Новий роман Еліс Гофман вийшов друком 2015 року й одразу потрапив до списків бестселерів «Нью-Йорк Таймс». Це історія забороненого кохання на карибському острові Сент-Томас, в результаті якого на світ з’явився Каміль Піссарро — один із засновників імпресіонізму в живописі. Його мати Рейчел виросла на тропічному острові, але мріє про Париж. Вона належить до невеличкої громади євреїв, у якій панують суворі ортодоксальні звичаї. Дівчину видають заміж за багатого вдівця з трьома дітьми. Незабаром той помирає, а з Європи приїжджає його племінник Фредерік, щоб урегулювати питання про спадщину. Спалахує пристрасний роман з красивим юнаком, а разом з тим вибухає грандіозний скандал, що змінює життя самої Рейчел і долю її улюбленого сина, якому належить стати одним з найвидатніших художників Франції.
Історію цю написано так пронизливо і яскраво, що її просто неможливо забути, а екзотичний антураж і глибока чуттєвість, якою перейнято роман, нікого не залишить байдужим. Роман уперше друкується в українському перекладі.
Еліс Гофман (1952) — американська письменниця, яка отримала світову відомість завдяки роману «Практична магія» (1996), який було взято за основу однойменного фільму режисера Гріффіна Данна з Ніколь Кідман і Сандрою Баллок у головних ролях.
Майбутня знаменитість народилася в Нью-Йорку і виросла на Лонг-Айленді. Сім’я Еліс Гофман має українське коріння (за жіночою лінією).
Еліс Гофман має ступінь магістра мистецтв.
Свій перший роман «Під владою» (1977) Гофман написала, ще будучи студенткою Стенфордського університету. Потім вона отримала роботу у видавництві «Doubleday», де згодом вийшли друком ще дві її книги.
Обдарований і плідний прозаїк, Еліс Гофман подарувала читачам близько тридцяти яскравих і захопливих романів, три збірки оповідань і вісім книжок для дітей і підлітків. Практично всі її книги відзначаються вигадливими іронічними сюжетами, містять елементи магії й контактів із потойбічним світом. Наразі вони перекладені двадцятьма мовами і налічують понад сотню видань.
Крім того, перу письменниці належать сценарії таких чудових фільмів, як «День незалежності» (1983), «Річковий король» (2005) та «Аквамарин» (2006).
Уривок :
… Ночі на нашому острові були темні-темнісінькі, повітря — пахуче та важке, ідеальне для мрій. Щойно починало згасати світло, можна було почути ящірок, які шаруділи в листі, і дзижчання комарів, що залітали у вікно. У своїх поштукатурених будиночках ми спали під навісами зі щільної білої сітки, що мала утримувати комарів. У бочках, куди збирали дощову воду, ми тримали маленьких рибок, які поїдали яйця, що їх ці комахи відкладали на поверхні води, тож не так уже й багато їх мали нам дошкуляти. Але все одно крізь спеку, особливо в сутінках, пробивалися велетенські хмари комах, приносячи із собою лихоманку, що могла живцем спалити людину. В сад опускалися десятки кажанів і, перелітаючи з місця на місце в нерухомому повітрі, пили нектар наших квітів, згодом і вони зникали, влаштовуючись на гілках дерев. Коли вони засинали, лишалася тільки тиша, спека і ніч. Жара стала сутністю нашого життя, така собі примара, що не дуже далеко відходила від дверей. Через неї мені хотілося скинути одяг і пірнути в інше життя, туди, де ростуть липи і зеленіють лужки, де жінки носять чорні шовкові сукні та криноліни, що шелестять під час ходьби, в ту країну, де в холодному ясному небі піднімається срібним диском місяць.
Я знала, де можна знайти таке місце. Колись то була країна моїх бабусі й дідуся. Вони приїхали до Нового Світу із Франції і привезли із собою яблуньку на згадку про сади, якими вони колись володіли. Саме наше прізвище походить від назви фрукту, що вони його так любили. Батько розповідав мені, що наші предки шукали свободи, спочатку в Іспанії, тоді в Португалії, а потім у Бордо, єдиному регіоні Франції, що тоді приймав людей нашої віри. Та свобода у Франції вмирала; наших людей кидали до в’язниці, потім вбивали чи спалювали. Ті, хто зміг утекти, попрямували через океан до Мексики та Бразилії, багатьом допоміг штурман-марран Фернанд де Лорона, який приховував від влади свою віру. Кажуть, що навіть Колумб, який назвав наш острів раєм на землі, ледь його побачивши, був одним із нас і шукав нової землі і свободи.
