Пьотра Андрусечка, знаного польського журналіста та науковця, кореспондента «Газети Виборчої» та редактора «Українського журналу» багато що пов’язує з Україною. Не лише професійна діяльність, адже вже багато років Пьотр є експертом в українській тематиці, а й походження. Під час операції «Вісла» його батьки, мешканці польсько-українського прикордоння, були примусово переселені в Познань. Втім, зв’язок з Україною та знання мови залишилось. На межі 90-х років журналіст вперше приїжджає в Україну і з того часу маятниковими маршрутами повертається сюди. Зараз вже третій рік працює кореспондентом для «Газети Виборчої» та висвітлює події в Україні. Постійно перебуває у зонах бойових дій, часто по обидві сторони конфлікту, вже ставав мішенню та потрапляв у «чорні списки» сепаратистів. Каже, що «на війні сниться про війну».
Цього року Пьотр Андрусечко є членом журі конкурсу художнього репортажу «Самовидець» імені Майка Йогансена від видавництва «Темпора», темою якого є війна. «Війна. Життя de facto». У час, коли жертв бойових дій ми рахуємо вже не сотнями, а тисячами, щодня чуємо про бойові дії, втрати та смерть, але втрачаємо чутливість, дуже важливо пам’ятати, що за кожною такою одиницею стоїть історія. Саме мова художнього репортажу допомагає почути ці людські історії. Мета конкурсу «Самовидець» ім. Майка Йогансена – спробувати змалювати реальний стан справ, проговорити замовчувані теми, пробратися крізь інформаційний шум та пропаганду. За авторами разом із Пьотром Андрусечком ми поїхали на Схід. Якраз після презентації у Краматорську говоримо із Пьотром – про його історію, репортаж про війну та те, чому не можна епатувати культуру смерті.
– Пьотре, що спонукало вас до того, що з 2013 Ви знову в Україні?
– Я просто не міг не приїхати. Я займаюся Україною вже багато років – і в науковій, і журналістській сфері. Я був на Помаранчевій революції, постійно слідкував за тим, які суспільно-політичні процеси тут відбуваються. Коли почався Майдан, для було мене очевидним, що мушу бути в центрі подій. Я вирішив приїхати. І залишився до кінця. Вже пізніше, коли почалися події в Криму, стало зрозуміло, що не все так просто, як і зі Сходом України. Це просто моє завдання – бути тут. Не тільки зі мною так, я бачу й по інших польських журналістах, що ніхто навіть не вагався їхати чи ні. Ніколи ще після 1945 року війна не була так близько до Польщі, як за останні два роки. Це дуже важливо. Ти маєш бути на місці подій і пробувати передати це польському читачу.
– Польські медіа завжди дуже активно висвітлюють події в Україні. Особливо тоді, коли у нас революції. Але якщо говорити про інформаційний простір загалом, то якої інформації про Україну бракує?
– Є певна динаміка: коли починається революція, відбувається сплеск, потім хвиля йде на спад. Як ось зараз. Інформація є, але в набагато менших дозах. Зараз матеріали про Україну з’являються у газетах та тижневиках, але не на телебаченні. Втім, мені здається, що ми переживаємо певну кризу журналістики. Це в першу чергу пов’язано із проблемами фінансування. Зараз не вистачає коштів, аби вислати кореспондента на місце подій і забезпечити його так, аби він міг довший час ретельно досліджувати якусь тему. Навіть у кризовий 2008 рік журналісти могли їхати в Іран чи Афганістан, редакції відсилали журналістів у гарячі точки. Тепер пріоритетне питання «Як зекономити?», керівництво задумується – варто чи ні?
Але, як завжди казав Войчех Ягельські журналістам-початківцям: «Якщо ви хочете заробляти, тікайте з цієї професії». Мені здається, що для більшості журналістів, які приїхали на Майдан, не питання грошей було пріоритетним. Це просто репортерський поклик. З іншого боку, коли ти маєш обмежені можливості, тоді починаються проблеми. Йдеться навіть не про те, аби щось заробити, а про те, як оплатити дорогу та якесь прожиття. Коли немає можливостей для того, аби репортер міг сам все побачити на власні очі, журналістика переходить на етап, коли джерелами інформації стають «фейсбук» чи «твіттер». Інформація неперевірена, є багато фейків. Усе це потрапляє в інформаційне русло. Це величезна проблема нинішньої журналістики.
