Львівське видавництво «Тріада плюс» наприкінці літа 2013-го року опублікувало роман Володимира Яворського «Радощі та муки Бориса Штоцького» (передмова Аліка Олісевича, ілюстрації Дмитра «Казіка» Кузовкіна). Твір, як підказує датування, писався з жовтня 1985-го до грудня 1987-го року. Відомо, що в самвидавчому журналі «Кафедра» Михайла Осадчого за 1988 рік було опубліковано розділи з цього роману. Припускаю, що Яворський намагався опублікувати ще тоді «Радощі та муки…» окремою книгою, та навряд чи державні видавництва (інших, як відомо, в СРСР не було) зацікавилися прозою про львівських хіппі (гіппі, гіпі). Приватні видавці з’явилися на початку 1990-х, і нарешті 2001-го в київському «Факті» побачила світ інша книга Яворського – роман «Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі» з авторським жанровим означенням – епопея. Особливого розголосу ця книга не набула, якщо не зважати на те, що певна кількість «Напівсонних листів…» потрапила на сторінки польських літературних журналів у перекладах Богдана Задури. На початку двохтисячних років Яворський займався книгоросповсюдженням у Києві й був добре обізнаний із читацьким попитом на українську книжкову продукцію в столиці. Можливо, саме тому він не поспішав пропонувати видавцям «Радощі та муки Бориса Штоцького». Твір, написаний у жорсткій реалістичній манері, безумовно, став би подією, якби його ризикнули надрукувати наприкінці радянської епохи. Початок нового тисячоліття запропонував свої теми – від касетного скандалу до терактів у Нью-Йорку. Та роман Яворського дочекався свого часу, і тепер – це частина видавничого проекту «Хіппі у Львові», який покликаний заповнити білі плями цієї молодіжної субкультури 70-80-х років минулого століття. Яворський, якого в середовищі хіппі знали як Волдмура, переповів саме свій досвід хіппування і контактування з радянським ладом у «Радощах та муках Бориса Штоцького». Письменник не ідеалізує своїх персонажів, радше навпаки – часто зображує їх у непривабливих ситуаціях.
Чим роман Яворського може зацікавити теперішніх читачів української прози, обізнаних з книгами десятків авторів, що стали відомими вже за часів Незалежності? Як на мене, тема молодіжних субкультур в Україні висвітлена все ще недостатньо. Тому «Радощі та муки…» мають шанс потрапити до рук тих читачів, які вже ознайомилися з романом Ілька Лемка «Сни у Святому Саду» й випусками альманаху «Хіппі у Львові». На відміну від Мілька Гуцула, центрального персонажа «Снів у Святому Саду», неформального лідера рок-групи «Супер-вуйки» і всього садівського молодіжного середовища, Борис Штоцький не виявляє лідерських амбіцій і особливої активності, хоч намагається бути незалежним у думанні. (Немалу частину роману займають роздуми і висловлювання Бориса з приводу пошуків щастя, сенсу життя, абсурдності механічного існування тощо.) Спочатку Штоцький – студент третього курсу філологічного факультету Львівського університету. Після відрахування йому доводиться відслужити два роки в армії (будівельна частина), потім три місяці він працює вантажником на продуктовій базі, кидає цю роботу і стає безробітним вештанцем. На початку роману йому близько двадцяти років, в кінці роману – близько двадцяти чотирьох. Оповідь – об’єктивізована. Автора можна порівняти з кінокамерою, яка фіксує вибрані епізоди з життя Штоцького, щось детальніше, щось побіжно, а на чомусь вимикається.
Сорок чотири розділи роману – це сорок чотири епізоди, в кожному з яких присутній Борис Штоцький в оточенні певних персонажів. Автор не коментує того, що зображує, надає право формулювати судження своїм героям, переважно Штоцькому. Простір роману включає в себе Львів, околиці Львова, чорноморське узбережжя біля Одеси, саму Одесу, містечко Жуковський біля Москви (місце армійської служби Штоцького), Київ, Таллінн, Ленінград і дороги, що їх сполучають. У мові персонажів є згадки й про інші міста, але майже немає часових конкретизацій. Можна лише здогадуватися, що дія роману відбувається за правління Леоніда Брежнєва (Штоцький у тридцять шостому розділі виголошує тост «За фюрера», маючи на увазі Брежнєва). Ніяких інших прив’язок, за якими можна було б розпізнати конкретніші роки (наприклад, арешти дисидентів 1972 року, військову присутнісь в Афганістані з кінця 1979 року, та й навіть час появи тих чи тих фільмів, альбомів західних рок-груп і т. п.), у романі немає. Час увиразнюється лише в порах року, дні не мають назв – це суцільні будні, від яких ненадовго можна втекти лише в сп’яніння і наркотичний транс. Тому поняття «застій», якщо його припасувати до романного часу «Радощів та мук…», цілком відповідне. Події, які відбуваються в житті Штоцького, – нагромадження, як йому здається, випадковостей і тому не вписані в жодну хронологію, що претендує на впорядкованість. Та й власне про багато таких подій у самому тексті роману прямо не говориться. Наприклад, нічого не написано про прибуття Штоцького з війська додому (службі в армії відведено всього лиш тринадцять сторінок з двохсот), немає згадок про батьків Штоцького після його демобілізації. Яворський виписує свого героя в розірваному на епізоди теперішньому і лише кілька разів дозволяє йому пригадувати недавнє минуле (епізод збору макового молочка з Адольфіною, епізод самогубства Олега Сопатька).
