Лютневі книжки

Цей огляд поєднає малопоєднуване, бо різне і за жанрами (епістолярій, історія, дитяча казка), і за епохами (fin de siècle, 1930-ті й позачасовість).

Зі спільного хіба те, що всі ці книжки пов’язані для мене з місяцем лютим. Не певна, що буду зрозумілою, але постараюся пояснити:

1. День народження Лесі Українки, чиї «Листи» пропоную в цьому огляді, – 25 лютого.

2. Читання книжки Володимира Тиліщака «1930. У.С.Р.Р. Повстання», хоч тут ні слова про сучасність, раз по раз викликало спогади про груднево-лютневі події 2013-2014-го.

3. Казка Віки Амеліної «Хтось, або Водяне Серце», оскільки порушує тему книжок і їх читання, змусила мене пригадати мить зневіри у культурі, пригадати думку, що вхопила була мене за горло, – думка, що читати – шкідливо й навіть злочинно. Це було 19 лютого 2014 року, на сходах львівської книгарні «Є». Після того були переосмислення, зневіра відійшла, на її місці поселилося міцне переконання, що культура має значення, а книжки важливі, – всі ці перипетії відобразились у блозі «Книжки. Любити, ненавидіти, любити знову», але мить запам’яталася назавжди, й коли йдеться про те, чому служить читання, завжди у спогадах виринає та мить.

Зрештою, в лютому ось уже три роки думається переважно саме про т о й лютий.

Леся Українка. Листи 1876-1897. Упорядниця і авторка приміток — Валентина Прокіп. Київ: Комора, 2016

Видання епістолярію видатних служить водночас двом цілям: для читачів це, по-перше, свідчення про особисте героя національного чи міжнародного пантеону, а по-друге — про тодішній процес: літ-, культ- чи просто суспільний — залежно від того, хто пише.

У радянські часи «Листи» Лесі Українки видавали, але з купюрами. Цензурувати було що: і нелюбов до Росії й усього російського, і щедрі листи до рідного дядька Михайла Драгоманова, чиє ім’я за комунізму намагалися не згадувати, і «завелику освіченість» української поетеси, до якої в тоталітарну епоху ставилися з підозрою, надто ж коли йшлося про вихідців із «молодшого брата», якого асоціювали з недоумкуватими «холопами».

Це перший том листів Лесі Українки – від часу, коли Косачівні було 5 років – і до віку 26-ти.
Епістолярій є цікавезним документом своєї доби, який розповість нам, з одного боку, про переживання й болі (у буквальному значенні, адже часто йдеться саме про фізичні болі) авторки, її дбайливість щодо рідних, їхні родинні жарти, покаже цікаві слівця — такий-собі косачівський «внутрішняк», а з іншого — покаже тло епохи, тодішній культурний, зокрема літературний, а також і суспільний процес.

«Листи» яскраво продемонструють тодішню лектуру й інші культурні заняття української інтелігенції — Леся (це ім’я – не просто псевдо; Лариса Косач справді себе ним називала, цим іменем підписувала листи) часто перелічує співрозмовникам те, яку музику слухає, на які вистави ходить, що читає або планує прочитати, про кого говорять у її оточенні, кого з іноземних авторів вважає знаковими, — і це тим більш цікаво, що можна зробити висновки, хто з названих письменників стали для нас класиками, а кого тепер уже не знаємо. Загалом, із листів, де йдеться про зарубіжне письменство, постає образ сім’ї Косачів, особливо самої адресантки, – як вельми обізнаної й працьовитої культуртреґерки, яка визначала й рекомендувала перекладачам і виданням твори чужомовних авторів для перекладу українською — і не для промоції зарубіжних письменників, а для того, щоб своя, українська, культура могла позбутися комплексів меншовартості, адже тільки засвоївши найкращі зразки культури світової, можна функціонувати повнокровно («Я надіюся, […] як більше знатимуть українці чужу літературу, то може згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній»). Леся Українка не попускає рідній літературі тільки тому, що вона рідна, навпаки: саме з такою поблажливістю й бореться: тексти мають бути якісними, а не, передусім, українськими («Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то може б вони скоріше версифікації вивчились примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір» або «У нас… думають, що для такої убогої літератури як наша «всякоє даяніє благо» і через се друкують такі речі, яких запевне не одважились би показати жадній редакції чужеземної часописі. Але ж я думаю, що такі письмовці не поважають або себе, або української літератури. А я все-таки не вважаю нашої літератури за жебрачку…»). Загалом, Леся Українка напрочуд, навдивовижу – аж до вигуку «так не буває!» – модерна: і в питаннях, що стосуються українського письменства, і в «жіночому питанні», і коли йдеться про основу для літературної мови в суперечках із галичанами, – річ якраз у тім, що Леся Українка є не «анти-», а «пост-» (якщо керуватися марко-павлишинським поясненням різниці між ними): у своїх судженнях вона виходить не з того, щоб конче від чогось відмежуватись, піти проти чогось, а зі здорового глузду – може, через те серед декого, як-от галицьких народовців, зажила собі неслави людини, якій бракує патріотизму. Саме через це «пост-», саме через цю дивовижну модерність – модерність не fin-de-siècle’івську, а сучасну нам – Леся Українка є актуальною і сьогодні.

