Почну з того, чим, можливо, варто було б закінчити (раптом більшість не дочитає до кінця): давайте купувати більше перекладів світової літератури українською! Ситуація вже не та, що була десять років тому, коли довкола мало не кожного українського перекладу ми танцювали ритуальні танці з бубном: тепер, думаю, кожен знайде українською щось для себе. Давайте голосувати гаманцем і не чекати, доки текст з’явиться на піратському сайті (може, і не з’явиться). Давайте купимо дешевше вино, дешевший сир, підемо в бістро замість ресторану і на зекономлені гроші придбаємо перекладну книжку. Я не знаю дієвішого способу розірвати блудне коло, в якому перебуває сьогодні українське книговидання (зокрема, ринок перекладної літератури). Що більше ми зараз будемо купувати книжок, то більше – і якісніших! – книжок ми отримаємо в майбутньому.
Кінець вступу.
Я колись заприсягся собі, що буду перекладати літератури, які знаю і люблю, – болгарську і македонську. Впертість у дечому буває корисною, зокрема, дає неоціненний бійцівський досвід. Коли в нас починаються плачі на тему «як у світі не знають і не хочуть знати українську літературу», я згадую собі, як не раз приходив до наших видавців із пропозицією видати конкретний переклад з болгарської. «Та ну, що, в них є якась цікава література?!», – після такої фрази видавець, звісно, не міг пригадати прізвища жодного болгарського автора, а на названі мною знизував плечима. Про македонську літературу я розмови й не починав.
Річ, як на мене, в тому, що видавництво в Україні – це ще не інституція. Це зазвичай приватна особа зі своїми мухами в голові. Воно не має консультантів; єдиним консультантом щодо того, що варто видати в перекладі, переважно виступає перекладач, а він – особа зацікавлена і стороння, тому видавець схильний йому не довіряти.
Я не хочу сказати, що це не так. Перекладач – дійсно особа зацікавлена і стороння, і в цьому його сила. Не він має планувати видавничі стратегії. І не він має творити кон’юнктуру й «перекладний канон». Це – спільне завдання перекладачів, видавців, фахових літературознавців, шкільних і університетських викладачів, критиків, літературних журналістів і, власне, читачів.
Перекладач в українських реаліях натомість – це і швець, і жнець, і на дуду грець. Він не лише перекладає, а й: шукає й обирає твір для перекладу, нерідко сам домовляється про права, шукає дофінансування і працює з ґрантодавцем, а після виходу книжки ще й клопочеться про презентацію і промоцію перекладу. Ще б відредагував себе, змакетував, надрукував і продав, а ще б сам написав на свій переклад рецензію – і міг би бути зовсім самодостатньою фігурою.
При цьому перекладач у нас – хронічно недооцінений у прямому, фінансовому сенсі. Якось один видавець мені відмовився заплатити гонорар за переклад, бо я, бачте, перекладав твір, перебуваючи на стипендії (хоча це було моєю особистою справою і вибором). Ще один колись прозоро натякнув: якщо я відмовлюся працювати з ним за запропонований гонорар (сміховинний), то інший перекладач перекладе книгу з російської (тобто опосередковано) за ще меншу ціну. Це все показує, що в українському книговиданні існує криза не лише професійних, а й моральних стандартів. І винні в цьому не лише видавці, а й, на жаль, самі перекладачі.
Водночас усе пізнається в порівнянні. Не далі, як позавчора я розмовляв з білоруською колегою-перекладачкою, яка дивувалася, скільки всього в нас в Україні перекладено зі світової літератури. Мені здається, що якийсь образ світової літератури в українських перекладах уже починає вимальовуватися, окремі крихти і острівці починають віддалено нагадувати материк. Сподіваюся, й видавництва потрохи зможуть «вирівняти політ», що дозволить їм більше ризикувати, видаючи (без шаленої економії та/або постійної «дозавправки» ґрантами) авторів і твори, які не обіцяють комерційного успіху, зате творять необхідну культурну «подушку». Тобто великі видавництва доростуть до фінансової свободи і довготермінового стратегічного планування, а маленькі видавництва-авантюристи (як, наприклад, польські „Karakter” чи „Książkowe klimaty”) будуть заповнювати ніші, які ще залишатимуться.
Думаєте, це все – мрії? Давайте зачекаємо ще кілька років, а тоді зустрінемося і знову поговоримо.
Читайте також:
Мар’яна Прокопович «Бракує системності»,
Неля Ваховська «У видавничій сфері добре видно: ми – бідна країна»,
Анетта Антоненко «Видавати тільки вартісну перекладну літературу»,
Олексій Жупанський «Ця нива ще й досі є практично неораною».
Улюблений сайт літературної критики
