Алена Сабухова (Alena Sabuchová) — словацька письменниця та сценаристка. За свій літературний дебют «Задні кімнати» (Zadné izby) отримала дві літературні премії (Cena Ivana Kraska, Cena Nadácie Tatra banky). Цього року її книга «Шептухи» (Šeptuchy) отримала найпрестижнішу словацьку літературну премію Anasoft Litera.
— Словацька література для українського читача досі незвідана. З яких авторів ти порадила б українцям почати ознайомлення?
— Не впевнена, що я зараз назву авторів в ієрархічній послідовності, але точно порадила би Вацлава Панковчіна. До моїх власних уподобань належить проза натуризму. Тож твори Франтішка Швантнера — важлива та обов’язкова література, думаю. Ці автори вплинули на мене та мою творчість.
Із сучасників однозначно раджу читати Катку Куцбелову (Katarína Kucbelová), зокрема її останню книжку «Чепець» («Čepiec»), що увійшла до п’ятірки фіналістів Anasoft litera 2020).
— Як ти охарактеризувала би сучасну словацьку літературу?
— Думаю, наші теми цілком перетинаються з вашими. Звісно, історичний та географічний контекст не такий виразний, до того у нас, слава богу, не відбуваються ті страшні речі, що в Україні. Тенденції словацької літератури дуже різноманітні. Автори намагаються шукати власний шлях і шлях самореалізації. Тож мені складно назвати щось конкретно. Я не люблю генералізувати, але, як на мене це й неможливо зробити, говорячи про словацьку літературу. В останніх роках відслідковується багато нових течій. Тому це, імовірніше, питання для публіцистів і критиків — як саме вони розуміють і трактують ці течії. Я не можу помістити нашу сучасну літературу в якісь певні рамки.
— Що нове словацька література може принести закордонному читачу?
— Погляди. Як на мене, кожен автор намагається принести новий погляд. Байдуже, чи це погляд на себе, чи на суспільство.
Сьогодні багато говорять про домінування жіночих авторок у сучасній літературі, що теж є доволі цікавим феноменом.
Та насамперед — ми намагаємось урізноманітнити погляди на різні теми, які зовсім не мусять бути новаторськими. У словацькій літературі можна знайти багато цікавого. Це стосується й жанрів, і способу, якими люди намагаються віднаходити, дивитися, їхній спосіб висловлювання загалом.
— Тож сьогодні в словацькій літературі домінують жінки?
Я так не сказала би, але я не літературна критикиня. У десятці (йдеться про премію Anasoft Litera) було більше жінок і тому почали говорити про жіноче домінування. Мене вже запитували на одному з інтерв’ю, чому так. Я відповіла, що це доволі відносна статистика. Так, жінки мають що сказати, але я не виділяла б і не виокремлювала б. У нас також багато сильних авторів чоловіків.
— Які зарубіжні письменники та письменниці вплинули на твоє письмо?
— Ну, таких багато. Насамперед Ольга Токарчук і Хуліо Кортасар. Я перечитала всього Маркеса та Альєнде, бо мене завжди захоплював магічний реалізм.
Я дуже люблю Руссо. У школі також читала багато російських історій: Достоєвського, Толстого. Класика формувала мене в період дорослішання.
— Ти читала щось з української літератури?
— Так, кілька років тому прочитала Юліуса Панько, а саме — його книжку «Левошка». Хоч я й не люблю рамувати речі, але в цій книзі відчувався вплив сільського середовища. У книжці автор зачепив соціальну тематику села, а ці теми нам також дуже близькі. Вони є складником словацького реалізму Йозефа Тайовського, Тімрави та інших.
— Словаччина та Україна мають спільний кордон, але ми досі мало знаємо про культури одна одної. Між нашими країнами багато стереотипів і міфів. Чому так?
— На це вплинуло совкове взаємне осудження між країнами.
Як на мене, стереотипи не стосуються сучасної генерації. Нещодавно я згадувала своєму другу письменнику, що єдина річ, про яку я шалено жалкую, — те, що я не встигла поїхати цього року у Львів. Мене зачаровує Львів і територія Галичини.
