«Апокрифи степу» Ростислава Мельникова – збірка поезій багатошарових, зі своєю герметичністю. Вона сповнена сенсів і змістів, котрі автор не приховує від читача і таких, що завуальовані під пилом семантичних конструкцій та фоностилістичних засобів. Саме тому «Апокрифи…» орієнтовані на вибагливого та уважного читача, готового до вдумливого прочитання символів та алюзій на Семенка і Йогансена. Ця книга вмістила в собі вибрані твори за 1992-2012 рр., що помітно за її структурою (де чи не кожен наступний вірш доповнює попередній) і виваженістю часом, що стає причиною сприйняття деяких поетичних зразків на широкій дистанції від сучасності. Але не у випадку із закладеними в них сенсами.
Найперше, що помічаєш у збірці – наскрізний архетипічний світ українця, у центрі якого – степова стихія. Так, поезія Мельникова стає ще одним артефактом, що засвідчує ментальну приналежність українця до степу як архетипу рідної землі. Звісно, збірка не позбавлена й долі урбанізму, але степ постає у ній ментальним кодом: «Як убити дракона / що в мозку засів наче степ…», «Інколи здається, / що він існує лишень у моїй, / а чи твоїй / уяві, / оцей наш степ».
Та мова не лише про степ. Він – просторове буття текстів, що поруч із часом та рухом, є відправною точкою для переплетення різних тем і мотивів. Архетипічний світ відкривається у кожній поезії образом-символом сонця, вогню, що знаходить свої трансформації у характерних для фольклору й міфології символах колеса, ока, хреста, оленя, які доповнюються колоцентричністю часу (у Мельникова – від осені до весни із герметичним образом риби) та [о]-візіями на фоностилістичному рівні: «…Снять дракони / півкулями Мозку на Осінь / І Сторожа Богів / наче колесо / з Осі / Обриває Галактики Розклад Відчалення… / І на / вістрі / зіниць / пада / обертом / ВСЕСВІТ / О / Богине / остання / Кобиляча / го- / ло / во».
Колоцентризм часу є однією із найпрозоріших відсилок до фольклору у збірці. Але уявлення про час із кожним віршем набуває несподіваних форм: якщо спочатку натрапляєш на метафору «птахом часу» і «дерев’яний годинник», то надалі зустрічаєш герметичний образ дерева, який постає як втілення світового дерева: «Маленька Весно / подаруй мені / ДЕРЕВО / я на нього / по-вісю / вісь / моєї землі / ну а поруч / поставлю / акваріум неба / із відбитками / рибок / ранішніх снів». Насправді українці дерево використовували на позначення року, а саме – малювали так звану «сосонку» із багатьма гілочками. І весна фігурує у вірші не випадково, адже рік у нас першопочатково починався із пробудженням природи та поверненням пташок із вирію (образ «ирію» також зустрічається у збірці).
Водночас під час подорожі надтекстами «Апокрифів степу» натрапляєш і на дерево як код до дешифрування образу оленя, заявленого у вірші «Жовтавий парку колір». Олень доповнює наявну у збірці символіку сонця, адже в українських народних уявленнях він символізує саме світло і життя, сонячне божество. Крім того, у поезії «Жовтавий парку колір» набуває рис світового дерева і не випадково, адже саме цю тварину зображували українці біля дерева життя та інколи як таку, чиї роги переходять у саме дерево: «Біг олень / ріг / сохатих / звисали грона винограду / сплітало / вежі й башти / замку…».
Уже на середині збірки розумієш, що унікальним у ній є не фольклоризм як ключ до прочитання герметичних віршів, а гармонійне побутування символів і образів та їхні взаємозв’язки з усіма темами і мотивами, де метатексти ніби існують цілісно, створюючи новий світ. Власне цей світ є особливим ще й тому, що у ньому крім народного міфологізму постає міфологізм авторський у герметичному різнобарв’ї: «Втім, це не завжди так: / і метелики корів, / що народжують сонце / можуть / зачіпати / вименем спраглих / і тоді / місцевий поет / починає читати / Але сьогодні / іде дощ…».
Подорожуючи далі просторами поезій Мельникова, тільки під кінець книги починаєш дійсно розуміти всю глибину образу-символу риби та те, що вона є ніби ключем до прочитання й інших герметичних кодів, та й мотивів. Риба в народних уявленнях є посередником між небом і землею, «птахом землі» і саме вона замикає список проявів мотиву подорожі у збірці, адже мова йде не лише про життєвий шлях, еміграцію, останню путь, подорож Йони, а й про подорож між двома світами. Риба, символізуючи відродження, очищення та життя, за легендами, є посередником під час переправлення покійників на той світ. Змішавшись із християнськими уявленнями про Христа та його апостолів, котрі були рибалками, цей образ стає багатогранним: «Час рибалити – ледьсвіт обійма тихі плини небес / і Господь встає закинути вудку найпершим – зрештою це його святий обов’язок…». Риба тісно пов’язана і з часом, адже за віруваннями коли настає зима і вода замерзає, риба засинає, а прокинувшись, розбиває кригу і тим самим втілює весняне відродження, воскресіння природи (метафора «риба весен»), замикає колоцентризм часу, мотив подорожі і мотив життя і смерті.
Але, зрештою, всі лінії перехрещені в одній просторовій точці – степу, та в Мельникова немає просто степу, у нього «небо степів». А хто ми в нім? Мандрівні дяки, перекотиполя самотні, подорожуючі (слова, що надає нам автор на самій поверхні текстів), чи ті, хто вічно зберігатимуть ментальну пам’ять про степ як дорогу додому та до самого себе? Поезія викликає багато запитань, на які хочеться давати відповіді, перечитуючи її вдруге, і втретє, відкриваючи нові сенси. Так, на перший погляд здається, що вірші збірки можна охарактеризувати провінційністю і не актуальним відходом від урбаністики. Але, глибоке прочитання із пошуками відповідників та асоціацій наявним метатекстам, до чого, як на мене, і спонукає автор, надихає на думку про подорож-спробу віднайдення власного шляху як українця. І декілька представлених віршів про війну ніби підкреслюють це. Здається, читачеві автор пропонує відгадувати у герметичності самого себе, дещо відкидаючи здобутки урбаністичної культури і повертаючись до витоків: туди, де немає випадковостей, як і в символіці збірки. І, напевно, Ростислав Мельників таки правий, «Поема Про Наш Степ» так і залишиться ненаписаною та й, цілком ймовірно, що доки ми, українці, існуємо, у ній немає потреби:
це
усе
вже й не так випадково:
риба весен
і
на
щастя
підкова
А по тому
народиться
степ