Наскрізну сюжетну лінію в «Радощах та муках…» непросто виокремити. Такою могла би бути історія стосунків Штоцького з Адольфіною, доповнена його любовними пригодами з Тонею, Любою, Дорою, Ларисою. Адольфіна кохає Штоцького, а він відчуває до неї лише симпатію. Їхні стосунки закінчуються трагічно для Адольфіни (у занедбаному київському будинку, де знайшли тимчасовий притулок Борис і Адольфіна, її зґвалтували і побили двоє бандитів). Штоцький не впадає в розпач з приводу каліцтва своєї приятельки і подається автостопом у Таллінн, де має любовну пригоду з Ларисою, дівчиною, з якою випадково познайомився просто на вулиці.
«Радощі» Штоцького виникають там, де йому вдається легко й без особливих зусиль поєднатися з жінкою, яка викликає в нього потяг. На початку роману він – незайманий юнак, якого спокушає досвідчена і неперебірлива в статевих зв’язках двадцятивосьмирічна Тоня. Вона поділяє чоловіків на егоїстів і скигліїв, а Бориса вважає і тим, і тим одночасно. Їх знайомить поет Григорій Скалозуб, який згодом застерігає Штоцького, щоб той не закохувався в Тоню. Борис не здатний втримати свавільну Тоню, яка легко міняє коханців, і розрив з нею вганяє його в депресію (тобто в «муки»), яка триває до знайомства з Дорою. Та за цей час він встигає покинути університет, відслужити в армії, переселитися від батьків у квартиру, яку він успадкував від покійного дядька. У своїх роздумах про себе самого і довколишній світ він дійшов до переконання, що місця у світі йому немає і єдине, що йому залишається, – покінчити життя самогубством, коли терпіти вже буде несила. Та раптом з’являється Дора, випускниця консерваторії, (приходить на квартиру до Бориса в товаристві Олега Сопатька), між нею і Борисом спалахує кохання, вони за першої ж нагоди переживають інтимну близькість. Для осягнення повноти кохання вони вирішують усамітнитися на диких пляжах Чорного моря. Вже в Одесі закохані зіштовхуються з першими труднощами, коли пішки з важкими наплічниками добираються до берегової смуги. Борис вважає, що коханню заважають інші люди, яких на одеському пляжі – безліч. Він і Дора відшукують безлюдні місця, засмагають, купаються наголяса і кохаються. Та все ж Дора покидає Бориса і повертається до Львова. Їхні стосунки вичерпуються, бо Дора відчуває себе лише частинкою плану Бориса, який намагався перенести в своє життя ідею шведського фільму «Ельвіра Мадіґан». У фільмі закохані, які не можуть пошлюбитися, втікають до лісу, проводять там декілька щасливих днів і накладають на себе руки. Здавалося б, Борисові і Дорі ніхто не заважає поєднатися у шлюбі. Та дівчина відчуває, що від Бориса «віє пусткою». Про це вона сказала йому, щойно вони познайомились. Борис перейнятий думкою про самогубство і мимоволі втягує в свою долю інших людей. Його невдала спроба покінчити з собою після розриву з Дорою призводить до відновлення стосунків з Адольфіною, яка відвідувала його впрожовж трьох місяців лікування в лікарні. Адольфіна віддана Борисові, як ніхто інший, переймає його спосіб життя, щоб лише бути біля нього. І саме ця відданість приводить до біди. Смерть Олега Сопатька і зґвалтування бандитами Адольфіни – пов’язані між собою події. Борис, який був свідком самогубства Сопатька, змушений переховуватися від міліції. Саме тому він відбуває до Києва. Та він міг виявити обачність і не брати з собою Адольфіни. Яворський як автор досить жорстоко обходиться зі своєю героїнею.Та якщо насправді цей роман п р о б е з д о м н і с т ь (невипадково ж Борисові на квартирі у Ліди, знайомої Адольфіни, книга „Нового Заповіту” відкрилася на словах Ісуса про те, що Синові Людському нема де прихилити голову), то сцена ґвалту в занедбаному будинку – кульмінаційна.
Володимир Яворський, маючи намір написати роман про пошуки щастя молодою людиною з львівського хіп-середовища, насправді зобразив стан п о в с ю д н о ї б е з д о м н о с т і . Борис Штоцький інфікований цим станом, перебуває у русі-втечі, тривалу зупинку трактує як ув’язнення. Він рухається, щоб втекти від самого себе, і йому в цьому допомагають алкоголь, наркотики і жінки. Його рух супроводжується знаками смерті, насильством, якому він не противиться і роздумами-авторефлексіями, які нарешті приводять його до віри в Бога. Він повертається поїздом з Ленінграда до Львова, з наміром рішуче змінити своє життя. Яворський, раптово закінчивши на цьому роман, дає можливість читачеві домислити ймовірне майбутнє Бориса Штоцького.
Та безумовна цінність роману в тому, що Яворському вдалося відтворити без жодної перечуленості і ностальгії хоча б уривки „застійного” теперішнього, яке безповоротно зсунулося колись у минуле. Зі сторінок „Радощів та мук…” проглядається Львів, якого вже немає: з гастрономами, де можна купити цигарки „Верховина” і „Портвейн-72”, кафейкою „Нектар”, в яких любив марнувати час поет Григорій Скалозуб (та хіба лише він один?), п’яничками, що мирно влягалися на травичці у сквериках, поки їх не підбирала міліція.
Порівнюючи наші часи з описаними Яворським, я змушений визнати, що бездомних таки побільшало, хоч за довге волосся українських студентів давно вже не виганяють з лекцій.
Зате міське сміттєзвалище, яке так вразило своїм фантастичним виглядом Бориса Штоцького, все ще димить і пахтить на всі прилеглі околиці.