Якщо глянути глибше, то ми не знаємо про себе лише століття. Галичина була відомою землею й ми мали багато спільного. Наші світи були поєднані. Я думаю, що ця проблема в сучасності — вплив совка, який був і на наших територіях. Він приніс осудження Сходу. Проблема всіх країн, які глибше зачепив радянський комуністичний режим — відсутність цікавості. У мене ніколи не було такого образу про Україну — що ти, мовляв, коли туди приїдеш, то тебе одразу пограбують на станції.
Мене завжди чарували міста, які не є звичною точкою призначення. Я ніколи не думаю про стереотипи. Свою останню книжку робила з фотографом Робертом Таппертом із міста Гуменне. Він обійшов увесь український кордон. З його розповідей я зрозуміла, що Україна — гарна країна, де можна знайти багато історій. Ви маєте велику спадщину, яку варто досліджувати.
— Як ми могли би покращити словацько-український культурний діалог?
— У нас є культура й мистецтво — і це єдиний шлях возз’єднання. Можна ще, звісно, зробити міжнародний кулінарний фестиваль, де будемо обмінюватися рецептами на піроги (pirohy — словацька традиційна страва, що нагадує вареники). Я піду першою! Але нам варто об’єднуватися саме за допомогою культури. Книжкові, літературні, мистецькі заходи — чудовий шлях.
— Історія у твоїй останній книжці відбувається в країні, з якою Словаччина також має спільні кордони — у Польщі. З нею у вас теж багато стереотипів. Після прочитання твоєї книжки я багато думала про те, що можливе рішення проблеми стереотипів — досліджувати та відкривати близькі країни в текстах з інших ракурсів. Ти думала про це, коли писала книжку?
— Ні, я не думала. Я просто хотіла розповідати історію, яка має певні паралелі зі Словаччиною. Я не люблю цю совкову ідею про те, що всі ми брати й розуміємо одне одного. Це лише один зі стереотипів. І навіть зважаючи на те, що ми маємо якісь спільні знаки, але всі ми перебуваємо деінде.
Я хотіла оповідати історію, яка відбувається саме в цій локації. Трохи згодом я усвідомила, що на території Підляського Воєводства знайдуться знаки, які могли б існувати й на інших територіях.
— Що тобі як авторці принесло занурення до іншої хоч і чимось близької культури?
— Парадоксально, але повну свободу. У краях Підляського Воєводства я почувалася, наче в іншому часопросторі. Для мене це була втеча, навіть якщо спочатку я боялася це визнати й відважитися про це говорити. Мені потрібно було втекти від міста і, можливо, від себе. І саме там я повністю звільнилась і відчула повну свободу в розповіданні історії. Те, що я зустрічалася з місцевими людьми позбавило мене певних бар’єрів та сором’язливості, і я одразу зрозуміла, що можу будувати все, що захочу.
Тож це занурення принесло мені свободу й можливість утратитись, але не в негативному значенні. Ця втраченість мене заспокоювала. Я не знала, куди йду й що точно робитиму, але я розуміла, що хай що станеться — я зможу цим скористатися.
— Останнім часом я намагаюсь шукати щось спільне між українською та словацькою літературою. Я помітила, що в наших сучасних творах часто з’являється магічний реалізм. Він присутній і у твоїй книзі. Чим є магічний реалізм для тебе і твоєї творчості?
— У самій назві «магічний реалізм» уже відчувається те, що автор намагається примиритися з чимось реальним і намагається вкласти в реальність щось, що зробить її особливою. Я людина, яка із самого дитинства шукає історії, що перебувають трохи на кордоні. По-перше, це пов’язано з тим, що я росла в селі, де було чимось звичайним ходити гратися до млину й на кладовище. Це на мене вплинуло. Також я виростала в родині, де старші жінки розповідали різні магічні історії.
Люди, які йдуть із нашого життя або помирають, залишають нам щось, про що варто лише згадати й у ту ж секунду ми відчуємо їхню присутність. Магічний реалізм присутній і в наших життях. Для того, щоби його відчувати необов’язково бачити духів і чути бухання дверей. Ми живемо в реальності, у якій часто транслюються чудернацькі речі. Це і є магічний реалізм для мене. Він у мені задефінійований і тому я ним творю.
— Як ти описала би свою найновішу книжку для українського читача, який, на жаль, наразі не має можливості її прочитати?
— Це історія про дорослішання та дружбу, позначена феноменами магічного польсько-білоруського прикордоння, де живуть жінки, які лікують шепотом.
Розмовляла Анна Сєдих