Зараз на Донбасі немає активних бойових дій, але, попри все, читачам потрібно показати, що відбувається з населенням. Як війна змінює людей тут на Сході України? І не лише на Сході. Мені бракує людських історій, завдяки яким ми могли б зрозуміти, що відбувається під час війни.
– Здається, саме художній репортаж є інструментом для такого відображення реальності. Втім, написання текстів із зони бойових дій має свою специфіку. Розкажіть про це із власного досвіду висвітлення війни.
– Так, тема війни однозначно вимагає іншого підходу. Базові журналістські правила залишаються, але є й більш складні ситуації, коли репортер має приймати рішення. На мою думку, насамперед потрібно уникати мови ненависті. Тому що насправді медіа відіграють велику роль у нарощенні цієї напруги у суспільстві. Друга проблема – питання одностороннього висвітлення. Як казав Ришард Капусцінський, конфлікт потрібно показувати по обидві сторони. На жаль, із суто об’єктивних причин для більшості українських журналістів – це нереально. Тоді треба прагнути цієї об’єктивності, бути максимально до неї наближеним. Не можна закривати очі на «невигідні» речі, не можна приховувати певних ситуацій. Війна – це настільки жахлива річ, що її не можна ідеалізувати. Можливо, іноземним журналістам простіше, бо ми трохи відсторонені. Але для всіх викликом є спроба поглянути на події трохи «збоку». Емоції потрібно показувати, вони передають атмосферу, це важливо для розуміння того, що відбувається. Але це мають бути емоції ваших героїв, а не власні.
– Чи можлива взагалі об’єктивність у таких випадках?
– На мою думку, не буває текстів на 100% об’єктивних. Очевидно, що ставлення автора якось відбиватиметься в тексті. Але наскільки автор має бути присутнім у ньому? Звичайно, є хороші репортажі, де багато автора. Втім, мені подобається, коли «Я» автора змінімалізоване. Взагалі це питання літературної майстерності і кожен сам собі вибирає форму.
– Чи для вас це перший досвід висвітлення війни?
– Я був у зонах військових конфліктів. Це Балкани і Придністров’я. На війну я потрапив у Грузії. Але це не порівняти з тим, що я побачив в Україні. Тут зовсім інша реальність.
– Цього року ви є членом конкурсу художнього репортажу «Самовидець» ім. Майка Йогансена. Тема – «Війна. Життя de facto». Чи є якісь очікування щодо цих текстів, вибору тем?
– Звичайно, очікуєш цікавих та глибоких історій. На жаль, ці два роки випродукували стільки тем, що їх за один раз не підняти. Тут вистачить матеріалу на десять років. Мені особисто було б цікаво почути не просто фронтові та військові історії, а те, що відбувається з людьми, як війна їх змінює. Ми зараз у Краматорську. Що тут змінилося? Як усе починалося? Якби мені хтось розповів історію людей, які підтримували сепаратистів, що ними керувало? Мені бракує того, аби журналісти дивилися трохи глибше, не описували те, що на поверхні.
– Чи є у Вас якісь визначені критерії щодо оцінки текстів?
– Насамперед важливий вибір теми. Не потрібно повторювати сто разів написані історії. Мені бракує справжнього репортерського дослідження, коли автор «копає» тему. Друге, потрібно розуміти бекґраунд, знати контекст, хронологію. Ну й останнє, звичайно, питання літературної форми. Треба писати так, аби з першого рядка захоплювало подих, щоби хотілося читати. Репортер мусить бути відкритим до світу й уміти дивуватися. Йди в середовище, розмовляй, спостерігай.
– Чи є якісь застереження для авторів, які подаватимуть свої тексти?
– Як я вже згадував – уникайте мови ненависті. Не можна спекулювати образом смерті. Це питання етики. Не треба епатувати культуру смерті.
Розмовляла Олеся Яремчук
Навчалась в ЛНУ ім. Івана Франка (Львів), Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses (Мюнхен) та Віденському університеті (Відень). Репортерка. Пише для газети «День», сайту «ЛітАкцент» та журналів «The Ukrainians» і «New Eastern Europe». Стажувалась на «Німецькій хвилі» (Бонн) та у газеті «Hamburger Abendblatt» (Гамбург). Лауреатка конкурсу художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», згодом його кураторка. З червня 2017 року – головна редакторка видавництва «Човен».
