Художній переклад – це не лише бажання познайомити співвітчизників із творами іноземних авторів. Це праця на вітчизняну літературу, стимулювання літературного процесу, громадянська позиція самого перекладача. Як зберегти суть художнього слова при перекладі? Чи може художній переклад підняти українську літературу на вищий щабель? Чи є мовний фактор визначальним для літератури? Мій співрозмовник, «рекордсмен» українського перекладацтва Петро Таращук проливає світло на ці актуальні питання.
— Пане Петре, мені відомо, що колись Ви цікавилися медициною та спортом. Як сталося, що Ви перейшли на перекладацьку діяльність?
— Річ у тому, що іноземні мови почали цікавити мене ще в школі, однак це зацікавлення лишалося без реалізації, я планував стати біологом. Тоді були в моді генетика й кібернетика, дві «буржуазні шльондри», як тоді казали (Сміється). Однак згодом обставини змусили мене переглянути життєві плани: через травму я покинув спортивний інститут (хоча мав можливість довчитися) і добровільно пішов до армії. Саме армія і стала моєю школою іноземних мов. Працюючи електриком в авіації та маючи багато вільного часу, я вивчав мови, спершу англійську, потім німецьку й польську. І саме там, на армійській тумбочці, зробив свій перший переклад. Після військової служби я не будував планів на майбутнє, оскільки не бачив для себе перспектив у тодішньому Союзі. Я спалив свій комсомольський квиток, бо не хотів бути причетним до режиму, і нікуди не прагнув поступати. Іноземні мови для мене стали своєрідним притулком, засобом внутрішньої еміграції. Про мовну практику не йшлося, бо розмовляти не було з ким, тому всі зусилля я спрямував на читання, працю з текстами. Ще одним засобом еміграції, поряд із мовами, було зацікавлення йогою: тоді чимало інтелектуалів захоплювалися Сходом, Індією, східними вченнями. Це також вимагало знання іноземних мов, бо такої літератури в Союзі майже не видавали.
— Ви почали займатися перекладацтвом ще в радянські часи. Які тоді були перспективи в перекладача? Чи перекладач так само потрапляв під цензурний тиск, чи не створювала влада перепон для вільного спілкування із західною літературою?
— Перешкоди тоді існували всюди і для всіх, видатні перекладачі інколи були змушені публікувати свої переклади під чужим прізвищем, щоб заробити на шматок хліба. Микола Лукаш багато років не міг опублікувати жодного свого тексту. Перекладачі тоді були на передньому краї оборони української мови, бо чимало «радянських класиків» напихали в свої «твори» всякого мовного сміття. Боюся, що цей період боротьби і злигоднів українських перекладачів так і лишиться недослідженим. Коли я сам тільки починав братися за переклади, в мене навіть думки не було стати перекладачем, я перекладав ті книжки, які мені були цікаві, зокрема пов’язані з йогою та фізичною культурою. Намірів щодо видання теж не було: одного разу я намагався ще за Союзу видати книжку про йогу, але вона досі невидана. Хоча ця книжка варта уваги, це нетрадиційний варіант йоги, певною мірою американізований та адаптований для західної людини. Моє життя змінило знайомство з Іваном Гончаром – видатним скульптором і народознавцем, одним із провідних діячів відродження 1960-х років. Саме Іван Макарович по-дружньому порадив мені йти вчитися, диплом, мовляв, у житті знадобиться. Я вступив до педінституту на українську філологію, звідки мене успішно вигнали через два роки: на мене донесли, що я читаю «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. Після двох років перерви я поновив навчання на філології, цього разу в університеті. На той час ситуація змінилася, але я й далі не бачив для себе перспектив ані в українській літературі, ані в літературознавстві, ані в словниковій праці, про яку я мріяв ще під час навчання в педінституті. У мене зокрема був проект укладання диференційного російсько-українського словника, але в Інституті мовознавства мені сказали: думка добра, але який радянський словник може обійтися без слів «мир, правда, соціалізм»? В університеті я почав вивчати і французьку мову, якої не вчив раніше. Думати про перекладацьку кар’єру я, мабуть, почав під впливом вивчення зарубіжної літератури, зокрема чудових лекцій Дмитра Сергійовича Наливайка, який був моїм викладачем і в педінституті, і в університеті. Взагалі я щиро любив усю університетську кафедру зарубіжної літератури. Так сталося, що моїм сусідою виявився видатний перекладач Юрій Якович Лісняк. Наші вікна були навпроти, але ми кілька років жили, не знаючи один про одного. Врешті нас познайомили сусіди, і він запропонував мені перекласти щось «на пробу». Я тоді читав французьку літературу, і в мене вже був готовий переклад «Чужого» Камю. Юрій Якович переглянув десять сторінок. Почалася наука. Потім я з кількома своїми текстами ходив по різних видавництвах і нарешті у «Всесвіті» погодились опублікувати мій переклад п’єси Камю «Калігула». На старших курсах я вже повною мірою працював над перекладами, отримував замовлення від видавництва «Дніпро». Незабаром я відзначатиму ювілей своєї професійної перекладацької діяльності: саме цього року виповниться 25 років від моєї першої публікації.
