«Не одні про В…»

З нагоди Дня поезії в Україні, як у багатьох інших країнах, відбуваються поетичні заходи. У львівській книгарні «Є» 21 березня теж відбулися читання. Тема – війна і все дотичне. «Не одні про В…», себто про війну – це спроба усвідомити в поетичному вимірі, що ми, українці, не одні.

«В Україні вже давно назріла потреба переконатися в тому, що ми не унікальні у переживанні війни, — зазначає організатор читань й арт-менеджер львівської книгарні “Є” Анастасія Левкова. — Цінність поезії у тому, що вона говорить натяками, образами й символами. Війна може торкатися реальних життів лише однією літерою, проте за однією лишень літерою постає сила-силенна образів. І, як нещодавно сказала польська поетка й перекладачка Анета Камінська, коли чутливість знижується, коли ми вже не реагуємо на новини, якраз поезія здатна підвищити цю чутливість і не дати забути, в який час ми живемо. Ці читання організовані з такою ж метою».

Більшість перекладачів були присутні й читали свої переклади в книгарні «Є», але читання деяких віршів перекладачі з інших міст (Катерина Калитко, Олександр Вешелені, Олег Коцарев) заздалегідь записали на відео, й присутні могли почути тексти з їхніх уст. Деякі вірші в оригіналі, зачитані самими поетами, можна було почути з відео або аудіо, знайдених в інтернеті.

Такі ж читання, тільки з іншими учасниками, відбулися в цей же час і у вінницькій книгарні «Є».

Сам захід готувався протягом двох місяців і на ньому прозвучали рядки з сучасної української поезії, а також — в оригіналі й у перекладі українською — з кримськотатарської (переклала Анастасія Левкова), польської (Маріанна Кіяновська), сербської (Алла Татаренко), боснійської, хорватської (Катерина Калитко), словенської (Мар’яна Климець), білоруської (Михайло Малкуш), російської (Маріанна Кіяновська), грузинської (Наталя Трохим), вірменської (Анушаван Месропян), литовської (Наталя Трохим), чеської (Тетяна Окопна й Олег Коцарев), американської (Остап Сливинський), німецької (Христина Назаркевич), французької (Оксана Дуркот), італійської (Мар’яна Прокопович), шведської (Лев Грицюк), єврейської (Леонард Охочинський), угорської (Олександр Вешелені) поезій.

Власні поезії, тема яких — безпосередньо чи опосередковано — війна, прочитали українські автори Остап Сливинський, Галина Крук, Євгенія Сенік та Ірина Старовойт.

Пропонуємо до вашої уваги деякі з прочитаних віршів:

.

Якщо прийде війна

Якщо прийде війна
не піду в солдати.

Але знов ті самі поїзди
повезуть молодих солдатів
вмирати далеко від матерів.

Якщо прийде війна
не піду в солдати.

Стану зрадником
пихатої вітчизни.

Дам себе розстріляти
як дезертира.

Коли я був дитиною, бабуся
розповідала мені:

«Ти тоді ще не народився. Мати твоя
була саме при надії. А я вже собі думала –
сидячи в паскудному, але теплому
бомбосховищі, де багато тіл притислись одне до одного, як безліч
уявних братів – про те, якими казками
заколисувати тебе до сну
щоб ти – борони Боже! – війн більше не бачив».

Винайдення простору
Все внутрішнє
назавжди залишається
внутрішнім
Ніщо не повинно
виходити за межі форми
Ніщо не повинно
лишатись назовні
Ніщо не повинно
виходити за власні межі
витісняючи інші тіла.
Жодне тіло не має права
набувати форм того
чим воно не є
Кожна річ повинна
лишатись сама у собі.
Кожна річ мусить
задовольнятися власною
формою
не займати чужого місця
бути тим чим їй
належить бути
А особливо
не віддалятися від
наданого її тілу місця
Все повинно лишатися
тим чим воно є
нічого не доповнюючи
В цьому світі
вже все
надто виражене
Все надто присутнє
на межі
підштовхуване
бажанням вийти назовні
набрати форми іншого
посісти його місце
на поверхні
у просторі
в повітрі
Все внутрішнє
повинно лишатися
внутрішнім
Уявіть собі простір
де все вийшло
за свої межі
Де речі більше
не знають порогу
що його не можна
переступати
Речі завжди надто повні
не можна відняти
Речі які погрожують
розколоти
заразити
простір
Речі
що поневолюють
обмежують інших
надміром тіла,
надміром присутності
Уявіть собі
світ
скутий у власному тілі
що мріє з нього вирватися
заполонити
розмножитись
у тілах інших
бути одночасно
у всьому іншому
Цей нетерплячий світ
який більше не може
задовольнитися власними межами
у межах вселенського
простору
не маючи змоги звільнитися
знайти щонайменшу
тріщинку
чи прохід для втечі
витекти назовні
проникнути в інший світ
і зробити його своїм.

