улюблене визначення: куратор – авантюрист. Однозначно так. Як приклад наведу Марту Кузьму. Вона була кураторкою проекту «Алхімічна капітуляція» в 1994 році в Севастополі. Виставковий майданчик – закритий військовий корабель, діючий. Виставка тривала два дні. Як їй це вдалося? Є різні версії, легенди та анекдоти. Але очевидно, що їй випала можливість і вона нею скористалася.
Якщо ж говорити загалом про українського куратора, то це людина, яка займається всім і одразу.
КУРАТОР: ТИРАН ЧИ НЕБАЙДУЖИЙ СПІВРОЗМОВНИК?
Аліса Ложкіна, кураторка «Мистецького арсеналу»: В арт-світі існують досить умовні соціальні ролі, які часто перетинаються. Тобто, не існує такого кришталево чистого поняття, як куратор. Дуже часто художник стає куратором, а куратора за його діяльність можна окреслити як метахудожника, або куратор сам стає художником. Окремих ролей немає, особливо в Україні, де все формувалося ситуативно. Ще років 10-15 тому субкультура сучасного мистецтва представляла собою вузьку тусовку за інтересами, яка складалася з кількох десятків людей. Які раптом, у зв’язку з розвитком ситуації, яка вийшла на еволюційно інший рівень, розбилися на якісь умовні категорії, умовні соціальні ролі. І це часом дуже фруструє, бо якщо ти все ще перебуваєш у тій «родинній парадигмі», то дуже складно перейти на цей рівень інституціональності і більш прохолодних стосунків з контрагентами, якого вимагає нова ситуація.
Рома Михайлов, художник: Коли я стикаюся з кураторами, для мене в роботі з ними важливі не лише інтелектуальні, а й якісь побутові речі. Має бути згуртована команда між художником і куратором. Має бути взаєморозуміння, підтримка і доповнення. В тих реаліях, в яких ми перебуваємо і в яких будується все українське мистецтво, і не лише українське, взаємодія куратора і митця – надзвичайно важливі.
Аліса Ложкіна: В Україні є відчутна проблема. З одного боку стосунки між художником і куратором такі пасторальні, дружні, приємні, милі, тусовочні. Але дуже часто відбуваються ситуації, коли, наприклад, художник і куратор вибудовують якісь садомазохистські союзи. Можна уявити ситуацію, коли куратор – тиран і домінує над художником. Але, в принципі, це теж вписується в більш широкі культурні стратегії. Ця стратегія художника як маріонетки має право на існування в сучасному світі, як і все інше, у світі з інклюзивною моделлю культурних практик, коли можна знайти виправдання будь-яким взаємовідносинам.
А буває перекіс в іншу сторону. Я часто зіштовхуюсь з ситуацією, коли художник сприймає куратора як сервіс. І вибудовується така патологічна ситуація, коли куратор б’ється головою об стінку і думає: «Ну чому я не пішов у художники?», а художник домінує над куратором, розповідає, що «він так бачить і йому треба ще цирк, баню, карусель і ведмедя». Але це все «кухня» процесу, від цього нікуди не дінешся.
Рома Михайлов: Важливо, щоб куратор довіряв художнику, особливо коли робляться якісь інсталяції, якісь об’єкти на місці. Тому що підставити куратора може саме художник. У куратора менше шансів підставити художника.
Аліса Ложкіна: Зараз кураторами себе називають усі. Навіщо куратор художнику, а художник куратору? Одна з принципових функцій куратора для митця – це функція небайдужого співрозмовника. У світі множин, тотального нарцисизму, селфі, люди ні на кого не хочуть дивитися, хочуть лише себе показувати. Дуже важко когось змусити піти і подивитися на інших.
А друга річ, на якій я хочу акцентувати, – перенасичення мистецтвом. Усього так багато, що ти не можеш це переварити. Я приходжу в музей і мені образливо, що я бачу сто робіт, у той час, як кожна з них створена як унікальна особистість. Вона створена так, наче лише на неї треба дивитися. А ти приходиш в цей промисловий ангар, де таких унікальних особистостей мільйон. Ти ж не можеш закохатися у натовп, ти можеш закохатися в одну-єдину конкретну людину. Треба дивитися їй в очі, розмовляти, щоб пробігла іскра. А в мене в інституціях типу Лувра така іскра дуже рідко пробігає.
І ось мої колеги зробили мені дуже правильне зауваження: «Ти насправді маєш ставитися до таких великих інституцій, як до міста. Ти ж в місті теж ідеш і бачиш багато будинків. Ти здатна, по-перше, насолодитися загальним ландшафтом цього міста, а по-друге, у тебе в цьому місті може трапитися якась особлива зустріч. Ти йдеш по Барселоні і бачиш Гауді, він випадає з загальної маси. Або якийсь інший об’єкт, на якому ти можеш сфокусуватися».
Я думала над цим у контексті кураторства. В ідеальному світі куратор – людина, що створює з окремих висловлювань художників, архітекторів певний ландшафт, елементи якого грамотно й ефектно взаємодіють між собою.
Якщо відійти від піднесених матерій, то куратор виступає не лише співрозмовником художника, він ще дуже великою мірою виконує роль медіатора. Він є посередником між художником, який часто перебуває в якомусь своєму світі, і глядачами.
КУРАТОРСЬКА ВИСТАВКА: ЦЕ ЯК?
