Половину життя Вальзер провів у психлікарні, ховаючи себе поміж літер, на перший погляд хаотично розташованих на клаптях паперу. Він усього-на-всього писав, не розділяючи текст на слова і понад усе бажав, щоб про нього забули – як про людину і як про письменника. І навряд би він зрадів тепер, якби дізнався про чергову рецензію на свій текст. Сьюзен Зонтаг називала його «болісним», Рето Зорґ, керівник Центру Вальзера у Берні, вивів формулу «письменника для письменників». Я би бодай трохи розширила коло потенційних читачів і назвала цього несправедливо закинутого швейцарця письменником для людей без місця. Для тих, хто не шукає відчуття дому, не потребує різноштибових інтер’єрів, не привласнює жодну з чотирьох стін свого помешкання і як синонім до «бути» визначає слово «бачити».
Вальзер помер на прогулянці. І останній його текст називається «Прогулянка». Що можна сказати про нього? Чи не найгіршим з усього того, що можна написати про книжку, є її стислий виклад – відвертий чи міжрядково прописаний. Спровокований навмисне чи несвідомий злочин і проти книги, і проти автора, і проти потенційного читача. «Прогулянка», здається, має імунітет до подібних критичних огріхів – цю невеличку повість неможливо переказати, ба навіть спрогнозувати в процесі читання. Позбавлена фабули і замкнута на собі історія, – саме те, що мало вийти з-під пера цього автора з огляду на його письменницьку (і не тільки) біографію. Це добірка багатозначних займенників, які в граматиці чомусь називають «неозначеними».
Персонаж: «дехто» проти «всіх»
Оповідач у «Прогулянці» – не хто інший, як денді. Він виходить на вулицю, аби репрезентувати себе, продемонструвати власне неповторне «я». Він виходить, однак забуває вдягти розкішне вбрання знаного літературного денді Дез Ессента, залишаючись не надто грошовитим письменником, власником одного-єдиного костюма. Він не може говорити своєю зовнішністю, тож говорить словами. Кожен із його монологів – це виправдання власного існування перед світом, яке навіть для нього самого звучить непереконливо.
Вальзер витворює образ денді, з якого зняли привабливу оболонку, але не змогли позбавити такої елітної в ХІХ ст. і такої «згубної» у ХХ-му звички фланерувати, вештатися вулицями й зирити на завжди заклопотаних перехожих. Герой не змушений йти до щоденної праці, і це загострює проти нього ножі соціуму. Він – спостерігач, вуаєрист знічев’я, який не дистанціює себе від того/тих, за чим/ким підглядає. Така собі людина зі шпаринами для замка замість очей.
Герой Вальзера співіснує з перехожими, котрих стрічає впродовж свого маршруту. Він ділить із ними простір, і це – цілком достатня підстава для того, щоб про них розповісти, проаналізувати їх зусібіч, піддати сумніву і, можливо, довести їхню реальність. Його приваблює незначне рівно настільки, настільки відштовхує об’єктивно величне. Найулюбленішим прийомом підглядання за людьми є підглядання за їхніми особистими речами, одягом тощо, адже персонаж переконаний: речі говорять більше і щиріше за своїх власників. Вальзер безпомильно визначає роль перехожого в соціумі і бруд під його нігтями, пов’язаний із успішним втіленням тієї ролі. Йому зовсім не обов’язково комунікувати з такими випадковими перехожими. Попри позірну розхитаність і необов’язковість, його прогулянка не позбавлена конкретно прописаних на маршруті точок. Однак вони лише підпорядковуються процесові фланерування вулицями і не є метою. Неминуча минущість і зникомість – після цих слів Вальзер, мабуть, наважився би поставити знак оклику. Кожен персонаж, котрого герой стрічає на своєму шлху, з’являється, щоб зникнути й більше ніколи не бути згаданим. Однак від того він не втрачає своєї неуникності в тексті й у прогулянці оповідача.
Комунікація: хтозна-навіщо
Справжні діалоги в тексті також трапляються. Продавець книг, аптекар, банкір – із ними Вальзер (чи то пак його герой, не можу вирішити, чи варто їх розмежовувати остаточно) таки спілкується. Ситуації, змодельовані письменником, провокують на цікаве спостереження: ми говоримо завжди менше, ніж думаємо, навіть якщо намагаємося бути щирими. Промовляти вголос усі деталі видається зайвим – однак Вальзер не вважає багатослівність і логічність аж настільки непотрібною. Його герой говорить багатосторінковими монологами, зверненими до цілком реального співбесідника. Він докладно пояснює хід своєї думки, не залишає без опису навіть найменшої деталі, щедрий на епітети – такі доречні в тексті, такі часом надлишкові в розмові. Він прагне подолати розрив між думкою і її словесною реалізацією, але неминуче наштовхується на комунікативні провали. Він пише листа нібито конкретному адресатові, насправді спрямовуючи його на всіх тих, кого потенційно зневажає: «Такі, як Ви, надзвичайно легко доходять висновку про необхідність у всьому бути згори, завжди добиватися переваги й о кожній порі дня насолоджуватися своїми тріумфами». Він мало не одразу шкодує, що таки довірив поштамтові такі відверті слова, однак, свідомий того, що його все одно не дослухають до кінця, заспокоюється.
