Молодий поет, лауреат численних нагород, зокрема – І премії видавництва «Смолоскип» (2012) і книжкового рейтингу «ЛітАкцент року – 2013», Мирослав Лаюк цього року «втілився» у першій твердообкладинковій збірці, що побачила світ у «Видавництві Старого Лева». «Метрофобія» об’єднала тексти вже цілком зрілого й непересічного автора у поліфонічну естетично довершену структуру, а дизайн видання, не сумніваюся, подарував свято не одному книжковому фетишистові (над художнім оформленням працювала Жанна Кадирова). Київська презентація відбулася 3 червня в Національному музеї Тараса Шевченка. Дмитро Стус, виступаючи з переднім словом, зауважив: «Заповідається на поета з біографією», – і відзначив філігранну техніку й різноголосся Лаюка, а також додав, що це один із тих нечисленних авторів, які мислять збірками. Літературознавець Людмила Кісельова представила слухачам короткий аналіз «Метрофобії» та зізналася, що відчуває велику втіху від повернення «нового модернізму», ознаками якого є життєтворчість та високий поетичний карб.
волів би визнати: ти моя копія
як квітка квітці в кущі гортензії
та ти хворієш на метрофобію
та ти боїшся ритму й поезії
…а я їх просто боюся втратити! («Інша людина»)
Отже, метрофобія. Ввічливе надання голосу тій «іншій людині» в собі – про це, принаймні, сигналізує назва книжки. І водночас – можливості висловитися своїй метрофільній половині. Не дивно, що світ Лаюкової поезії химерний, інтертекстуальний, де все, живе й неживе, пов’язане – і римується, хоч би й у верлібрі, як-от гладіатори й гладіолуси, – з усім. Це вимір, де розщепленість, багатогранність, парадоксальність не просто усвідомлені, а часом і систематизовані, внесені в особливий авторський каталог. Окремі тексти мають свою пару (подвійна роздвоєність), приміром, «Сніг землі і сніг неба» та «Різдво і сніг». Іноді вірш – мовби суперечка із самим собою, причому починає дискусію один голос, а завершує другий (як намалювати голову людини? – як можна голову людини не намалювати!). Це поезія речей та місць: вона, як і краса, доступна кожному і чекає будь-де. Автор підморгує читачеві, заохочуючи розділити гру – спостерігати далі, доповнювати, дописувати, шукати подібні явища у власному просторі («Діди з вулиці Садової», цілі розділи, як-от «Шкільні дерева», «Закинуті будівлі», «Зошит для коляди»). Макрокосм «Метрофобії» дуже предметний, тілесний, відчутний на смак, запах і дотик; топоси цілком реальні, вони впіймані й вписані в Лаюкову енциклопедію разом з історією, мешканцями й духом місця. Як сказав Дмитро Стус, поет зображує ті особливості Західної України, що можуть бути цікаві світові (докинувши, що «за це його вже б’ють і, сподіваюся, битимуть більше»). Прикметно, що Лаюк дуже гостро відчуває, за словами Л. Кісельової, порушення людиною міри й ритму в природі – а тому, руйнуючи мову понять, творить натомість мову концептів, кладучи в основу власні міру й ритм.
Збірка має 10 розділів, кожен із яких містить 10 віршів. Усе починається з онтології: перший розділ, «Дата смерті і дата народження», відкривається «Автобіографією» (коли народився я, лаюк мирослав миколайович «була прекрасна липнева ніч» 31 липня 1990 року), повниться історіями про те, як і хто помер чи народився із поетового (думаю, тут між автором і ліричним суб’єктом можна поставити знак рівності) близького і не дуже оточення, і завершується текстом «Хрести». Елегантний розвиток ліричного сюжету відбувається не лише в межах кожної композиційної складової книжки – поет щоразу перекидає місток до наступної, підживлюючи задоволення читача. Як-от у даному випадку:
ця коротка розповідь про хрести
закінчується поезією
як добре що вона в мене є
– і наступний розділ називається «Краса», який, своєю чергою, теж має внутрішню динаміку. Далі йдуть «Шкільні дерева», «Синій палець», «Закинуті будівлі»… дедалі увиразнена гармонія «Сонетів до Езри» (7 і 8 частина) переходить в ініціаційний, 9 розділ – «Розмовлення», в якому дивно було б не зауважити появи божественної сутності – і Бог, звісно ж, з’являється, зокрема на Тайній вечері («Розвечеряння»). Наступні два вірші, «Убивання» і «Невлучання», метафорично відбивають Страсті Христові й тріумф над смертю. І останній текст, «Завершення» – це поезія життя тут-і-зараз, буквально:
розпитували
який свій вірш я вважаю найкращим
мовив:
цей
Нарешті, 10 розділ, «Зошит для коляди» (до якого автор люб’язно дає розлогий коментар) започатковує новий відлік, адже після дев’яти знову йде одиниця. Один великий цикл завершено, й одразу після нього зароджується другий – тим паче, що йдеться про Різдво. Нове народження – і замикання руху «Метрофобією»: уявна стрілка обійшла ціле коло, не минувши й позначки пояснення, чому все побудоване саме так, а не інакше.
непарні числа богові покірні
бо мають страх того із кого – все
не те що сто та інші богорівні
не те що я хто впав тобі у ноги
й прошу (а раптом знову повезе)
все знову розпочати від одного («Numero deus impare gaudet»)
Так, прагнення дорівнятися до Бога – а чом би й ні?
смерть це те що я зву смертю
сонет це те що я зву сонетом
мова – котра замість бога – глуха («Взивання»)
Не поспішайте обурюватися: «Метрофобія» має необхідний імунний запас цілющої само- і просто іронії. Зрештою, вона є вже у назві збірки, адже римовані вірші вдаються Лаюкові так само чудово, як вільні (часом пишу верлібри аби думали що не петраю римувати). Він – поет легкості. Від його текстів хочеться сміятися, читати їх уголос самій собі. Це поезія мудрого бешкетника. Тому так проймають його «важкі» вірші: лишається враження, наче бачиш дитину, яка вповні розуміє своє глибоке горе і не потребує втішань, а дивиться на тебе дорослими очима («Моя ти єдиная», «Воздух», «Сокільське», «Згорання»). Лаюк має величезний шарм, шарм аристократа, який приймає будь-які випробування з усмішкою. І в цьому – правдива рівність із божеством його ж, Лаюкового, світу.
твою мову виговорено за вселенським галасом
а ти геть безжурно гладиш сиву бороду
і смієшся так як ще не сміялися («Розмивання»)
І штрих наостанок. Пригадую, на київській презентації поет розповів про кумедний випадок, що стався на аналогічному заході у Франківську. Туди цілеспрямовано прибув один пан із Тернопільської області, який цитував напам’ять великі фрагменти збірки й невдоволено казав: «Ну де тут думка? У поезії мусить бути думка!»
бо що поезія? не смійте думати!
не смійте поезію розуміти!
Виходить, Мирослав Лаюк ще й неймовірний щасливчик, адже віч-на-віч зустрівся зі своїм ідеальним читачем.
Народилася 1986 року в Києві. Випускниця бакалаврської («Українська мова та література», 2008 р.) і магістерської програми з філології («Теорія, історія літератури і компаративістика», 2010 р.) у НаУКМА. Фрілансерка, спеціалізуюся на літературній критиці та літературному консультуванні. Пишу поезію і прозу. Практикую йогу.
