
Література перебуває в незрозумілих дискурсах зрозумілих тотальностей. Школи, студії, авторські курси, читання, гільдії, типографії, критики-симулякри, фригідність, відсутність ерекції і волі до ризику. Є сенс артикулювати ненормативне письмо і вводити до контексту (переважно створюючи його) відповідних авторів. Іронія полягає в тому, що в таких умовах доводиться говорити про очевидні речі, вибудовуючи текст на фактах, а не на концептах.
Ерік Журдан (1938–2015) – французький письменник, про якого мало хто чув, письменник, чиї книги важко дістати у Франції. Ми маємо справу з ненормативністю, перевіреною заборонами, ненормативністю письма і життя. Я би не маркував його класиком, бо від цього слова відгонить консюмеризмом, офіціозом. Попри те, що Е. Журдан був прийомним сином відомого французького письменника американського походження Жюльєна Гріна (Julien Green) і міг скористатися знайомствами та впливами прийомного батька, він ніколи цього не робив. Письмо Ж. Гріна – підкреслено класичне, з вкрапленнями католицизму, письмо Е. Журдана іскриться сексом і подоланням табу. Е. Журдан – автор близько 20 романів, декількох п’єс, поетичних збірок і есеїв. Серед усіх цих ненормативних книжок (а кожна книга Е. Журдана – ненормативна), я би рекомендував спершу хоча би погортати такі романи як «Les Mauvais Anges» (вид. «Pensée moderne», 1955; вид. «La Musardine», 1984), «Saccage» (перша цензурована версія роману видана в 1956 р. під назвою «Détresse et Violence», вид. «Plon»; повна редакція – вид. «La Musardine», 2005), і трилогію «Charité» (éditions de la Différence, 1985), «Révolte» (Seuil, 1991), «Sang» (Seuil, 1992).
Свій перший роман «Les Mauvais Anges» («Розпусні ангели») Ерік Журдан написав у неповні сімнадцять років. Текст одразу був цензурований «Commission du Livre» під керівництвом абата Піана (abbé Pihan) і заборонений майже на тридцять років, хоча підпільно його таки видали й переклали англійською (загалом роман витримав двадцять перевидань). Текст супроводжувався двома передмовами: від впливового письменника/журналіста Робера Маргеріта (Robert Margerit) та поета/письменника Макс-Поля Фуше (Max-Pol Fouchet). Чому так сталося із текстом? Деякі критики покладають «провину» на видавця, який не знайшов відповідних аргументів на користь книги. Звичайно, роль католицького цензора також не варто відкидати, і його можна зрозуміти, адже в тексті йдеться про кохання, сексуальні стосунки двох неповнолітніх кузенів. Потрібно сказати, що Е. Журдан не був чемним хлопчиком, у 16 мав досить солідний скандальний життєвий досвід, що так чи інакше позначилось і на цьому, і на подальших текстах. Ненормативність із превалюванням особистого досвіду. За Роланом Бартом, це вже не порядок stadium (мені подобається, I like), а порядок punctum (певний укол, подразник).
Загалом Е. Журдан не відрізнявся публічністю, майже не давав інтерв’ю, не фотографувався, не тусувався серед літераторів, «культурної» богеми. Відкрито негативно ставився до літератури ХХ ст. Серед його постійних співрозмовників – Ш. Бодлер, граф Лотреамон, П. Верлен. Із сучасних авторів він відмічав Джеймса Парді, цінував людські якості Жиля Дельоза і доволі прохолодно ставився до Мішеля Фуко (за словами багатьох сучасників М. Фуко знав про свою хворобу, але не попереджав партнерів, швидше, саме він передав СНІД письменнику/фотографу Ерве Гіберу). За словами Е. Журдана, сучасна література переповнена інтригами, бідна на творчість, багато порожніх маніфестів і жодної діючої маніфестації. І це не може не наштовхувати на думки про літературу українську… публічність вилазить з усіх щілин, сенс… кому потрібен сенс?
Головною своєю книгою Е. Журдан називав «Trois cœurs» («Три серця», вид. «Fayard-Pauvert», 2008) – автобіографічний роман, серед персонажів якого, – Вільям (William), Марі-Антонія (Marie-Antonia) і Жоан (Johann), – не важко впізнати батьків і самого автора (в його венах галійська, баскська, італійська, австрійська кров…). Достатньо відвертий текст, в якому лишається місце для недомовленості.
Підкреслена сексуальність пояснюється ставленням автора до тіла і тілесних практик. Головними є: розум, серце, сідниці (секс, інстинкти). Е. Журдан виступає за абсолютну свободу в сексі та стосунках, кохання не має меж, натомість сучасне гей-ком’юніті доволі жалюгідне, відповідна література у своїй більшості слабка і нецікава, в ній відсутній стиль, відчуття мови.
Роман Е. Журдана «Les Mauvais Anges» є викликом традиційній культурі. Як уже йшлося, в тексті увага сфокусована на коханні двох підлітків. Банальна тема кохання радикалізується автором, починаючи від назви тексту. П’єру і Жерару по сімнадцять років, вони рідні кузени, між ними спалахують почуття, які супроводжуються сексом. І вже важко диференціювати, де закінчується секс і починається «духовність». Чи варто диференціювати? Ангели не займаються сексом! Ангели – безстатеві створіння! Так само і підлітки (навіть в 2016 р.) у сільсько-совково-традиційній культурі уявляються кимось, хто не цікавиться сексом, тим більше – о жах! – одностатевим сексом. Роман – це історія плоті, він повністю присвячений насолодам молоді. В тексті домінують теми сексуальності, насилля, підкорення. «Краще смерть ніж втрата насолоди» – таким міг би бути рефрен роману «Les Mauvais Anges». Героям по 17! Чого ще бажати в цьому віці? При певних (не концептуальних) ремарках текст можна віднести до категорії підліткових (про що і зазначає французька критика). Думаю більшість українських читачів/авторів після таких слів побіжать блювати, але блювати варто від таких читачів/авторів. Підлітковість – час експериментів, в тому числі сексуальних, в тому числі з близькими. Ви ж небоїтесьсказати? То немає сенсу замовчувати, ставати агресивними, адже задіяні контексти кохання і кайфу. Руйнувати уявлення, яких більше не існує, слід починати саме в цьому віці. Крім того, роман достатньо поетичний. Технічно бездоганно виписаний – стилістично, структурно. Це своєрідний посібник для тих, хто хоче писати якісно. Спеціально для традиціоналістів відмічу, що критика порівнює письмо Е. Журдана в «Les Mauvais Anges» з поезією Рембо…
Чи зацікавлена українська культура в книгах Еріка Журдана? Тут не існує однозначної відповіді. Щось наштовхує на думку, що наша культура (на різних рівнях) не дуже переймається ненормативністю і «маргінальними» авторами. Парадоксально, але маркувати себе маргіналом почесно, а от пірнути в справжній маргінес, перекласти і видати справжню ненормативність щось заважає.