Вальзеровому персонажеві насправді найбільше важить індивідуальне сприйняття кожної людини – він заперечує використання поведінкового «прокрустового ложа». Майже весь текст – це прихована чи напоказ відверта болісна саморефлексія, підкреслено спрямована в порожнечу. Герой намагається адекватно розповісти про себе тому, кому нібито «варто» знати. Але, усвідомлюючи, що насправді значення це не має ні для кого, він розповідає історію кожному, хто наважується (чи змушений за професійною ознакою) його слухати. Він – це неозначений займенник, «ніхто», «дехто» без статусу й імені, однак він – не «всі», і просить це поважати. Просить, навіть якщо його не чують: «Щодо таких, як я, своїх членів суспільство, здається, ще не виплекало жодних обов’язків».
Всупереч емоційній глухоті всіх, хто так чи інакше є поруч, персонаж не є закляклим у безвиході й надламаним декадентом. Його сум завжди має іроніко-трагічний післясмак, й іронія тут не випадково випереджає трагізм. Герой (та й сам Вальзер) – не надламаний. Він зламаний десь на лінії хребта, і кістяк його, всупереч медичним приписам, починає зростатися, нехай і не зовсім ортопедично правильно. Він виживає через рефлексію, якщо вже інші способи взаємодії зі світом виявляються об’єктивно неможливими. Вальзер – сам собі лікар, і його основна рекомендація – більше бувати на свіжому повітрі й «свою чутливу самозакоханість і легку вразливість … з собою не брати».
Автори: скільки-небудь
Перекладачі Роберта Вальзера постійно звертають увагу на його своєрідну оповідь, у якій відсутній центр (нелюбов до центрування будь-чого була одним із кредо письменника, до речі). На позір оповідач присутній, однак ракурси змінюються блискавично – так само, як світ перед очима пішохода, коли він трохи пришвидшує крок.
«Прогулянка» – це всуціль текст-гра. Його можна читати як прекрасний підручник із автометаопису – одного з улюблених прийомів письменників усіх часів. «Я пишу текст про те, як я пишу текст». Вальзер не гуляє – він пише про прогулянку. Він створює нібито відокремленого від себе самого Автора, і саме той нібито абстрактний останній випроваджує Персонажа за межі кімнати. Оповідь раз по раз сповільнюється і навіть призупиняється, герой-оповідач поволечки перетворюється на автора і вже думає не про перехожих, а про процес писання, таким чином нагадуючи, що місце дії повісті направду – письмовий стіл, а основні персонажі – засоби фіксації думок на папері. На випадок, якщо котрийсь не в міру неуважний читач про це наважиться забути: Але ні, стривайте! Невеличка перерва задля пристойності. Письменники, що знаються на своєму ділі, ставляться до нього якомога стриманіше. Час від часу вони охоче спиняються, відклавши перо вбік. Тривале писання виснажує незгірш від гарування на полі.
Так само, як його герой уважний до світу, в якому наважується жити, автор уважний до свого читача. Він підозрює, що його багатослівність одразу впадатиме в око тому, хто візьметься за книжку, тож свої ліричні відступи часто присвячує зверненням до такого адресата, який захоче звинуватити письменника в надмірному користанні мовою. Вальзер принагідно і не принагідно вступає у діалог зі своїм ідеальним читачем – із тим, хто сприйматиме текст і зі свого, і з письменникового погляду (припускаючи водночас й існування неідеального).
Автор української версії «Прогулянки» під час однієї з презентацій назвав повість «текстом про самотність». То може таке письменницьке роздвоєння і багатоголосся – одна зі спроб бодай на сторінках, але цю самотність подолати?
Перекладач: неабихто
Те, що в тексті «Прогулянки» присутні мінімум два автори, що ділять між собою персонажа-оповідача, ми вже з’ясували. Але в їхній полілог у випадку конкретного примірника вклинюється ще й голос перекладача. Як часто на обкладинці книги звучить ім’я того, хто переклав? Особисто мені до «Прогулянки» такі не траплялися. Тут автора перекладу озвучено і на суперобгортці, й під нею. Одне слово, всюди, де тільки можна було втулити ім’я. Ще б пак: Юрій Андрухович… Якби не персоналія того, хто взявся за тлумачення, Вальзерові, мабуть, ще довго би не судилося потрапити в коло перекладених українською німецькомовних авторів. Зробімо тут примітку: перекладених і оприлюднених, адже вибірковими текстами письменника ще в середині 90-х займалася Ольга Сидор. Та їх україномовними можна бачити лише на вебсторінках часопису «Ї»…
Вочевидь, маємо той випадок, коли доля перекладу цілком залежить від того, наскільки гучним є ім’я тлумача. Якщо гучність висока і зашкалює – читач матиме друкований примірник. Ба більше – по-естетському оформлений друкований примірник. Теплі кольори шрифтів, тканинна палітурка, цупкий папір і графічні ілюстрації Артема Колядинського роблять цю книгу об’єктом полювання для вибагливого бібліофіла. А Андрухович прокреслює на карті «прогулянки» нові маршрути.