Юлія Ваганова, заступниця генерального директора «Мистецького арсеналу» з музейної та виставкової діяльності, розповіла про роль і роботу куратора на прикладі однієї виставки. Це дуже детальний опис кейсу співпраці Національного художнього музею України із запрошеним міжнародним куратором Міхаелем Фером. Переосмислення музейної колекції в контексті ситуації, що вирувала під музейними стінами, а йдеться про 2013-2014 рік, розпал Майдану. Під стінами НХМУ стоїть «Беркут», у стінах НХМУ ночують музейні співробітники, щоб уберегти мистецькі твори у випадку несприятливого розвитку подій. І саме це бачить міжнародний куратор, що вперше приїжджає в Україну.
Юлія розповідає про вибір непростої теми для виставки – «Герої. Спроба інвентаризації», про роботу над нею, про професійні відкриття і розуміння, що музей має говорити з відвідувачами через свою експозицію. І не просто говорити, а доносити дуже конкретний і чіткий мессидж. Який він був у НМХУ? Яким він став після роботи з Міхаелем Фером?
Юлія Ваганова: Я не є класичним куратором, скоріше я би назвала себе куратором програм чи куратором напрямків, з якими я працювала як в Центрі сучасного мистецтва, так і в Національному художньому музеї, а тепер і в «Мистецькому Арсеналі». Кейс, про який я хочу розповісти, – це виставка в НХМУ «Герої. Спроба інвентаризації», яка відбулася в 2014 році. Реалізовували ми цей проект в рамках регіональної програми Гете-інституту «Музей – машина часу».
У рамках проекту ми познайомилися з Міхаелем Фером, музейним куратором. Нам був дуже цікавий його спосіб мислення, це було абсолютно не схоже на ті проекти і на ті способи презентації проектів музею, які були до того часу. Спочатку ми думали про невеликий проект, який би інакше оцінював колекцію.
Це куратор-зірка, він має вдумливий і цікавий погляд на те, як має працювати музей, що він має говорити. Він був директором музею в одному невеличкому німецькому містечку, він подався на цю посаду, бо зовсім не було претендентів. Він не розумів, про що говорить цей музей і вирішив попрацювати з ним з точки зору куратора. У музеї було три тисячі експонатів, переважно живопис. Фер повністю звільнив зали, відкрив фонди і почав на одній лінії вивішувати всі роботи з фондів. І коли вони заповнили першу залу, то відкрили двері для відвідувачів. Найбільшим скандалом було, коли вони дійшли до 1930-х років і колекції творів, що стосувалися нацистської Німеччини. Вони до того не показувалися і ця тема всіляко замовчувалася, точніше вона не було пропрацьовано німецькими музеями. Ці твори також були вивішені – і це викликало великий резонанс. Це винесло на поверхню тему, що музей дуже чітко відображає зміни у суспільстві.
Своїм проектом ми вирішили говорити про героїв. Звичайно, що питання відповідальності інституції і кураторів в час, коли є дуже гаряча ситуація, коли сама тема є надзвичайно складною для нас всіх – хто є героєм, хто не є – стало дискусійним для нас всіх. Ми розуміли, що не можемо і не хочемо говорити про героїв Небесної сотні. Ми зрозуміли, що нам важливіше для суспільства в сьогоднішньому контексті дати розуміння, хто такий герой і які герої були в Україні протягом довгого часу. Нам було цікаво дослідити нашу колекцію, подивитися, які герої і чому зберігалися в цій колекції. Намагалися дослідити, наскільки та чи інша політична ситуація впливала на формування колекції…
Юлія Ваганова розповіла, як вона з колегами систематизувала типи героїв – святі, козаки, історичні постаті, герої війни, культурні (громадські) герої, герої соціалістичної праці, політичні, партійні герої, героїні, дееконструкція героїзму тощо – зображених на роботах з фондів музею, як працювали над експозицією, як співпрацювали між собою і як цю виставку сприйняли відвідувачі. Далі вона навела приклади, як один масштабний виставковий проект обростає різноманітними кураторськими проектами, виходить за рамки, окреслені на початку, починає жити самостійним життям.
Юлія Ваганова: На «Книжковому арсеналі» з Центром Довженка ми зробили кінопрограму, яка називалася «Героїчний make-up». Було представлено вісім фільмів, і кожен фільм показував формування героїв у кіно. Були лекції, різні тематичні екскурсії для підлітків. Ми були відкриті для інших кураторів. Катерина Яковленко зробила окрему екскурсію «Герої Донбасу. Інвентаризація». Вона використала вже існуючу експозицію, знайшовши в ній теми, дотичні до Донбасу, теми героїки труда, героїки шахтарів.
Проект тривав три місяці і протягом цього часу з’являлися якісь додаткові теми та ідеї. Була тема кримськотатарських героїв, була тема радянського героя, як візуально ми сприймаємо героя, була тема неофіційного героя, наприклад, люмпен-стайл. Всі ці теми так чи інакше формувалися довкола виставки. Це приклад того, як можна розробити кураторську лекційну програму, яка буде дотична до візуального проекту. Це – «Герой: час і місце» з Інститутом національної пам’яті. Була дискусія «Мистецтво і влада». І окремі мікропроекти, які говорили про сьогоднішніх героїв. Це все було надзвичайно цікавим досвідом.
Повне відео, надане «Мистецьким арсеналом», можна переглянути тут.
Записала Марія Семенченко
Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.