«ЛітАкцент» продовжує публікувати низку відгуків актуальних у сучасному літературному процесі письменників про мовний критерій як один із найсуперечливіших у визначенні приналежності певного письменника до певної національної культури. Отже, сьогодні пропонуємо міркування Юрія Винничука й Наталки Білоцерківець. А далі — буде.
Юрій Винничук:
Колись Валерій Шевчук запропонував такий погляд на українську літературу: все, що було писане українцями у всі віки й аж до 1905 року, належить українській літературі, хоч би якою мовою воно було писане.
Чому до 1905? Бо коли мова про Росію, то саме тоді була знесена цензура й дозволено український друк. Однак я би це визначення розширив також на літературу москвофілів, що тривала ще й у 1930—40-вих роках у Галичині й на Закарпатті. А також на російськомовні твори тих авторів, які писали українською: вірші Филиповича, Клена і т. д.
Таким чином, Андрія Куркова я вважаю українським письменником, бо є в нього твори писані й українською мовою. Зокрема, для дітей.
Між іншим, такий погляд на літературу існує в багатьох народів, які мусили пережити період бездержавності: у фінів, словаків, норвежців, шотландців, ірландців, каталонців, білорусів. Я маю чотиритомову антологію словацької давньої літератури. То там і переклади з чеської, і з угорської, і з латини, і з німецької, ба навіть – з української з теренів Закарпаття. А румуни ще й у ХХ ст. мають за своїх Сіорана, Еліаде, Тцара, Йонеско.
У росіян усі, хто писав російською, не кажучи про церковно-слов’янську і давньоруську, належать до російської літератури. Тому в довіднику «Русские писатели» бачимо і Квітку-Основ’яненка, і Гребінку, і Куліша і багатьох інших. Є навіть Духнович зі своїми мараконізмами. І Микола Вербицький, про якого пишеться, що був українським націоналістом.
Це щодо літератури. А от щодо фільмів, то я не вважаю, що російськомовні фільми якимсь боком належать нашій культурі. Різні там «У бой ідут адні старікі», «Свадьба в Малінавкє», фільми мадам Байрак, Балаяна, Муратової чи мелодрами дуету Жук-Роздобудько. Усе це московська культура.
Бо нам невідомі польські фільми угорською мовою, ані іспанські німецькою. Єдині винятки — це фільми, зняті за участі кількох країн.
Не треба вішати нам клюски, що таким чином розвивається українське кіно. Воно мертве. І «Тойщопройшовкрізьвогонь» — псевдоукраїнський слабенький фільм.
Рано чи пізно ми вирвемося з московських моцаків, і майбутні покоління, переглядаючи в дубльованому варіанті те краще, що було знято в Україні російською мовою, навіть на мить не засумніваються, що воно НЕ НАШЕ. Бо мова уже їх не обмане.
Наталка Білоцерківець:
Почну з прописної істини.
Мова – робочий інструмент літератури. (Також мова – важлива складова й деяких інших мистецтв, як-от кіно і театр. Це між іншим). Для мене беззаперечно, що мовний фактор є визначальним, якщо йдеться про приналежність того чи іншого автора до тієї чи іншої літератури. Для мене очевидно, що українська книжка (про підтримку якої так багато говориться і так мало робиться), це не «книжка, видана в Україні», а книжка українською мовою. А український письменник – це той чи та, хто пише свої твори українською мовою. Тому українськими письменниками є Володимир Діброва і Василь Махно, котрі вже тривалий час мешкають в США, а от українець за походженням Аскольд Мельничук є натомість письменником американським. Мойсей Фішбейн – український поет, а Андрій Курков – сучасний російський прозаїк.
А тепер до істин не прописних, а суперечливих ( ось якраз подумала, чи може істина бути суперечливою).
В літературній практиці не раз маємо складні ситуації, коли «мовний фактор» не допомагає з визначенням приналежності автора до тієї чи іншої літератури, а швидше заплутує. Скажімо, «двомовні» автори: Беккет, Набоков, Рабіндранат Тагор, Мілан Кундера – ось лиш кілька імен, що спали на думку. (Так, і Тарас Шевченко, про що так люблять побазікати політичні поборники російської мови в Україні). Хоча, здається, передовсім ця складність визначення стосується мов, поширених в різних країнах поза країною свого походження, як-от англійська, німецька чи іспанська. Джойс – це ірландська література, Патрік Вайт – австралійська, а Кетце – південноафриканська, дарма що в усіх твори написані англійською. До якої літератури зачислити Кафку – німецької чи австрійської? А Германа Гессе, який «Гру в бісер» написав у Швейцарії?.. Вже не плутають іспанську й латиноамериканську літературу, але що таке латиноамериканська література? Ми можемо й не згадати, що Борхес – аргентинець, Маркес – колумбієць, Варгас Льоса – перуанець, як і Сесар Вальєхо ( хоч той жив і помер в Парижі); Пабло Неруда – чилієць, а Карлос Фуентес – мексиканець… І цей приклад з «латиноамериканською літературою» змушує задуматися над різницею між національною літературою і національною культурою загалом: остання є значно багатограннішим явищем, і в цьому явищі мовний фактор уже не має такого беззаперечного і остаточного значення.
І тому ми маємо право стверджувати, що російський письменник Ніколай Гоголь є також явищем української культури на ім’я Микола Гоголь; і російський автор Андрій Курков має повне право називати себе українським літератором (що він, до речі, завжди й робить). Чому ми повинні виключати з масиву української культури твори Шолом-Алейхема? Забувати про Словацького, Захер-Мазоха, Целяна і їхній стосунок до України?.. Про Віктора Некрасова як явище українського «шістдесятництва»?.. Я згадувала на початку кіно, де мовний фактор є теж важливим. Думаю, цілком справедливо називати українськими кінорежисерами не тільки Олександра Довженка, а й Сергія Параджанова, Кіру Муратову і Романа Балояна.
Понад те – я зараховую до української культури і літературні твори, написані українцями в діаспорі: як українською, так і іншими мовами, надто ж якщо вони, як у вже згаданого Аскольда Мельничука, стосуються України і українців. А також вчених-гуманітаріїв, зокрема і в еміграції та діаспорі, чиї праці з української історії чи історії української культури написані не раз чужими мовами (тут маю зазначити, що вважаю гуманітаристику різновидом літератури, як і публіцистику). Як і письменників українського бароко чи просвітництва, того ж Сковороду, хоча вони послуговувалися латиною, церковно-слов’янською чи давньоукраїнською, і відповідно нині їхні твори перекладаються сучасною українською мовою.
Мабуть, нам варто повчитися в наших сусідів: тих же росіян, що «без зазрения совести» привласнюють собі і Сковороду, і Довженка. Чи євреїв, котрі, визнаючи мовний пріоритет в літературі, говорять про твори того ж Кафки як вияв єврейської душі і єврейської культури – і водночас чехи також вважають Кафку «своїм»…
Можливо, таке розрізнення поняття літератури як унікального мовного явища і поняття національної культури як явища поліфонічного, що враховує значно більше чинників, допомогло б позбутися численних спекуляцій довкола теми, кого вважати або не вважати українським письменником.
Читайте також:
Письменники про мову: Маріанна Кіяновська і Тарас Прохасько;
Письменники про мову: Остап Сливинський і Андрій Содомора;
Письменники про мову: Сергій Жадан і Таня Малярчук;
Письменники про мову: Наталка Сняданко й Петро Таращук;
Письменники про мову: Петро Мідянка й Віктор Неборак
Улюблений сайт літературної критики
