Книжки. Любити, ненавидіти, любити знову

“Книжки — це моя любов” — подорожуючи, раз по раз чуєш цю фразу од випадкових супутників. Вони бачать у твоїх руках книжку — і їм здається, що натрапили на однодумця.

Коли чуєш таке уперше, пориваєшся запитати: “Які саме книжки ви любите?”. Відповідь здається тобі дивною: “Я взагалі люблю книжки, у мене вдома їх дуже багато”. Коли чуєш таке зізнання утретє чи вп’яте, мовчки стинаєш плечима. Ти не хочеш починати цієї розмови. Ти не хочеш ошелешити співрозмовника: книжка в твоїх руках не є знаком любові до неї. Ти можеш пояснити, звідколи й чому. Але це — не для випадкових супутників.

***
Ти можеш розповісти про те, наскільки книжки — брудна справа. Коли перекладеш їх із коробок на полиці з сотню примірників, то, миючи руки, з огидою дивишся, як у раковину ллються темно-сірі патьоки.

Ти можеш розповісти про те, як шкодуєш, що навчилася читати, коли тобі було чотири роки. Звідтоді жоден день дитинства не минав без книжки. Соціопат, ти знайшла, як виправдати небажання бавитися з іншими дітьми. Знадвору долинали голоси сусідів, які грали в квача, а ти соромилась підійти попроситися в гру, боялася виглядати незграбно, казала собі, що такі заняття не для тебе, ти-бо маєш щось вище — книжки.

Ти хапала ротом повітря, не спроможна сказати й слова у відповідь на питання “А у вас у книгарні є хтось, чий обов’язок — читати всі книжки?” Покласти на це життя? — думалося тобі. Пронизливі світанки й заходи сонця, дні, що можуть повнитися життєвістю: справами любові й милосердя, душевними розмовами, побутовими дрібницями? Покласти все це на десятки тисяч томів? — обурювалась ти у думках.

Ти можеш розповісти про те, що через слова ми надумуємо неіснуюче, що сполучення слів чіпляють до реальності хвіст, наче до комети, й той хвіст — це лиш обман зору. Можеш говорити про те, що книжки відривають нас від життя, не дають його прожити, пережити, переносять у світ, якого нема, й тоді нехтуємо тим, що є. Визнаєш, що книжки — це вишуканий спосіб утечі від реальності. Ти його не зневажаєш, але зневажаєш утечу від реальності як таку.
***
Та головне зізнання ти лишиш наостанок. Пригадаєш, як 20 лютого 2014 року люди в книгарні гортали книжки. А дехто навіть сидів у залі за столиком і щось виписував.

В той день ти зненавиділа книжки.

Потім каялася за цей порив ненависті. Бо сама ти, якщо й не читала, нічим більш гідним не займалася.

Каялась, але відтоді тобі стало боляче дивитись на книжки. А ще більш боляче — чути розмови про них. Говорити про них самій.

Ти перестала в них ВІРИТИ.

***
…Врешті-решт, ти вирушаєш у далекі мандри: далеко від рідних, від друзів і від колег, від місця роботи й від самої роботи (вона у тебе книжкова), від засобів зв’язку з ними. Ти сама так хотіла: певний час не робити того, що робиш завжди; звільнитись од більшості ідентичностей, зняти всі нашарування, бути винятково Божим дитям — і більше ніким.

Ти ходиш у гори, прибираєш будинок, спілкуєшся зі співмешканцями і — багато молишся.
***
…І коли так, у чужому краї, минають тижні, починаєш вечорами затримуватись у вітальні на канапі з… книжкою. Знову можеш просто жити, вбираючи в себе реальність — ту, що навколо, і ту, що на сторінках, не нехтуючи жодною, зливаючи їх в одну.

Повертаєшся до здорового глузду: книжки, — кажеш собі, — це не заміна життя. Але, звісно, й не життя. Натомість це Те, Що Проговорює Життя, і без цього — ніяк. Розумієш: слова не творять нереального, паралельного до реальності, — вони артикулюють невидиме чи менш видиме. Зрештою, всі так звані “паралельні реальності” існують лиш у реальному світі. Просто реальний світ — це щось більше, ніж те, що ми бачимо. Немає іншої реальності, крім як ця, наша, і вона вбирає у себе все. Слова роблять невидиме відчутним, записані слова — роблять це відчутним для багатьох.

Адже Бог теж невидимий (чи менш видимий?), та це не робить його менш реальним.

Книжка — пригадуєш, — це подорож (та, яка НЕ туризм). Навіть коли читаєш ту саму вп’яте чи всьоме — не знаєш, куди занесе тебе в думках і розуміннях.

Ти знаєш, що як тілу потрібні фізичні вправи, інакше можна стати мішком, так і духові варто вправлятись, аби не заскніти, не затверднути, ніби шмат холодного пластиліну. І книжки — це одна з таких вправ для духу. Не єдина, але рівноцінна з іншими. Вона змушує зупинитись. Передихнути. Замислитись. Заглибитись і — поглибшати.

Тільки, звісно, слід навчитись обирати книжки.
***
А як же з 18-20 лютого і з тим, що потім? (Ця дата хлюпає у тобі морською водою; щойно про неї говориш чи чуєш, море починає штормити й солона вода просочується крізь очі). Як же бути з тим болем, з тим стинанням плечима: там стріляють, а тут — гортають книжки, втікають від реальності, віддаючи на поталу всіх тих, хто має силу не втікати, розуміє, що втікати не можна?

Лише коли минає час, визнаєш: якби не було книжок — хоча б тільки тих, що вийшли в останні 23 роки, хоча б тільки тих, що вийшли в Україні, то й Революції гідності не було б. Бо солідарність зі своїм народом, відчуття тяглості історії, спільної долі, чи й такі речі, як людяність та емпатія, плекаються, зокрема, книжками. Особливо в країні, де багато років відсутній власний кінематограф.

Приходиш до того, що все, що було в цій революції доброго, було, зокрема, завдяки книжкам, а все, що було злого, було, зокрема, через їх відсутність.

Припускаєш: мине багато років, і про 2014-й читатимуть у книжках ті, кого в цей рік іще не було. І в них так само хлюпатиме морська вода — як у тобі в ту мить, коли читаєш про трагедію під Крутами чи про Михайла Сороку — про той час, коли ще не було тебе.

Розумієш: якщо без “воювати” ніяк, то краще робити це на сторінках, ніж у реальних містах і селах. І про жорстокість, якщо вже без неї ніяк, краще читати й писати, ніж їх творити й переживати.

Кажеш собі: врешті-решт, письмо й читання, як і будь-яка інша творчість і співтворчість, — це краща автотерапія, ніж алкоголь, наркотики чи багато інших стратегій подолання чи стратегій утечі.

І ще безліч “визнаєш” і “розумієш” — для кожного своїх. Більш і менш очевидних, більш і менш банальних.

***
Тобі серце стискається від зворушення, коли йдеш поміж стелажами й дивишся на тих, хто гортає у книгарні книжки, вдивляється, вчитується, шукає в них відповідей на свої питання. Чи віриш, що у книжках їх вдасться знайти?

Ти віриш, що книжки дадуть сили ставити нові питання. І йти з ними далі.