Із книжки можна дізнатися також імена вже забутих культуртреґерів. Великою мірою листи Лесі Українки — це книга про інтелігенцію того часу, і з приміток, підготовлених упорядницею видання, читач може дізнатися, як склалися їхні долі.

«Листи» є ниткою, що єднає сучасного українського читача зі, сказати б, культурними прадідами й прабабусями. В останні десятиліття немало йшлося про те, що в нас перервана тяглість культурних поколінь. Віра Агеєва, яка ґрунтовно займалася творчістю Лесі Українки і є авторкою передмови до цієї книжки, в одному з інтерв’ю каже: «Варто розуміти, що знання передаються не лише книжками. Усна традиція теж дуже важлива» — долі представників наступного покоління після Лесі Українки, тих, із ким вона могла спілкувалась особисто, склалися переважно дуже трагічно, тож вони не могли передати набутого своїм наступникам. Саме тому епістолярій, свідчення про життя культурного покоління fin de siècle, а потім 1920-х, є справою надзвичайної ваги — адже епістолярій близький до усної традиції, про яку каже Віра Агеєва.

Навряд чи автори зі шкільного пантеону можуть бути близькими пересічному читачеві — надто вже «неживими», надто припудреними вони постають зі шкільних (а може, й університетських — залежно де) уроків. Твори класиків варто перечитувати, а їхні життя – «промацувати» (тобто теж перечитувати різні про них свідчення). Тоді близькість відновлюється — коли читаєш «Листи», здається, що Леся Українка ось тут поряд, ходить тими ж вулицями і знемагає від спеки на тих же берегах Чорного моря, які знаємо ми. Деякі її судження, міркування про Україну, її суспільство, літературу видаються досі актуальними — і цікаво відстежувати, що є досі на злобі дня, а що змінилося — може, тільки щойно, а може, тільки на шляху до змін (наприклад, із Відня письменниця пише: «Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно»). Близькість встановлюється і зі свідчень про особисте — здається, читаєш лист близької знайомої і її переживання цілком зрозумілі: «У нас кажуть: з Новим роком, з новим щастям! але — що таке щастя? для мене ся ідея не стоїть ясно перед очима».

Природно, з епістолярію добре видимий розвиток адресантки. З роками в Лесі Українки загострюється критичне перо, тоншає гумор, зокрема іронія, її стає дедалі більше (часто вона гірка) – і чекаєш видань наступних листів, щоби смакувати певні пасажі.

До речі, «Листи» Лесі Українки – це книжка, що змусила мене повернутись до студентської звички (на сьогодні підзабутої) виписувати з книжки цитати – не лише ті, які точно використаєш у рецензії чи огляді, а й інші, які просто сподобалися, – просто так, «щоб було», про всяк випадок.

Володимир Тиліщак. 1930. У.С.Р.Р. Повстання. – Київ: Смолоскип, 2017

За 1930-й рік на території всієї підрадянської України відбулося понад 4000 антикомуністичних виступів і повстань, здебільшого селянських. Селяни виступали переважно проти колгоспної системи – відбирання зерна, худоби, реманенту, а також через закриття церков. По селах перепиняли підводи з зерном, змушували комуністичних активістів повернути майно; повсталі ходили по хатах односельців і закликали висловлювати невдоволення; перегороджували вулиці дротяними загорожами (нічого не нагадує?). Дуже часто це були повстання жінок, за зброю брали підручні засоби – якогось разу, на Луганщині, використали пральні дошки, так звані «праники», через що жіночий загін назвали «Праниковою хмарою».

Нерідко з активістами колгоспу, а також із чекістами, які прибули розганяти повсталих, селяни жорстоко розправлялися. У певних випадках влада змушена була навіть застосовувати для розгону повсталих літаки. Траплялося, що й актив – комуністи – змушений був іти у підпілля.

Про все це – у книжці фахового історика Володимира Тиліщака. Ця книжка є не аналізом, не дослідженням, а популяризацією теми селянських повстань, якими була охоплена, фактично, вся підрадянська Україна за два роки до Голодомору. Автор цього свідомий, він не намагається робити з книжки щось більше, ніж розповіді, які ґрунтуються переважно на архівних даних, а також на переказах (часто історик посилається і на краєзнавчу літературу). Це робить видання дуже доступним – як за обсягом, так і за змістом. Висновок з описаного нехитрий, кожен може зробити його сам.