— Користуючись оказією, хочу від імені «ЛітАкценту» привітати Вас із цим ювілеєм.
— Дякую.
— Одна українська письменниця колись сказала, що світові письменники ледве встигають писати для того, аби їх перекладав Петро Таращук. Критики відзначають високий професіоналізм Ваших перекладів. Чи є у Вас якийсь особливий підхід до перекладу, власні принципи перекладацтва?
— На жаль, ситуація інша. Навіть якби в нас були тисячі перекладачів, ми б не встигали перекладати всього, що пропонує нам світ. А найголовніший принцип перекладу мені підказав знову-таки Юрій Якович Лісняк: треба зрозуміти, про що йдеться в тексті, і переказати своїми словами. Мені дуже сприяє в роботі й філологічна освіта. Якби замість української філології я пішов на романо-германську, то знав би українську мову гірше. Мій давній інтерес до граматики нині допомагає розібратися у фразах, словесних конструкціях та передати їх нашою мовою.
— У Вашому перекладацькому доробку чималий пласт європейської класичної літератури. У Вам є якісь критерії добору творів для перекладу?
— На жаль, у нині перекладач мусить орієнтуватися на кон’юнктуру, на замовлення, які диктує ринок. Фактично перекладач не має права на свій вибір – це доводять мої перші два переклади, які я не можу опублікувати ось уже 25 років (Сміється).
— Ви перекладаєте художні та наукові твори. Чи є в цьому якась специфіка, чи головним в обох випадках є максимально точне відтворення оригінального тексту?
— Важливо не максимально близько відтворити, а відчути текст, уловити певний ритм, властивий цьому тексту, зрозуміти думку, яку цей текст передає. Звісно, художній текст вимагає більшої роботи уяви, науковий текст вимагає більшого розуміння значень, які стоять за словами.
— Пане Петре, Ви ознайомлені з нинішнім літературним процесом у Європі. Чи могла б Україна винести щось корисне з європейського досвіду в плані налагодження власного літпроцесу?
— Складне питання. Власне, важко сказати, чи існує в нас узагалі літературний процес у тій формі, в якій він має існувати в нормальній державі. Наш літературний процес надто вузький, надто обмежений, убогий і провінційний – я не бачу перспектив, щоб він набув потрібного масштабу і сили, розширив свій діапазон. Наша сучасна література обмежена дуже вузьким сектором, здебільшого це маргінальна література, що є наслідком самозневаги, яку прищепили українцям. Крім того, й маргінальності нашої держави, що є російським охвістям. На жаль, молоді письменники часто не мають гідності, з віком її також не додається. Викачатись у словесній багнюці й залізти в чужі труси ще не означає творити велику літературу. Письменник ― не покидьок, що пише для покидьків. Писати суржиком ― украй згубна тенденція, це однаково, що танцювати в кордебалеті Вєрки Сердючки. Це небезпечний процес – письменник має піднестися і вести за собою. Бодай вишуканим словом, як не художнім талантом і вправністю сюжету. Хоч як пафосно це звучить, така нинішня ситуація. Ми не можемо плодити плебс, тут постараються й без нас.
— Але все-таки – чи має українська література бодай якийсь шанс зайняти якесь місце в європейському літпроцесі?
— Я думаю, що ні. Є публікації, є певна цікавість до нашої літератури, але це швидше цікавість до чогось екзотичного, а не до літературної традиції, це просто увага до феномену, який існує. Принаймні захвату українська література не викликає. Наша література квола й анемічна, дуже багато нещирості й кон’юнктурщини або сентиментально-патріотичної блювотини. Великою мірою це наслідок загальної зацькованості, яку письменники повинні відчувати найгостріше.
