Новий роман Ірини Даневської починається із загадкової назви: «німецький принц» із абсолютно слов’янським іменем Богуслав та легендарним литовським прізвищем Радзивіл – це обіцяє нестандартну долю. Уяву розпалює яскравий портрет темноокого красеня голлівудського штибу на обкладинці. Погодьтесь, для історико-біографічного жанру правильно обрати героя – це половина успіху. І романістка поцілила в десятку, вихопивши із плину жорстокого і блискучого XVII століття такий ласий шматочок, що із нього можна зробити не те що цукерку, а триярусний торт.
По-перше, мода на Радзивілів не вщухає вже років 500. Вони – некороновані королі Великого Князівства Литовського, принци Священної Римської імперії, власники величезних латифундій. Ці магнати дали світу десятки маршалів, воєвод, канцлерів, генералів і гетьманів, чиї портрети прикрашають галереї в казкових замках і палацах. Засновані князями міста, збудовані фортеці, названі на їхню честь український Радивілів та литовський Радвилішкіс свідчать про славу і велич династії. У Несвіжі – родовому гнізді – відчайдухи досі мріють відшукати радзивілівський «Скарбець».
По-друге, серед усіх представників роду саме Богуслав із Біржайської гілки найбільше годиться на роль героя роману. Він був таким собі celebrity XVII століття. У його долі схрестилися ключові лінії тогочасної історії Європи – Західної і Східної. Політик і дипломат, воєначальник і меценат, романтичний коханець і дуелянт, родич Ягеллонів, Острозьких, Гогенцоллернів і Габсбургів, Богуслав Радзивіл став легендою вже за життя. Його називали «смертоносним булатом в оксамитових піхвах». Про нього писали в газетах і пліткували у вищому світі не менше, ніж про сучасних принців Вільяма і Гаррі. Пригод у недовгому 49-річному житті шляхтича стільки, що вистачило на 696 сторінок роману і вистачить ще на дві-три таких же грубезних «цеглини».
На жаль, українці про нього практично не чули, попри те, що Радзивілів з нашою країною єднають і культурні, і політичні, і релігійні зв’язки. На «граничну бідність української Радзивіліани» нарікає історик Олена Русина. Єдине джерело, звідки масовий читач дотепер дізнавався про видатного аристократа, – «Потоп» Генріка Сенкевича, де він змалював хитрого й підступного ворога Польщі. Богуслав у нього нарцисичний: нарум’янений і напахчений, із завитими локонами і в брабантському мереживі. Він запальний вояка, гроза жіночих сердець. Але при тому не поляк, а зрадник, сепаратист, що бажає відірвати собі шматок на мантію із червоного сукна Речі Посполитої.
«Я, чесно кажучи, хотіла б уникнути таких порівнянь [із персонажем Сенкевича]», – сказала Ірина Даневська в нещодавньому інтерв’ю «ЛітАкценту». А все ж без паралелей не обійтися: інші письменники Богуславу увагу не приділяли. У кожного з авторів, польського та українського, – свій підхід, своя історична концепція. На літературному суді Сенкевич – прокурор, а Даневська – адвокат: вона дивиться на Радзивіла захопленим поглядом і не шкодує слів, щоб явити його читачеві в усьому блиску. Із перших трьох сторінок зрозуміла безумовна любов романістки до свого героя, і це викликає емоційний відгук. Карета з гербами везе маленького хлопчика з Ліхтенберга до Вільнюса, де його зустрічають дядько Кшиштоф Радзивіл та кузен Януш, – і ми вже готові прикіпити серцем до красивого й доброго сироти, якого вирвали зі звичного середовища і закинули в невідому країну.