1492 року королева Ізабелла вигнала наш народ із Іспанії дев’ятого ава , в найгірший із днів в історії нашого народу. Саме в цей день вавілоняни зруйнували Перший Єрусалимський храм, а римляни — Другий. Саме в цей день 1290 року євреїв прогнали з Англії. Тисячі наших дітей хрестили і погрузили на корабель до острова Сан-Томе поблизу узбережжя Африки, де продали в рабство. В 1506 році чотири тисячі євреїв вбили в Іспанії під час Песаху. Багато хто навернувся до християнства, потайки сповідуючи свою релігію. Шкода було тих, кому довелося лишитися і прийняти християнство. Батько казав, що все одно цю жертву не оцінили; таких людей називали конверсос, поглядали на них згори вниз, позбавляли майна і прав, і вони деградували. Вижили ті, хто знав, коли тікати.
Інквізиція переслідувала наш народ і за океаном, де нас знову вбивали і виганяли з Мексики та Бразилії. Дідусь був серед тих, хто врешті-решт опинився на острові Сан-Домінго, і саме там виросли мої батьки. Але в суспільстві, де цукрова тростина була королевою, а люди — рабами, миру не було. В 1754 році король Данії видав указ, в якому проголошував, що всі люди на Сент-Томасі можуть вільно сповідувати свою релігію; оголосив нове рабство поза законом і надав євреям цивільних прав, зрівнявши їх з іншими, навіть відкрив їм двері до товариств на кшталт братства масонів, що дозволило нашому народові вести справи з неєвреями. Мої батьки переїхали на острів черепах, бо там перебувало більше вільних людей, ніж будь-де в Новому Світі, і людям нашої віри дуже скоро, в 1814 році, дозволили стати данськими громадянами. Майже кожен розмовляв англійською або французькою, але всі ми були дуже вдячні данській владі. В 1789 в податкових регістрах значилося не більше десяти єврейських родин, а в 1795, коли народилася я, уже налічувалося сімдесят п’ять осіб, і щороку до наших берегів прибували нові.
Щойно ми приїхали, батько заприсягнувся, що більше ніколи в житті не подорожуватиме. Із собою він привіз яблуньку, мою маму і чоловіка, відданого йому.
Наш острів — маленька дрібка суші, трохи більше тридцяти квадратних миль, у блакитно-зеленому морі. Перші жителі зникли, їх знищили хвороби і вбивства. Місцеві жителі, що називалися карибами, вірили, що їхні предки потрапили на цей острів з Місяця; побачивши похмуру Землю, вони прийшли дати їй світло і, пробившись крізь хмари, залили наш острів барвами, тож повсюди розлетілися бризки усіх відтінків жовтогарячого, блакитного і червоного. Але предків карибів затримала буря, тож довелося їм лишитися в місці, яке так і не стало рідним. Вони заплели своє довге чорне волосся в коси на знак жалоби за собою і за нашим світом. І то було правильно, бо доки датчани не принесли свободи, історія острова складалася лише з кривди та смутку, суспільство будувалося руками ув’язнених і рабів.
Так трапилося, що фрукт, який подарував нам наше прізвище, не росте в тропічному кліматі. Йому подобається прохолодніший клімат. Яблунька дідуся і бабусі, посаджена в керамічний горщик у дворі, так і не виросла великою. Коли я поливала її під час посухи, вона була такою спраглою, що ніколи не могла напитися досхочу. Коричневі листочки зморщувалися і шелестіли, як крила метеликів, коли падали на землю. Фрукти, що вона народжувала, були твердими, шкірка — скоріше зеленою, ніж червоною. Але все одно то був наш спадок, фрукт із Франції. Я з’їдала кожне яблучко, що знаходила, яким би гірким воно не було, доки про це не дізналася мама і не надавала мені ляпасів. Мамине повне ім’я — мадам Сара Монсанто Пом’є, і вона була такою владною, що мало хто наважився б виступити проти неї. Її гнів був тихим, але лякав геть не до смерті.
