Мишача метаморфоза

 

Як ви ставитеся до мишей? Особисто я їх недолюблюю – та й, гадаю, в багатьох із нас миші асоціюються з чимось неприємним, шкідливим і капосним…

А ось Соня Атлантова вирішила поборотися з цим стійким стереотипом і довести, що миші – теж люди. Тобто – що ніщо людське їм не чуже. А точніше – що царство мишей є цілим окремим світом зі своїми історіями і пригодами, світоглядами й характерами, які, як і в людей, трансформуються, розвиваються і зазнають найрізноманітніших метаморфоз.

Повість-казка «Миші», власне, про це – про метаморфозу й перехід: від безвідповідальної юності до відповідальної зрілості. Про перетворення легковажного авантюриста-миші Рекса на статечного чоловіка мишки Оришки і власника нової трикімнатної нори, повної запасів на зиму.

На перший погляд, така проблематика досить дивна для книжки, що визначає як свою цільову аудиторію «дітей молодшого і середнього шкільного віку». Адже всі драматичні моменти й перипетії такого переходу зазвичай стають актуальними для людини віком приблизно 25–30 років – саме в той період життя, коли справді закінчується безтурботна пригодницька юність зі стрибанням у компот зі стелі (як у випадку Рекса) і настає час визнати, що для того, щоб одружитися з коханою, слід таки рити нору і складати в неї запаси (як риють і складають усі інші).

Однак у контексті книжки Соні Атлантової ця нібито «недитяча» проблематика виглядає органічною – тому що пов’язана з розвитком такого вкрай важливого для формування повноцінної особистості явища, як розуміння Іншого. Для дитини Іншим часто постають її батьки і загалом дорослі. Це плем’я дорослих нерідко викликає в дитини (а ще більше – в підлітка) певне нерозуміння і внутрішній спротив саме через оцю їхню схильність рити нори й накопичувати запаси, ще й із якнайкращого зерна (інші варіанти – купувати квартири, робити ремонти, збирати гроші на відпустку – це вже в кого до чого серце лежить…). Тобто – бути як усі, облаштовуватися в житті якнайзручніше, дбати про матеріальний комфорт.

А як же мандри по стелі? Як же авантюри з вихоплювання хліба з-під носа в собаки Барбоса чи марширування по столу просто перед бабою Христею? Це вже з іншої історії – з буйної молодості миші діда Рудольфа, який свого часу був найпустотливішим на світі мишеням, а після чергового подвигу, що полягав у мандрах по аварійному дроту і завершився добрячою порцією електричного струму, раптово зрозумів, що має «не марнувати життя на пустощі, а завести власну нору, власну комору і власну дружину».

Після цього випадку пустотливий Пилип перейменував себе на Рудольфа й одружився. І тепер він, уже в статусі діда, вимагає від юного бешкетника Рекса, що заглядається на його онучку Оришку, пройти ту саму метаморфозу, яку свого часу пройшов він сам і яка, очевидно, очікує майже на кожного на певному етапі його життя.

Рекс, який тривалий час тримав оборону й задовольнявся як домівкою шпариною в купі цегли, таки здається. Та причиною його метаморфози стає не розряд струму, а два інші фактори: сильна злива, від якої можна сховатися не в цеглі, а таки в затишній норі, й іще – ревнощі до друга Мусія, до якого Оришка проявила аж надто велику приязнь.

Одкровення полягає в тому, що нора насправді не для себе (самому Рексові вона геть не потрібна), а – для неї, для коханої Оришки. І що хоч як нудно від самої думки про те копання нірки, є щасливий рецепт, що його пропонує Рексів товариш Мусій: «Можна рити нору, а думати про зовсім інше. Я б рив і думав про кохання…».

Для мене «казка-шкряботушка» «Миші» – це насамперед книжка про розуміння. Про розуміння отого химерного племені дорослих, які погоджуються на нудне копання нір і ретельне складання якнайкращих зернинок про запас. Про розуміння між глухим котом Елджерноном і хворим мишенятком Штайнером, які стають найкращими друзями. Про розуміння між чоловіком і дружиною людського роду, коли чоловік уміє переконати дружину робити щеплення хворому мишеняті заради спокою сина і знаходить для цього оригінальне рішення, що задовольняє всіх. Про розуміння, врешті, отого химерного для нас мишачого царства, яке також хоче жити, любити і здійснювати подвиги не лише видатні та ніким іще не здійснені, а й такі, що на них спромагаються день у день мільйони мишей (і людей) у всьому світі…

А щоб читач міг осягнути своєрідність світогляду миші якнайкраще, авторка вдається до оригінальної образності, завдяки якій світ постає крізь призму мишачого погляду: для мишки дерева біля входу в людський будинок видаються підстриженими «у вигляді перевернутих морквин», людська кухня – «біла, наче поверхня Місяця», а купка соняшникового насіння, що висипалася з кишені дитячих штанців, виглядає великою, як скирта.

Захопливий пригодницький сюжет, приправлений добрим гумором (чого варте явище «мишей-котлетоносців») і поставлений у ногу з часом через сучасні реалії (адже Рекс не просто собі миша-розбишака, а ще й письменна онлайн-активна миша: «Смартфона в дітей ночами цупить і в інтернеті сидить, замість зернятка тягати»), робить книжку привабливою для читання. Хоча є тут сюжетні лінії, які виглядають аж надто казковими, а характери – ідеалізованими: та ж дивна жертовна дружба кота Елджернона і мишеняти Штайнера все-таки лишається незрозумілою. Бракує якогось сюжетного ходу чи штриха в характері, який би надав оцій неприродній дружбі переконливості (як-от у випадку з котом Муркетом, який має вдосталь «віскасу» від хазяїв і полює на мишей суто «задля фітнесу», а отже, згодний погнатися лише за тією мишкою, яка швидко від нього втікає). Елджернон також пещений хазяями, однак чому він береться доглядати за хворим мишеням і чому геть не спрацьовують його природні інстинкти – для читача це лишається питанням.

Також не дуже виразно прописано образ Рексової коханої Оришки: читач дізнається, що вона повненька, а також – добра, наївна і мрійлива, та чому саме в неї (а не, наприклад, у непосидючу Касю) закохався Рекс, юний здобувач шматка м’яса з борщу, чому саме заради неї згодний покинути своє веселе парубоцтво? Тут хотілося б трохи більше глибини й харизми її характеру.

Проте всі інші герої книжки мають психологічно переконливі й оригінальні писки-мармизи – і колишній розбишака, а тепер почесний глава сімейства дід Рудольф, і його дружина Мимруся – непоказна, довгоморда і кульгава, але ж – зубаста! (а це в дружині-мишці головне), і молодий авантюрист Рекс, і біла домашня мишка – «блондинка» у всіх значеннях цього слова – Шушка, і ще багато інших мишей, котів, сов, жаб і людей. Із ними не нудно, з ними – весело і цікаво: мандрувати, потрапляти в полон, рятувати, розлучатися і знову зустрічатися, тікати від котів, проганяти жаб, здійснювати подвиги, а врешті – рити нори, одружуватися і зимувати разом. Знаходити між собою порозуміння, навіть якщо кожен із двох є непорозумінням сам по собі…