 

У холоді матимете вогонь.

У темряві — світло.
Якщо засвітло — тінь.
У голоді — хліб.
У спразі — воду.
У горі — розраду.
У нудьзі — гумор.
У бездомності — дім.
У безколірності — колір.
У неспокої — спокій.

Чисті простирала — у гарячці.
Відкриті рани обробляються невідкладно.
Утрачені руки та діти — компенсуються.
Після виконаної роботи — відпочинок.
Після закінченого відпочинку — робота.
Велика літера після крапки.
Крапка після закінченого речення крапка.
Чи є запитання.
Чи є запитання з цього вірша.

 

У дні війни
Мій брат, повернувшись з війни,
носив ліву руку на чорній перев’язі і запевняв,
що вона – все ще там, майже ціла.
Весна була пізньою, дерева світили голим гіллям.

Я стояв у довгій черзі по хліб.
Жінка, що чекала за мною, гукнула: сором!
Такий сильний чоловік, як я, і вдома, неушкоджений,
а її Майкл згорів живцем.

Так, її обпікав той вогонь, вона вчувала запах
його болю цілу дорогу з Тарави
(чи, може, то було в Мідвеї?) – такий молодий,
молодший за мене, чотирнадцятирічний,

вищий, гарніший у своєму білому однострої,
що поволі сірішає, наче неґрунтоване дерево
ґратів, коли полум’я сичить, задихається
й помирає. «Я, певно, з’їжджаю з глузду», –

каже вона, коли я обертаюсь до неї. Кладе
мені руки на плечі, цілує мої повіки, пригортає
до грудей і шепоче волого в моє
погане вухо слова, яких я не чув раніше.

Коли я повернувся додому, мій брат їв хліб,
обережно, скибку за скибкою, аж доки
перед ним не лишилась біла тарілка. «Ти бачив її, –
спитав він, – жінку в пеклі, Майклову дружину?».

Того дня я ходив людними вулицями,
шукаючи чогось, чого не міг назвати,
якогось знаку, обличчя, голосу, хоч чогось,
аби не цих клаптів попелу, що падають із небес.

 

Блюз про намальованих дітей, яких продали за океан

Барабани і прапори
Плакати
Плач
Мер говорить про традиції
Уже йдуть
Вино й бузку букети
Шепочуть каліки з-під Вердена:
«Як швидко час летить!»
Верещать Марсельєзи куплети
На вокзал крокують
солдати
намальовані діти
Послали їх
хай хоч шматок історії
назад вернуть
І вони слухняні й молоді
йдуть
І вже не повернуться
Йдуть
на рудому піску чорні тіні
І лиш шарлатанське сонце над головою
і десь у кишені затерта світлина
вкладена у блокнот
Йдуть постарілі
не зовсім зі своєї вини
По них зостається попіл і кров
Далі десь попід безіменним селом
вирветься з темряви
гнів
спаплюженої землі
На чорному небі
зорі сухі пахко шурхотять
На заметах піску лежать
захисники батьківщини несправжньої
мов зметене зі стежки сміття
мертві й зайві
солдати
намальовані діти

Посеред світу

Повідомлення з бойовищ, не лише боснійських,
свідчать, що легше вбити людину,
ніж посадити дерево. Я садив дерева,
у війну теж. В нашому
саду, саду кохання, ми лежимо в траві
в тіні яблуні. Цілуємось посеред всесвіту.
Бо де б не були дерево чи людина,
вони завжди – у центрі світу.

 

Старе кіно
В домі стоїть невитравний дух,
підгоріла картопля. Ми сиділи тоді
навпочіпки довкола вогнищ в полях,
мали великого брата, Захід і Схід, незмінно дув
різкий вітер. Після кожної пожежі
у нашому дитинстві залишалися
ясні зорі, а коли

фронт рухався далі, ми крали
наші дрова в лісах,
що належали ворогу.

Також на читаннях прозвучав австрійський автор Ернст Яндль (1925-2000). Він прославився своїми здобутками в експериментальній поезії в руслі конкретної поезії, є автором візуальної поезії та блискучим декламатором звукових віршів.

