Збірку оповідань іноді прийнято називати за однойменним центральним твором, а дядько-абхазець із харківського ринку каже, що тільки в нього найсолодші, найбільші та найдешевші мандарини у світі. Але чи зобов’язана ота однойменна назва лейтмотивно пов’язати усі інші оповідання книги, нанизавши їх на нитку спільного письменницького задуму, а дядько з ринку завжди казати правду й нічого окрім правди? І взагалі, до чого це я? І до чого тут мандарини?
Христос полюбляв розповідати притчі. На створення власної мене наштовхнула нова книга «Кат» Євгенії Кононенко, що увійшла до списку кращих книжок 2014 року за версією ВВС. Отже, заплющте очі й уявіть. Лежить перед вами мандарин. Той самий, що ви його купили в дядька-абхазця — найсолодший, найбільший та найдешевший у світі. Але, на превеликий жаль, анонсованого дива не трапилося, і ось, під товстим шаром цитрусової шкірки, на вас винувато позирає маленький плід. Отой плід – це оповідання «Кат», оповідання симбіотичне, риторичне, соковите, що сповнює авітамінізований читацький організм бурхливими емоціями й несекундними думками. Головний герой твору, колишній співробітник КДБ, спокутує помилки свого темного й важкого минулого, звертаючись до письменництва. Така терапія для нього — це єдина можливість жити далі, сповідатися й очистити розум від нав’язливих спогадів і питань, що роками зводили з розуму, не залишаючи його ані вдень, ані вночі. А може то лише спроба переписати своє життя та виправдати минулі вчинки, за яку він хапається, мов за рятувальне коло. Сюжет оповідання схожий на коробку зі старими фотографіями, серед яких де-не-де зустрічаються вирвані аркуші з нотатками: кімната мінус тридцять один, загадковий Габріель Деус, кримський санаторій, вдризг п’яний лейтенант Кулевич, Іра-квартира, добра Магдалина Дмитрівна, усім прибиральницям прибиральниця, ель вердуго, «смєло, товаріщі, в ногу!» … Фото, ще фото, нотатка, ще одна…
«Кат»-мандарин письменниці і солодкий, і кислий водночас: він бризкає в очі, він таврує руки ароматним соком, який ще довго не змиєш із долонь. Інші ж оповідання нагадують мандаринову шкірку, яка хоч і запашна, проте до вживання непридатна — лише до чаю або варення покласти задля присмаку. Саме «присмак» і створюють тексти, компактно нашаровані на плід.
Цікавий момент: передмова книги стала чи не єдиним після «Ката» гідним пильної уваги текстом і за сумісництвом гігантським спойлером письменницьких думок. Перед читачем ніби відкрили завісу таємничого алгоритму, за яким складався «мандариновий шар»: варто лише нанизати кілька нових імен, прізвищ та ситуацій — ось вам і нове оповідання прямо з печі. Хто такий письменник у світі, де читачів стає дедалі менше? Чому літератори воліють перебувати у власному затишному світі й зводити до мінімуму контакти з побутовим? Що таке ідеальний художній твір? Що означає бути письменником у країні Східної Європи? У передмові письменниці вдалося підняти доволі резонні та резонансні питання, що змушують думати, аналізувати, а іноді й діяти, чого не скажеш про «шкірку», що стримує той стрімкий каталізатор, закинутий авторкою з перших рядків. Читаючи, мимоволі згадую про те, що людина без почуття гумору просто психологічно не зможе вижити, завжди серйозно сприймаючи навколишній світ та його сюрпризи. Оповідання Євгенії Кононенко наштовхнули дещо переробити відомий вислів: усім треба бути трохи письменниками і час від часу «випускати пару», щоб елементарно не з’їхати з глузду. Сублімація у будь-якому вияві може стати єдиною панацеєю фрустраційному стану, який можна порівняти лише з парниковим ефектом, що мирно сусідує з людством у якості доброякісної пухлини.
… Бути мандариновим катом корисно: безжально відділяйте несмачне, хоч і їстівне, від омріяного плоду й вчіться без допомоги привітних продавців обирати най-, най-, най-. Зрештою, смакувати лише вам.