Перший розділ твору – «На сходинках трону» – жанрово близький до роману виховання: княжича вчать історії та географії, юриспруденції і Закону Божому, військовій справі й мистецтву фортифікації, іноземним мовам і риториці, наставляють, як зав’язувати контакти з впливовими людьми, відстоювати свої права в суді і дбати про маєтності. Найкраще в Богуславі – вроджений і розвинений аристократизм, який зовсім не є пихою і гонором. Це загострене відчуття лицарської честі, відповідальність за слова і вчинки, вміння гідно триматися в будь-якому товаристві. На шляхетності, яка зобов’язує діяти, на тому ж «noblesse oblige», що всотане з молоком матері, тримається характер юного Радзивіла. Богуслав – постать ренесансного закрою, людина Реформації, адже його життєві орієнтири зумовлює протестантське вчення Кальвіна: «людина приходить у цей світ, аби якнайповніше виявити таланти на користь собі, людям та Вітчизні». Авторка змогла переконати, що Річчю Посполитою і Князівством Литовським правили не кухарки, а дбайливо виплекана еліта з ренесансним кругозором та європейським мисленням. Звісно, напрошуються невигідні паралелі з ХХ століттям, «віком мас», коли долями націй і держав крутили диктатори-недоучки…
Згодом у другій частині під назвою «Імперській принц» Ірина Даневська відправляє нас у тривалу мандрівку разом із Богуславом та його почетом. Освіту має увінчати перебування в німецьких університетах, у воєнних таборах, при французькому й англійському королівських дворах. Подорожні враження Радзивілла оживляють оповідь, якій місцями бракує темпу: очима принца ми бачимо по-голландськи охайний Гронінген, гостроверхі дахи Амстердама, пишність архітектури Брюсселя, бруд і темряву вулиць Парижа. Пресвітлий князь непосидючий та енергійний, і його маршрути креслять карту Європи від Варшави до Орлеана, від Дюнкерка до Ясс. Кількість вельможних знайомих Богуслава зростає в геометричній прогресії. Ось він вечеряє з братом французького короля Гастоном Орлеанським, веде дипломатичні перемовини з кардиналом Рішельє, їздить на полювання з англійським монархом Чарлзом Стюартом, штурмує форти у війську принца Оранського. Харизматичний, сміливий, дотепний юнак усюди – любий гість і бажаний жених, перед яким вінценосні наречені шикуються в чергу. Фортуна не завжди на його боці – князю довелося потрапити в полон, у кораблетрощу і навіть день відсидіти в Бастилії. Авантюрна вдача й шалений темперамент не дають йому жити спокійно: Радзивіл, бува, гарячкує, сипле грошима направо й наліво – по чверті мільйона злотих за рік! – встряє в дурнуваті амурні пригоди та сварки. Милуючись Богуславом, Ірина Даневська не забуває, що він – живий чоловік, зі своїми слабкостями і гріхами молодості.
Довге читання роману не втомлює: підкоряють його епічний розмах і масштаб, поліфонія голосів, щільність розповіді й ретельно прописані декорації, без чого історичне полотно не матиме «атмосферності». Ерудиція автора в цих випадках завжди йде на користь твору. Романістка відрізняє куранту від гальярди, флейт від пінаса, а равелін від демілюна. Вона точно знає, що таке «мембрани», скільки ліврів витрачали на утримання в’язнів Бастилії, скільки глеків вина дарував ректору новоспечений студент в університеті, як виглядав посольський кортеж поляків і Блакитна вітальня маркізи Рамбуйє. За цікавими історіями вгадуються місяці копіткої праці, збирання документального матеріалу – історичних студій, мемуарів, листів, що підпирають сюжет, мов підводна частина айсберга, – невидима оку, проте міцна і солідна.
Ірина Даневська не приховує, що в основі життєпису Богуслава – його «Автобіографія». До слова, білоруси переклали її і видали у 2009 році, до 390-річчя принца, її можна почитати в мережі. Авторка прив’язана до цього насиченого фактами, та скупого емоціями документу. Однак під її пером картини минулого оживають – і читач опиняється в компанії повнокровних персонажів, які діють, мислять і говорять як люди свого часу. Ефект занурення в епоху абсолютний. Розважливий князь Кшиштоф Радзивіл, свавільний і лихий норовом Адам Сакович, дбайливий Самуель Пуцята, горда і пристрасна Беатриса де Кюзанс, а разом з ними королі, принци, кардинали, полководці, митці, куртизанки, солдати, купці утворюють пишний і гармонійний барочний ансамбль.