тату та а розкажи про війну
тату та а розкажи як ти пішов воювати
тату та а розкажи як ти на війні стріляв
тату та а розкажи як тебе там поранили
тату та а розкажи як ти поліг у бою
тату та а розкажи про війну

Вірш угорської поетки Жужі Чобанки прочитав Олександр Вешелені, для якого угорська мова є материнською, а українська — батьківською:

МАЯК
З відкритих вод він здававсь набагато дрібнішим.
Моя маленька острівна державо, море виносить тобі на берег уламки.
Мертві молюски і мушлі не придатні для того,
аби з них будувати фортецю,
хоч така кількість трупів не здасться більш ні на що.
Маяк немовби зводиться сам по собі.
Той, хто селиться тут, чує постійний гуркіт,
музику затиснутого у проходи повітря,
бо ж потік є німою, нерозчинною протилежністю,
наче підйом і схил на одній і тій же ділянці дороги.
Моя маленька країно! Отож, відтепер буде так.
Догори від човна, униз від перил,
намотую на шию линву,
бо не маю вже змоги вертатись.
Або я, або ти. Відлунює дзвін.
Усередині нього розгортаються зали,
у центрі дрібному людина, кожна особа – лиш порожнє число.
Хоч колись ти був тут найважніший.
У моєму сні не було ні мотузок, ані солі на берегах,
і власне був берег, пісок, що ліниво простягся.
Щасливий той, хто живе у тобі:
на шию його не спадає тісний клубок,
він прокручує сни у своєму тілі молюска.
Поволі розплутую вузол хвилястий.
Рій чайок з причалу тепер найгарніший,
крик їх надовго заглушує пристань.
Світанкове небо височіє у бездонних глибинах.

Зажди, зажди. Розсипались слова.

Грань крівлі, грань зорі злились водно.
Щось шепче сніг, вогонь киває влад.
І маятника темна голова
Дедалі важче в землю б’є чолом.
Зажди, зажди. Розсипались слова.
І вже не світ, лиш карта світова,
Дзеркальний вíдсвіт безлічі пустот.
Щось шепче сніг, вогонь киває влад.
І з камери виходить арештант,
Перебрідають небо ґрати зон.
Зажди, зажди. Розсипались слова.
Уламки чáсу, простору канва,
Мов кокон, сповивають нам єство.
Щось шепче сніг, вогонь киває влад.
І все, що зникне, на лиці зринá,
А янголів нема, як не було.
Зажди, зажди. Розсипались слова.
Щось шепче сніг. Вогонь киває влад.

Також Наталя Трохим зачитала вірш грузинського поета. «Для грузинів тема війни болюча і, на жаль, звична, — зазначила перекладачка. – Аміран Свімонішвілі був на війні разом зі своїми друзями-поетами, і вони втратили друзів, і ніколи в житті більше не були такі радісні як перед тим. Аміран помер 5 лютого минулого року, не доживши навіть до сорока років».

І розпогодилось, море накрилося синім обрусом,
Перевернуло, мов рибу в тенетах, вжалене серце.
Горе перлині одній-одинокій в зáтишній мушлі,
Втіха дівчатам, що бавляться довгою низкою перлів.

Той, хто вцілів, відганяє від себе радості хвилю,
І закрадаються сумніви болісні в душу – і душать.
Кисті тонкі – і витоншує довгі пальці зневіра.
Ось вже чотири доби, як від друга – ні слуху ні духу.

Вірш хорватського поета Марко Поґачара переклала Катерина Калитко:

А також у її перекладі прозвучав боснійський автор Семездин Мехмедінович

ЗНАЧИТЬ, ВІЙНА
Щось ми проґавили, напевно, багато що діялося, поки ми
спали, за нашими спинами попересували меблі, змінили
офіційну мову і гроші, й тепер ми прокинулися в іншій країні.
І йдеться тут навіть не про кольори прапора.

Просто ми мусили задовго спати, забути про найголовніші
речі, оскільки тепер нам приносять рахунки, перекривають крани.
Оскільки наші документи тепер належать чужій державі,
що викликає сміх і стурбованість.

Ми, напевно, проґавили якусь важливу подробицю, якийсь вирішальний
момент, оскільки навколо зовсім невідомі речі, а по передмісті
лунають жахливі прокльони. На проявлених фотознімках
тільки тепер стало видно наругу чиюсь над нашим дитинством.

Ми, напевно, задовго займались собою, задовго перебували
вві сні, адже не розуміємо жартів, а звичайні забави нас
залякують. Мабуть, сталося щось, чого ми не знаємо.

Мабуть, щось сталось в ту ніч, як ми зачинили двері у нашу кімнату,
і в тиші глухій пітьма, що лишалася там, зробила три кроки,
три кроки до нас під поріг.

В імлі
Якщо покажуть мені камінь, і я скажу “камінь” –
вони скажуть “камінь”.
Якщо покажуть мені дерево, і я скажу “дерево”-
вони скажуть “дерево”.
Тільки якщо покажуть мені кров, і я скажу “кров” –
вони скажуть “фарба”.
Якщо покажуть мені кров, і я скажу “кров” –
вони скажуть “фарба”.