Книжка доводить, що українські селяни чинили сильний опір колективізації, причому повсюдно: наведено історії повстань із Хмельниччини, Черкащини, Сумщини, Кіровоградщини, Чернігівщини, Одещини, Луганщини, Полтавщини, Вінниччини, Дніпропетровщини… Власне, ці повстання великою мірою й пояснюють, чому влада невдовзі вирішила вдатися до голодомору: голод убиває всі потреби, які стають на чвертьсходинки вище, ніж базова – їжа; голод знищує все, й передусім, можливо, людську гідність. Після такої катастрофи чинити повстання було вже нереально.

Книжка доступна читачам різного рівня ще й тому, що пропонує не голу статистику, а живі історії, кожен розділ – це, власне, історія (з цифрами, але й із людьми, їхніми характерами). Таким чином, автор показує 17 повстань, що з них можемо зрозуміти, якими були решта 4000. Велику увагу приділено портретам ватажків, певні з них у народі були романтизовані як «народні месники», й іноді народні перекази та легенди наділяли їх понадлюдськими здатнощами.

Коли читаєш ці історії, виникає філософське питання: на що сподівалися селяни, чи розуміли вони, що їхні виступи – безперспективні? Чи вважали, що своїми виступами здобувають, «хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі» (за Франком)? Відповідь тут та, що переважна більшість повстань були стихійними, орієнтованими на тактичну, а не стратегічну (скажімо, повне звільнення від комунізму) перемогу – і часом повсталі навіть досягали задоволення певних вимог: їм повертали майно, а віжки колективізації дещо попускали (радянська влада, як завше, вдавалася до «ленінського танго»: зробити крок назад, щоби потім зробити два кроки вперед).

Втім, траплялись і випадки ширших цілей та глибшого розуміння певними з ватажків сенсу цих повстань. Коли придушували найбільше та найвідоміше – Павлоградське (Дніпропетровщина) – повстання, один із лідерів підпільників, колишній офіцер Державної варти гетьмана Павла Скоропадського, Олексій Пазін заявляв чекістам: «Нині ви обеззброїли, ви заарештували усіх і, ймовірно, усіх фізично знищите. Та чи думаєте ви, що, убивши нашу групу, ви вб’єте рух, який відбувається зараз по всій країні?.. Боротьба з вами не припиниться. Є ще багато засобів боротьби».

На жаль, влада теж знайшла засіб боротьби проти народу, але всі ці історії показують недоречність уявлення про те, що українці позитивно сприйняли радянську владу і, якщо хтось і чинив якийсь опір, то лише купка інтелігенції, яку невдовзі розстріляли.

Цікаво, що автор подекуди вживає слово «майдан» – у метафоричному значенні, дещо анахронізуючи. Не знаю, чи може хтось із наших сучасників читати цю книжку без асоціацій із недавніми подіями і не замислюватись про генетику всіх цих явищ.

Вікторія Амеліна. Хтось, або Водяне Серце. Ілюстрації Марії Фої. Львів: Видавництво Старого Лева, 2016

У великому акваріумі живуть німі риби, стара Черепаха, що вже забула всі на світі наймення, і ще хтось (Хтось), хто не знає свого імені, бо жодна істота до нього ніколи не зверталась. Акваріумом опікується сумний самотній чоловік, який не знаходить у собі сил крізь власний смуток розгледіти істот коло себе як істот, а не як предмети.

Хтось вирушає на пошуки власного імені. І шукає його… у книжках.

Ця казка — про імена й потребу їх віднайдення. Асоціація нечітка й небезпосередня, але коли йдеться про імена, то йдеться також і про любов. Часом ми не можемо дібрати комусь імені, бо ім’я — це визначеність. Буває, вигадуємо для нього / для неї десятки імен, а буває, подумки звемо всіх інших — на чиєсь ім’я, ім’я когось одного.

Ця казка — про пізнання себе через любов іншого і до іншого. Казка про самотність, якої можна позбутися, якщо пильніше придивитися до світу довкола себе. Про те, що власне ім’я можна віднайти тоді, коли тебе люблять по-справжньому, так, що бачать твою суть, а не лише оболонку.

Ця казка — про пізнання себе, якому служать… книжки. Віка Амеліна у своєму тексті — вкотре, але нетривіально — проговорює те, чому книжки важливі, показує через метафору, як вони можуть стати для нас дзеркалом, звести нас із самими собою, віч-на-віч.

Зазвичай батьки хочуть, щоб дитяча книжка була і цікавою і повчальною.
Але повчальність може бути пласкою, надто прямолінійною — і я не певна, що діти добре запам’ятовують ті висновки, яких дійшли не самі, а які їм розжував автор. Зрештою, чи вчаться вони думати, якщо висновки занадто очевидні?

З іншого боку, «сила» (в сковородинівському значенні) може бути так глибоко захована, що може й не прочитуватись, а ще гірше — коли прочитується у протилежному значенні.

Як дотриматися балансу?

Ця казка — приклад того, як балансу можна дотриматись. Приклад дитячої – для дошкільнят і молодших школярів – книжки, яка і дорослим може щось відкрити.

Більше бліц-оглядів – тут.