Йозеф Вінклер. natura morta

Йозеф Вінклер. natura morta \Пер. з нім. Неля Ваховська. – Чернівці: Книги ХХІ, 2015

Яскравий, надзвичайний, відразливий, прекрасний. Йозеф Вінклер нікого не залишить байдужим. Про його «Natura morta» можна говорити безкінечно. І ось кілька слів від літературознавця Богдана Сторохи та перекладачки Нелі Ваховської.

«Вінклер важливий і необхідний, бо він розкриває пласти й аспекти досвіду, озвучені у нього так, що стають відкриттям не тільки змістового, але й суто естетичного досвіду. З ним – як із Ґабріель Віткоп: тебе може нудити, відвертати – але це вершинний взірець стилю, без якого саме знання про літературу неповноцінне. І розпочав я його читати саме з «Natura morta», просто проковтнув, бо, читаючи ці рядки, неможливо стримуватися, щоб не захотіти забігти наперед і не дізнатися, «що буде далі». І це також був один із показників того, що автор – незвичний і надзвичайний. Загалом я не люблю читати малу прозову форму – занадто мало простору для фантазії зі світу суто літературно-естетичних феноменів, але Вінклерів текст – це інше. Під час читання виникають практично фізіологічні реакції, ти можеш предметно осягнути, що мають на увазі філософи, коли кажуть про зрощення тіла і тексту. Книга «чіпляє», і це «чіпляє» – не з розряду незвичності / скандальності сюжету / історії (хоча для переважної більшості читців може бути саме так), це – результат майстерного володіння способом говоріння. Виразні, часом ядучі образи, перенасиченість і надлишковість предметно-феноменального світу – але для мене його твори перш за все – це синтаксис. За такий синтаксис душу продати можна, настільки він довершений і величний».

Богдан Стороха

«Вінклер не вигадує дійсність, проте перетворює бачене на фікцію, закріплену в мові. А ще він грається – хоч це іноді й важко припустити, зважаючи на його густу текстову канву і болючі теми. Скажімо, «Natura morta» розпадається на «живописну» та «кінематографічну» частини. У першій – розлогій бароковій картині Вічного міста як Вічного базару – нас зустрічає Stilleben, майже фламандська замальовка з життя, мертва плоть і незчисленні чорні, печальні козячі голови із загнутими рогами, що контрастують зі сповненими життя, веселими і хтивими м’ясниками, у безкінечних віньєтках із червоних курячих гребінців та італійської мови. А потім раз – і ми вже у фільмі Пазоліні, де є церква, і заборона, і секс, і драма, від якої оповідач дистанціюється за раптовими змінами перспективи, холодним висвітленням деталей, раптовим закручуванням сюжету… фактично показуючи, що «решта все – література»».

Неля Ваховська

Йозеф Вінклер (нар. 1953, Каринтія) – австрійський письменник, лауреат нагород, серед яких премії ім. І. Бахманн (1979), А. Дьобліна (2001), Ґ. Бюхнера (2008) та Велика австрійська державна відзнака за літературу (2007). Відомим його зробила трилогія «Дика Каринтія» («Дитя людське» (1979), «Той Акерманн із Каринтії» (1980) і «Материнська мова» (1982)), в якій автор зосередився на темах утисків, католицизму та гомосексуальності в австрійській провінції.