Також прозвучав вірш ізраїльсько-російської поетки Лінор Горалік у перекладі Маріанни Кіяновської.
***
— Де була твоя голова?
— Схилялась до втечі, тріскотіла вагон новин,
пухла за Охтою, вболівала за ЦСКА,
видавалась полоненими за свого.

— Де були очі твої?
— В Твері на потилиці, у Москві на чолі;
косили каміння, їли чужих,
ходили по воду у військкомат.

— О, дурні очі твої!
Ох, завидюща твоя голова!
Нащо ти, чорна твоя рука,
Кресало солдатові віддала?

В нас очі — як жорна, жорна з млина,
в нас від ума тріщить голова, —
а ми несемо в ротах мідяки,
куди нас вітчизна сікла була.

 

ЄДИНА ДОБРА НОВИНА… СОЧІ

В Україні померли
шістдесят шість людей
В Сирії — тридцять
поліцейський тягне
тіло солдата
Алеппо палає вогнями

єдина звістка без крові
це Сочі
олімпійська крига
поєдинку
танцюють пари
заради золота
кружляючи в повітрі
тричі
перемогли
перемагають
перемагатимуть
поки всі зазнали поразки
під час війни
он мій герой — бачите?
напівоголена дівчина на ковзанах
і хлопець
що спритно — в повітрі
зловив її тіло
у леті
і поніс на своїх мускулистих плечах
наче подарунок
красиво ковзаючи із нею
під аплодисменти

тоді як для мене
героїчною постаттю була
Клеопатра
в золотих римських сандалях
з чолом прикритим чорним волоссям
рівненько підрізаним
як під лінійку
я мріяла
не скажу що не мріяла
посісти її престол в позолоті
і щоб мене носили на плечах
чотири таємні коханці
наче півбога
аби бились за мене
від самого ранку
армія та слони – тисячами
і щоб я спала із переможцем щоночі
але це було вчора
а сьогодні
це — блискуча і гладка Олімпійська крига
моя найновіша мрія битви
новий король мій
це король шахів
нехай після цього б’ються вони
зі смішними коронами на головах
і загинуть лише дерев’яні пішаки
без крові падаючи набік

В Газі підірвалася ще одна людина
забравши зі собою іще десятьох
Алеппо ще палає у вогнях
пожежник тягає тіло загиблого
єдина добра новина — Сочі
місце де зникає краса
мене найбільше лякає
що краса може втратити сенс

P.S. Тренер дає сигнал
І рушають
Три боги
Олімпійські
посередині — мій новий герой
напівоголена дівчина на ковзанах.

Два скрипалі
два скрипалі через поле воєнних буднів
із руїн філармонії
стараються в тихе “будьмо”
втекти
врешті один з них поранений
падає
другий вертає
першого завдає на плечі
і береться його тягти
перший довго терпить йому болить
а потім безперестанку ниє:
семене бог з тобою
якого
хріна?!
семене
твоя кохана зраджувала тебе зі мною
а тепер
щоб зрадити знову вернулася і живе
от скажи щиро
думаєш ти – справжній мужчина?
бо мужик давно з тебе випарувався зник
здимів згинув і врешті-решт
ти недобре тримаєш смик
ти недобре мене несеш!
ми могли б стати з тобою ким завгодно так ми могли б –
і зовсім не скрипалями коли б не проклятий бліц-криг
розпочатий імперією хоч ми не причетні до цієї війни –
і коаліції чхати як мені зараз болить.
головнокомандувачу слон наступив на вухо тому
диригент він ніякий він ніколи на слух не впізнає війну.
все проти нас семене і наші з тобою шанси –
нуль
тому покинь мене тут заради наших синів
я ти ж мене знаєш якось викручуся, повір.
а ти семене слабак тому – чуєш? – біжи один
а сина свого обійми і скажи що він мій син.
семене ти баба бля… –
чулося звіддаля…

 

Кримськотатарська авторка Майє Сафет прозвучала у перекладі Анастасії Левкової

Я — море

Я — море
Спить буря в мені,
і плачуть дощі наді мною,
і з горами ми – одна сила.

Чайко – ти вільна, лети,
лети безупинно!

Я — море.
Живе в мені сила-силенна істот,
я їх колисаю,
наче у люльці,
каміння і водорості – то все моє тіло.

Я люблю,
я сиплю на березі рінь
та знову змиваю.
Летять наді мною дні й ночі,
сторіччя,
і буря спить у мені…

Але задля ворога —
щоб змити його,
вона має доста сил.

На березі він чужинець —
лишає взуття на камінні
й іде до води…

Гей, чоловіче!
химерна твоя насолода — вона ж нетривка..
Я — море…
І ти шкодуватимеш сам.

 

 

Усі фото Олександра Ласкіна