Книжковий рік – 2016. Підсумки

В цьому блозі постараюся лаконічно, тезами, висловити враження від українського книжкового ринку в цьому році. Звичайно, це мій, наївної оптимістки, суб’єктив,  тож звіряймо його із суб’єктивом похмурих песимістів і виводьмо середнє арифметичне – десь там і буде істина. Багато з тенденцій, про які говоритиму, є продовженнями тенденцій минуло- й позаминулорічних, але принаймні одна з минулорічних є перерваною чи призупиненою.

Перекладна література
Найбільше впадає у вічі розвиток ринку перекладної літератури. Вже не раз озвучувала тезу, що видання перекладів в останні три роки стало системнішим: якщо раніше видавці перекладали радше те, про що вдалося домовитись, на що вдалось отримати ґрант, то зараз чимало видавців справді відстежують, що є популярним у світі, й купують права саме на ці книжки (здається, і міжнародні агенції — власники прав — стали до нас прихильнішими, бо бачать якісні видання). Про це свідчить і те, що топи українських бестселерів збігаються зі світовими (наприклад, книжки Реґіни Бретт, Стівена Кові, Поли Гоукінз, Еріка Берна, не кажучи вже про Джоан Ролінґ).

Переклади кращають – якщо раніше реноме українського перекладу було не дуже добрим (багато хто надавав перевагу російським перекладам лише тому, що «десь чув», нібито українські погані, – це при тому, що вже були книжки, перекладені майстрами, якими вважаю Віктора Морозова, Петра Таращука, Наталю Іваничук,  Христину Назаркевич, Остапа Сливинського, Андрія Бондаря і ще багатьох перекладачів). Майстри планку не втрачають – на те вони майстри, але, як на мене, кращими стали й переклади, зроблені, умовно кажучи, ремісниками – можливо, видавництва надають перекладачам кращі умови: більше часу для перекладу, вищу оплату праці, а також забезпечують більш компетентних і добросовісних редакторів, адже саме у співпраці з ними може постати якісний текст.

З’являються переклади найважливіших текстів світової класики. Раніше українські читачі, які не можуть дозволити собі читати англійською, іспанською чи іншими іноземними, змушені були читати Джеймса Джойса, Курта Воннеґута, Джозефа Конрада, Філіпа Діка, Гантера Томпсона, Джорджа Орвелла, Габріеля Гарсіа Маркеса в російських перекладах. Тепер цих і інших авторів можна прочитати й українською.

Російських авторів також перекладають українською. У декого з читачів виникає питання: навіщо? адже всі українці можуть прочитати ці книжки в оригіналі. Саме це питання поставили недавно Павлові Шведу, засновнику видавництва «Комубук», щодо роману Євґєнія Замятіна «Ми». Але слід розуміти, що культуру можна вважати повнокровною за умови засвоєння нею найважливіших зразків світового мистецтва, а засвоєння літератури відбувається передусім через переклади.

До тези про перекладний ринок додам іще факт, яким я дуже втішена: часто російськомовні покупці, заходячи до книгарні «Є» з метою купити книжку російською, бачать україномовну пропозицію й надають перевагу саме їй – бо захоплені якістю видання. Можливо, книжковий ринок є одним із факторів, який може заохотити російськомовних українців робити вибір на користь української.  

Книгарні заполонила бізнес- і мотиваційна література. Це перше враження, яке виникає в людини, яка знає українські книгарні років сім тому – і зараз. Напевно, якщо порахувати за кількістю назв, книжки в цій рубриці не становитимуть більшості, порівняно з іншими, але якщо пам’ятати про те, що донедавна в цих рубриках україномовної літератури було нуль назв, то нині виникає враження, яке можна описати словом «заполонила». Переважно це перекладена література, своєї в цих нішах поки що катма, але, думаю, до пори до часу.

Вітчизняна література
Минулий рік був бідний на вітчизняну прозу – всі чекали затамувавши подих: мовляв, чи постануть нові імена? Чи розвиватимуть нові теми, чи буде нове бачення традиційно цікавих тем, час-бо змінився?

Не можна сказати, що є вистріли в яблучко, те, що задовольнило б очікування критиків на 100 %, але знаковими (і відзначеними критиками) прозовими книжками цього року є Тані Малярчук «Забуття», Мирослава Лаюка «Баборня», Сергія Осоки «Нічні купання в серпні» та кілька інших. Також маємо чимало дебютів, про які писала Ганна Улюра тут і тут.

Щодо тем, із якими працюють українські автори 2016 року, то є відчуття, що українська література поволі відходить від неприкритої автобіографічності, у романах менше грайливості, менше іронії (хоча книжка Мирослава Лаюка йде поза цією тенденцією, продовжуючи, як на мене, традицію станіславського феномену), інтонації стають щирішими (і це не шкодить естетиці твору). Як і минулого року, дуже помітною в прозі є тема опрацювання історії, складних перипетій ХХ віку – і це світова тенденція: з темою працюють і всі вище названі прозові книжки українських авторів, і багато зарубіжних письменники, чиї переклади маємо цьогоріч на нашому книжковому ринку (Павол Ранков, Іґнацій Карпович…).

Явище, яке ми всі спостерігали в минулі два роки, у 2016-му обірване, і це — гострий інтерес і попит на теми Майдану та війни в літературі. Книжки на ці теми й далі пишуть, але попит на них значно знизився, я навіть сказала би, що читати про це стало нестерпно, тільки якось соромно в цьому зізнатися. Причини зниження інтересу носять передусім емоційний характер: по-перше, ми вдаємо, що війни немає, бо не можна довго жити в усвідомленні трагедії, особливо якщо безпосередньо вона вас не торкається – поряд із вами не падають бомби і ваші рідні у відносній безпеці. По-друге, є багато розчарованих – не Майданом як таким, а його здобутками, бо і нинішня влада теж є одним зі здобутків Майдану, а цінність цього здобутку доволі сумнівна, тому поки що читачі воліють відсунути цю тему вбік, обіцяючи собі подумати про неї завтра чи післязавтра.