Чи варто дорікати Ірині Даневській, що її Принц не є українцем з діда-прадіда? За бажання можна відшукати в Радзивілі краплю нашої крові – від Острозьких. Без сумніву, цей герой зіграв свою роль у вітчизняній історії. Подеколи він воював із Хмельницьким на стороні польського короля, але був покровителем православних. Справа в іншому. В українській літературі історичних романів та повістей – хоч греблю гати. У топ-темах традиційно тримаються Київська Русь і Козаччина. Лише в останню декаду акцент перемістився на ХХ століття. Однак чи так уже активно пишуть наші автори про інші країни? Без сумніву, є і в нас свої здобутки, наприклад «Quid est veritas?» Наталени Королевої, «Володарка Понтиди» Юрія Косача або «Роксолана» Павла Загребельного. «Німецький принц Богуслав Радзивілл» цінний тим, що розмикає українську історію в європейський простір, синхронізує події на наших землях із тими, якими жили Нідерланди, Франція, Англія, Німеччина й Польща. Така оптика Європи, охопленої мовби одним поглядом із висоти пташиного лету, є для української прози незвичною, цікавою і точно – актуальною.
Інша проблема, яка виникає у зв’язку з романом про Богуслава Радзивіла, – чи готовий сучасний читач до історичного твору великого формату? У якому епічне начало превалює над лірикою і драмою? Чи є шанси в нього стати популярним літературним продуктом? У нашій прозі є прекрасні зразки епопей – трилогія «Богдан Хмельницький» Михайла Старицького й пенталогія «Мазепа» Богдана Лепкого. Обидві написані задовго до епохи Фейсбука і Твітера. Літературна мода – дама примхлива, і з того часу змінилася не один раз. Теперішня публіка звикла до менших, проте динамічніших жанрів. Сприйняття великого масиву інформації, як-от у мережевих лонгрідах, вимагає особливого підходу, розбавлення тексту анімацією, фотографіями, цитатами та інфографікою. З іншого боку, масовий читач / глядач легко прив’язується до книжкових циклів і телесеріалів, тому письменники і режисери опановують фах Шахерезади.
Нещодавно директор «Фоліо» Олександр Красовицький у соціальній мережі навів приклад Чехії, де в хітах – велетенські трилогії по тисячі сторінок у томі: «А в нас що – нікому написати або читати не будуть по 3000 сторінок? Або подій такого рівня в історії не було? Я би читав. А Ви?» За приклад можна взяти британську літературу, де, приміром, популярний 9-томник «Саксонських хронік» Бернарда Корнуелла чи великі за обсягом історичні романи Кена Фоллета «Стовпи землі» і «Світ без кінця» (всі вони перетворені на серіали). Природним виглядає інтерес українських читачів до перекладних фентезійних епопей – від Толкіна до Джорджа Мартіна. Гадаю, масштабні історичні романи невдовзі відвоюють власну нішу на книжковому ринку. І видавництво «Темпора», що видало ошатний том Ірини Даневської, показує добрий приклад.
У «Німецькому принці» є всі складові для літературного успіху: інтрига, пристрасті, романтика, барвисте історичне тло і юний привабливий герой, у якого можуть закохатися читачки від 7 до 77. Роман написаний так легко й захопливо, що з нетерпінням ждеш продовження. Біографія Радзивіла відома, і далі нас, певно, чекають запеклі військові баталії з козаками, московітами, поляками і шведами, карколомні політичні інтриги та Велике Кохання Богуслава. Отож, попереду – нова зустріч із нащадком славетного роду.