— Це яблука для твого батька,— сказала вона, коли спіймала мене за збиранням фруктів, що нападали на патіо. Я мовчки відійшла від мами і від яблуньки.
На відміну від інших, я її не боялася. Знала, що вона не така сильна, як здається, бо чула, як вона плаче вночі. І пообіцяла собі, що наступного разу скуштую нашого родинного фрукта уже в Парижі. Я народилася тут, але завжди вірила, що саме в тому місті моя справжня батьківщина. Я застрягла на цьому острові, як ті люди, що спустилися з неба і тільки дивилися на далекий Місяць. Але, на відміну від них, я потраплю туди, куди хочу.
Навчившись читати, я знаходила розраду в батьковій бібліотеці, де він зібрав мапи Парижа, деякі навіть були складені великим картографом Нікола де Фером. Я водила рукою по річці Сені, запам’ятовувала парки і малесенькі криві вулички та стежки в саду Тюїльрі, створеному Катериною Медичі в 1564 і вкритому взимку кригою, немов крижана казкова країна. Саме батько вперше розказав мені про Париж, як колись його батько розказав йому, і ми вважали це місто початком і кінцем усього найпрекраснішого. Хоча батько ніколи не бував там, я вірила, що одного дня я побачу це місто заради нього.
У віці десяти, одинадцяти та дванадцяти років я б залюбки лишалася в бібліотеці, але змушена була супроводжувати маму, коли та навідувалася до подруг, які були членами «Благословення і миру та діянь доброти»,— жіночої спілки, що займалася добродійністю серед народу нашої віри. Виявилося, що навіть цим благочестивим жінкам подобалося жити з шиком, кілька з них приїхали до острова прямо із Франції. Я запитувала у покоївок у цих домах, де можна знайти «Journals des dames et des modes» і «La Belle Assemblе5e» — найкращі модні журнали з Парижа. Я ховалася в темних убиральнях, куди не мусила заходити, лягала на прохолодні кахлі підлоги і зацікавлено гортала сторінку за сторінкою. Там були мано з лисячими комірами, чобітки з бордової шкіри, лайкові рукавички, що доходили до самісінького ліктя і застібалися на два ідеально розташованих перламутрових ґудзики. Інколи я виривала аркуш і забирала собі. Якщо хтось і помічав, зауважень мені все одно не робили, бо в тих убиральнях мені відкривалися таємниці, які краще було не відкривати. Любовні листи, пляшки з ромом, купки прихованих монет. Здається, деякі наші найпомітніші жінки збилися з доброго шляху, бо ж єврейські жінки з усіх боків обмежені законами: законами Бога, законами датчан, та ще й законами наших власних старійшин. Ми маємо бути мишками, ходити непоміченими, щоб не накликати ненависті на свій народ, до якого так погано ставилася кожна нація. Та я аж ніяк не була мишкою. В тих полях, якими я гуляла, мене більше цікавила поведінка яструбів.
Майже всі книжки мого батька були надруковані французькою, багато з них були переплетені в шкіру із корінцями, прикрашеними золотими літерами. Щоразу, коли із Франції припливав корабель, батько уже чекав на причалі, щоб забрати пакунок із черговим томиком для своєї бібліотеки. Я зникала в цій прохолодній кімнаті із зачиненими віконниця ми, щойно з’являлася нагода. До школи дівчата не ходили, тож освіту я здобула тут, у цій бібліотеці. Батько навчив мене читати англійською, іспанською та івритом, а ще трошки данською та голландською; говорили ми, звісно, французькою. Він навчав і мене, і мою найкращу подругу Жустін, і хоча сміявся над нашим креольським акцентом, коли ми читали вголос, докладав усіх зусиль, аби ми навчилися правильній вимові. Коли мама поскаржилася, що мені краще більше навчатися на кухні, а Жустін узагалі не можна пускати до нашого дому, батько розлютився. Ми з Жустін сховалися під стіл і затулили вуха руками, аби не чути гірких слів, що казали одне одному батьки. Мені було добре відомо, що, на мамину думку, я маю проводити час з дівчатами нашої віри, а не з подругою, чия мати була африканкою і служила у нас куховаркою. Втім, те, чого хотіла мама, мене не дуже цікавило.