— Ви перекладали авторів, які писали різними мовами, зокрема, тих, хто належать до певної національної літератури, але при цьому творили іншою мовою і належали до іншої національності. Чи є мовний фактор визначальним в плані належності до тієї чи іншої літератури?
— За наших умов мовний фактор має абсолютне значення. Яка мова – така й література. Не може бути української літератури іншими мовами.
— Повернімося до техніки перекладацтва. Як Ви вважаєте, аби перекладач постійно перебував «у формі», чи потрібна йому мовна практика, живе спілкування, чи достатньо роботи з текстами?
— Жива мовна практика – це дуже добрий відпочинок для перекладача (Сміється). На жаль, перекладачеві дуже часто буває досить самих текстів. Є перекладачі, що перекладають з мертвих мов, або з екзотичних мов і не мають змоги спілкуватися з їхніми носіями. Я не вважаю, що спілкування сприяє перекладам. Воно може сприяти розумінню деяких особливостей сучасної літератури, засвоєнню розмовної мови, але навряд чи сприятиме перекладу серйозних художніх творів.
— Як би Ви оцінили стан сучасного українського літературного перекладу? Чи є в нього перспективи?
— Перспективи є, і чималі. Нам потрібна величезна кількість перекладачів. Але одна річ – перспективи, а зовсім інша – їхня реалізація. Немає ні цілеспрямованого державного фінансування, ні приватного капіталу, зацікавленого в розвитку культури, зокрема перекладів. Перспективи перекладів прямо пов’язані з перспективою держави. Якщо теперішня держава запланувала власну смерть, про що говорити? А теперішній стан літературного і наукового перекладу дуже незадовільний. Причини ― брак живого мовного середовища і брак розуміння, що кількість перекладачів і перекладів – один із провідних показників незалежності.
— Чи має українська література іти у фарватері розвитку європейської літератури, чи торувати власний шлях?
— Я думаю, що ні про який власний шлях не може йти мови. Література має просуватися в бік Європи. Нашу літературу свого часу називали хуторянською, навіть у перекладах критикували хуторянство, але значною мірою вона справді хуторянська й тепер. Нашій літературі дуже шкодить думка про якусь винятковість українців, своєрідність їхнього світосприйняття, невластиву жодному іншому народові. Це все химери, вигадки, які заважають працювати, тягнутися до кращих взірців. Поки що ми дуже відстаємо від Європи, бо більшість наших літераторів мало читають. Перекладів немає, мови оригіналів вони не знають. Якщо вони почнуть читати російські тексти, то пропадуть для української літератури. Літераторів формує середовище, а в нас досі немає україномовного середовища.
— Які Ваші думки з приводу того, як можна виховати грамотного українського читача?
— Щоб був читач, треба мати книжки. Якщо шкільні бібліотеки не можуть забезпечити дітей хрестоматійними творами Купера чи Майн Ріда, про які вершини світового письменства можна говорити? Треба створювати культурне середовище, і для цього потрібні сотні перекладів. А перекладачів бракує, відбувся розрив між поколіннями: старші перекладачі здебільшого відійшли, а нове покоління перекладачів ще не виросло. Цей розрив стався саме на початку незалежності, коли припинило існувати найбільше українське видавництво перекладної літератури «Дніпро». Немає кадрів, бо немає «моди» на професію перекладача, позбавлену в нашій державі соціальної престижності. Перекладач, як і письменник – теж дитина традиції. Якщо він не успадкував її або нігілістично відкинув – годі сподіватися на добрий результат.
Спілкувався Дмитро Княжич
Народився 20 травня 1985 р. в родині науковців. Киянин. Після закінчення середньої школи 2002 р. вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет. З 2003 р. більш-менш систематично виступав із віршами на поетичних конкурсах. Перші критичні статті були надруковані 2006 року у «Віснику літоб’єднання "Радосинь"». 2007 р. захистив магістерську роботу на тему «Сима Цянь – патріарх китайського історіописання» і вступив до аспірантури. Член літстудії «Перехрестя» та поетичного інтернет-об’єднання «Sevama». Інтереси: література, східна культура, релігійно-філософські вчення Сходу, праукраїнські вірування.