Розвивається напрям підліткової літератури. Якщо кілька років тому вчителі й батьки нарікали на те, що для підлітків немає пропозиції, а видавці публікували передусім переклади (Крістіне Нестлінґер, Барбара Космовська, Йоанна Ягелло та інші), то нині вже маємо помітні книжки не тільки новоперекладені, а й своїх авторів: Оксани Лущевської, Сергія Гридіна, Ольги Купріян, Оксани Радушинської, Дзвінки Матіяш (щоправда, цей перелік – збірний за два роки).

Розвивається ніша педагогічної літератури – не лише вказівок, а й особистих свідчень – і перекладних (Катерина Кронгауз «Я погана мати?» та інші), і українських авторів, як-от Лариси Шрагіної «15 табу для мамусь і татусів» чи поки що унікальна на нашому ринку, татівська, книжка-свідчення Артема Чапая «Тато в декреті».

Побільшало масової літератури різного ґатунку – до цього можна ставитися всіляко, залежно від того, ким ви є: снобом від літератури, любителем, умовно кажучи, «теплих історій», а чи критиком, який претендує на об’єктивність. Перший тип читачів вважатиме, що не варто насичувати ринок «усім цим непотребом» замість справжньої літератури, другий тип радо додаватиме до світлин із котиками пости про нововидані книжки улюблених авторів і авторок, а третій тип заперечить першому, мовляв, ці книжки видають не   з а м і с т ь,  а   п о р я д   зі «справжньою літературою», тому нічого поганого в цьому немає, а є лише добре – залучення широких кіл до читання.

Україна в останні роки значно більш гідно, ніж до 2014-го, представляє себе на міжнародному ринку, про що свідчить Франкфурський ярмарок-2016 і нагороди, здобуті українськими книжками на ньому.

«Інфраструктура» книжкового ринку
Інфраструктурою книжкового ринку я називаю все те, що допомагає розвиватися книговиданню й відкриває ширший доступ читачеві й покупцеві до книжок.

Цьогоріч – кажу це не без особливої втіхи – суттєво побільшало книгарень «Є»: наприкінці минулого року було 15 магазинів, а нині маємо 24, що дає українським видавцям більше місць для реалізації своїх книжок, письменникам — більше місць для безпосередніх зустрічей із читачами, а читачам — ближчий і якісніший доступ до книжок узагалі, зокрема й передусім — до українських.

З’явився Інститут книжки (як довго ми про нього мріяли!). Хоча працівники з Держкомтелерадіо (інсайдерська інформація: за що купила, за те продаю) висловлюють нерозуміння, навіщо заснована ця структура, якщо «ми нормально працюємо», але ж усі знають, як працює Держкометелрадіо, і не до кінця розуміють, навіщо держава його далі утримує. Чим стане Інститут книжки – чи черговою бюрократичною структурою, яка «освоює» кошти, а чи все-таки рушієм якісних змін, передусім у популяризації книгочитання в Україні, а української літератури – за кордоном, покаже наступний рік.

Львову надано статус «міста літератури ЮНЕСКО», і, якщо говорити чесно, це стало дивиною не лише для багатьох сторонніх спостерігачів (наприклад, керівників іноземних культурних інституцій у Львові, які можуть порівнювати це місто з іншими «містами літератури ЮНЕСКО») — скептично щодо правомірності надання цього статусу були налаштовані й деякі львівські інтелектуали. Утім, статус отримано, і він ставить перед містом багато завдань, а спроможність їх виконати також покаже наступний рік.   

Не зауважую нових видань критики, хоча в останні роки суспільно-політичні видання стали більше писати про культуру – спасибі й на цьому.

Не зауважую нових літературних премій. Але говорять про можливу появу премії міста Львова з досить вагомою сумою – побачимо.

З’явився новий фестиваль – есеїстики: Шерех-фест, відбувсь уперше цьогоріч у грудні в Києві. Зважаючи на дедалі зростаючу роль цього жанру, постання фестивалю цілком закономірне і подальший успіх залежить від зусиль організаторів і в напрямі запрошень цікавих авторів, формулювання цікавих тем, і в напрямі залучення аудиторії, реклами серед потенційних зацікавлених.

Стають дедалі популярнішими «демократичні» форми популяризації книгочитання і самих книжок: наприклад, Booktube або клуби для обговорення книжок, які, зокрема, заохочує книгарня «Є»: у Києві, Львові, Рівному, Тернополі тощо.

Well…
Усе це дає підстави думати, що ринок розвивається у правильному напрямку, і навіть уже вдається вірити, що в наступні роки україномовними книжками будуть стрімко заповнюватися й інші ніші ринку, а доступ до літератури ставатиме дедалі вільніший і якісніший по всій країні, АЛЕ: коли, по-перше, у твоїй країні досі немає цілеспрямованої гуманітарної політики, а є лише спорадичні рішення; по-друге, коли триває війна, і це не минає вже третій рік поспіль; і, по-третє, коли західний світ що далі, то більше дивує змінами (передусім цінностей і уявлень про майбутнє) — коли усе це відбувається, то навіть такі наївні оптимісти, як я, відчувають загроженість і хиткість карткових будиночків. Єдине, що лишається робити, — це виконувати мудрі настанови «Дезидерати», одна з яких — «Виконуй із серцем свою працю, хоч би якою вона була малою – це насправді вічна вартість у мінливостях долі».