Та Жустін моєї мами боялася, ще й батька соромилася, тож до бібліотеки більше і кроку не зробила. Замість цього я носила книжки їй додому, і ми читали на ґанку, звідки ноги можна було звісити просто в океан. Іноді ми читали вголос замріяними голосами з таким елегантним акцентом, на який лише були здатні, але здебільшого я проводила години в бібліотеці на самоті. Читала, доки мама ходила у справах доброчинної спілки: навіщала жінок, що не мали чоловіків, і дітей-сиріт, хворих, немічних і злиденних. Я знала, що в бібліотеці я в безпеці, бо мама вважала її батьковою територією, і після сварки через навчання дівчат читання вона ніколи більше не заходила до цієї кімнати без запрошення.
Спочатку мене захопили «Histoires ou contes du temps passе5, avec des moralitе5s: Contes de ma mе5re l’Oye», чи як їх називають англійці, «Казки матінки Гуски». В кожній з цих чудових казок, зібраних Шарлем Перро, було жало правди, і коли я перегортала сторінки, пальці пекло, немов їх покусали бджоли, бо ніколи я не відчувала себе такою живою як тоді, коли читала. Історії месьє Перро пояснювали мені мій власний світ. Може, я і не розуміла всього, що відчувала, але знала, що лише одна глава з цієї книги може навчити мене набагато більшого, ніж сотні розмов із мамою.
«Il était une fois une veuve qui avait deux filles: l’aînée lui ressemblait si fort et d’humeur et de visage, que qui la voyait, voyait la mère. Elles étaient tous deux si désagréables et si orgueilleux qu’on ne pouvait vivre avec elles».
«Давним-давно жила собі вдовиця з двома дочками. Старшенька була дуже схожою на неї і за зовнішністю, і за характером, і хто бачив доньку, бачив перед собою матір. Вони обидві були такими сварливими і такими пихатими, що ужитися з ними було напрочуд важко».
Можливо, саме це більше за все і не подобалося мамі. Я її нагадувала. Не можу утриматися від думки, що для деяких жінок це є найтяжчий гріх.
Ми з мамою більше не поверталися до розмов про моє навчання, доки одного дня вона не привела до бібліотеки чоловіка, щоб той помив вікна, і не побачила там мене. Я вже була тоді серйозною дівчинкою тринадцяти років, майже жінкою, але лежала на підлозі, занурившись у книгу. Волосся моє було нечесане, а всі домашні обов’язки я лишила покоївці. Мадам Пом’є пригрозила викинути казки геть.
— Послухайся моєї поради і зосередься на хатній роботі,— сказала вона.— Тримайся від бібліотеки подалі.
Я насмілилася заперечити, бо знала, що вона не хазяйнуватиме в батьковій бібліотеці:
— Це не твоя кімната.
Мама відіслала покоївку і зачинила двері.
— Що ти мені сказала?
— Ти знаєш, чого хоче батько,— відповіла я.—
Він хоче, аби я була освіченою.
Мені вже було байдуже, подобаюся я мамі чи ні. Я не розуміла, що наблизилася до неї, що прийняла до себе частину її гіркоти. Та була зеленою і не пробачала нічого, вона зростала і ще більше вподібнювала мене до мами. Це почуття дало мені мою силу, але і слабкість моя з’явилася завдяки йому. Того дня, коли я заперечила мамі, вона глянула на мене із розумінням.
— Сподіваюся, у тебе буде дитина, що завдаватиме тобі стільки ж прикрощів, скільки ти завдаєш мені,— сказала вона з такою силою, немов прокляття наклала.
Відтоді вона поводилася так, немов я була невидимою, хіба що мала дати мені завдання або поскаржитися на мою зовнішність чи якийсь учинок. Може, холодною до мене вона була через те, що втратила дитину, яка народилася за дев’ять місяців після мене. То був хлопчик. Вона хотіла дати батькові сина; мабуть, уважала, що він кохатиме її більше, якщо вона це зробить. Іноді мені здавалося, що вона воліла б, аби з двох її дітей ліпше забрали б мене….
Улюблений сайт літературної критики
